Ярославів Вал, 4/8
До 1958 року тут стояв старий дерев’яний будиночок, знесений як гостроаварійний. Потім зламали й сусідній двоповерховий флігель. А цей наріжний п’ятиповерховий на напівповерсі житловий будинок зведено в 1959-1961 роках на вузенькій діляночці, видовженій у бік Золотоворітської вулиці. Він притулився до могутнього торця сусіднього будинку №4, спорудженого 1907 року. Порівняння “старорежимних” будівельних можливостей і засад із радянськими явно не на користь останніх. Утім, автори проекту архітектори B. I. Гопкало та Є. С. Осипов працювали не за власними уподобаннями, а виключно за умовами жорстких нормативів та стандартів радянської доби. Тому висота поверхів значно менша, ніж у сусіднього будинку, фасади позбавлені будь-яких оздоб, тільки одноманітний ритм простих прямокутних вікон та балконів відповідає функціональній доцільності. Лише під карнизом пущено стрічковий керамічний поясок у дусі україніки такого ж зразка, що й на будинках, споруджених тоді ж на непарному боці бульвару Тараса Шевченка між Галицькою площею та Повітрофлотським шляхопроводом. На
фасаді, обличкованому світлою керамічною плиткою, встановлено бронзову меморіальну дошку з портретом (скульптор Г. Н. Кальченко, 1970 р.), яка нагадує, що тут у 1961—1964 рр. жив один із фундаторів українського театрально-декоративного мистецтва Анатоль Петрицький (1895—1964), народний художник СРСР, професор Київського художнього інституту, автор оформлення спектаклів у “Молодому театрі” та Театрі музичної драми.
Ярославів Вал, 4
Відкритий простір на перетині вулиць Ярославів Вал та Лисенка, а ще — Золотоворітський сквер дають змогу оглянути цей оригінальний будинок з відстані.
Наріжна ділянка, на якій він розташований, первісно належала дружині чиновника Катерині Бакуринській. У середині ХІХ ст. її дочка, дружина титулярного радника Олена Слуцька спорудила тут дерев’яний будинок зі службами, посадила фруктовий садок. 1874 року вона побудувала флігель, що виходив торцем на Золотоворітську вулицю. Через десять років новим власником садиби став доктор медицини Г. К. Рейман. 1906 року його вдова продала садибу доктору медицини Йосифу (Юзеф-Богдан) Гарлінському, який тримав на Володимирській, 42 власний фізіотерапевтичний лікувальний заклад.
Наступного року на частині садиби по фронту Ярославового Валу він спорудив п’ятиповерховий з підвалом будинок за проектом архітектора Й. А. Зекцера. Над парадним входом красувалася вивіска двома (польською та російською) мовами: “Інститут фізичних методів лікування доктора Й. М. Гарлінського”. Заклад переїхав сюди з Володимирської, 42, де він існував з 1901 p. Пацієнтам там пропонувалися водолікування, бальнеотерапія, світлолікування, електротерапія, масаж, механотерапія, ортопедія та рентгенотерапія. Тут-таки діяв пансіон-санаторій для внутрішніх та нервових хворих лікаря I. C. Вербського, який після смерті Й. Гарлінського (наприкінці 1913 р.) орендував i інститут.
Як не дивно, але націоналізований ще в перші пореволюційні часи популярний лікувальний заклад існує й донині! А до Києва наприкінці 1990-х років приїздили з Лондона нащадки колишнього власника — його онук, професор філософії Юзеф Гарлінський i правнук Ярослав, викладач російської мови.
Фасад будинку витримано в стилі модерн, у суто київському цегляному виконанні — з характерними вікнами та вельми оригінальним, ніде інде в Києві не повтореним завершенням об’єму сходової клітини. Особлива цінність споруди — збереженість декоративного оздоблення парадних сходів — з ліпним декором у стилі модерн, з вишуканого рисунку кованим огородженням сходів. А на дворовому фасаді викладено з цегли дату побудови: “1907”.
Ярославів Вал, 5
Цей старосвітський дерев’яний потинькований та, за давнім українським звичаєм, побілений будиночок — один з небагатьох y місті, що лишився від тих часів, коли весь Київ виглядав саме ось так.
Особняк споруджено у 1859 році на замовлення надвірного радника Петра Михайловича Бобиря за кресленнями, складеними військовим інженером Олександром Аполлоновичем Авринським на основі “взірцевого”, тобто типового проекту семивіконного фасаду. Певної індивідуальності чоловому фасаду надали канелюровані пілястри композитного ордеру, цікаві
сандрики і, особливо, — фільонки, прикрашені ліпним орнаментом із квітками.
Особняк мав десять кімнат, мезонін з балконом, зверненим у бік саду. Одну з кімнат прикрашав чавунний камін з білими глянцевими кахлями.
Навесні 1875 р. садибу придбав поручик кінної артилерії Ілля Олександрович Слєпушкін. Через чотири роки новий господар добудував за проектом військового інженера І. М. Киселевського невеликий цегляний об’єм ліворуч — із дверима, навісом і парою вікон, з фронтончиком і люкарною. Згодом двері замінили вікном.
За звичаями тої доби, на подвір’ї окремо стояв одноповерховий флігель з двома кухнями (папською та “людською”) і сімома кімнатами для прислуги. Під флігелем був склепінчастий льох для зберігання продуктів.
Праворуч особняка, за воротами, торцем до вулиці стояв теж одноповерховий будинок служб зі стайнею нa три станка, двома каретниками, дров’яником, льохом, пральнею. Нині “служби” перебудовано під гардероб та фойє Будинку актора (колишня караїмська кенаса).
Через 20 років, y 1895-мy, власником садиби став професор медицини Університету св. Володимира Baсиль Парменович Образцов (1849-1920) — видатний учений, засновник київської терапевтичної школи. 1909 р. разом із своїм учнем, а згодом — зятем Миколою Дмитровичем Стражеском вперше в світовій медичній практиці В. П. Образцов поставив прижиттєвий діагноз тромбозу коронарних судин серця, а 1910-го вперше описав клінічну картину інфаркта міокарда.
Того ж року В. П. Образцов переселився до іншого особняка — на вул. Б. Хмельницького, 60, а на Ярославовому Валу залишилась родина його дочки Наталії, за чоловіком,
від 1912 року, — Стражеско.
Микола Дмитрович Стражеско (1876-1952), професор медицини від 1907 р., зробив величезний внесок у розвиток медичної науки. Нині його ім’я носять Інститут кардіології та вулиця.
Обом ученим встановлено в Києві пам’ятники: В. П. Образцову — нa терені міської клінічної лікарні №14 (кол. Олександрівська), а М. Д. Стражеску — перед будинком Інституту клінічної медицини (вул. Святослава Хороброго, 5). Обох поховано на Лук’янівському цивільному кладовищі.
За радянської влади, y 1922 році особняк було націоналізовано і передано в оренду Вищій об’єднаній військовій школі ім. главкома С. С. Камєнєва, потім тут y різний час містилися державні установи.
Ярославів Вал, 6
Цей досить невиразної еклектичної архітектури прибутковий будинок зведено не пізніше 1884 року, що засвідчують статистичні дані за нинішній рік. Первісно він мав три з половиною поверхи та проїзд праворуч на двір — затісний, з флігелем-службами та маленьким садочком.
Господарі мінялись доволі часто. Вони тут не мешкали, а здавали в найм квартири та торгові приміщення в цокольному поверсі. За документами 1918 року, в будинку розміщувались кав’ярна та їдальня, книгарня, квітковий і галантерейний магазини.
Ця адреса передусім пам’ятка для української культури: у 1906-1914 рр. на Великій Підвальній, 6 містилася редакція щоденної української газети “Рада” — єдиної на всю підросійську Україну. Видавав газету Євген Чикаленко за матеріальної підтримки Василя Симиренка та Леоніда Жебуньова. Редакторами “Ради” були Ф. Матушевський, М. Павловський, А. Ніковський, В. Яновський. Серед секретарів зустрічаємо ім’я С. Петлюри, а серед завідувачів відділами — Д. Дорошенка, Л.Старицької-Черняховської. Найвідоміші співробітники та автори складають цвіт української культури — M. Грушевський, I. Франко, М. Коцюбинський, А. Тесленко, М. Вороний, О. Олесь, В. Винниченко, М. Левицький, B. Дурдуківський.
Свою спрямованість “Рада” визначила в програмовій статті: “Будучи одинокою щоденною газетою російської України, вважаємо корисніше не зв’язувати себе програмою чи тактикою якоїсь одної політичної партії, а старатися освітлювати і питання дня і загальніші, більш принципіальні питання українства з погляду різних поступових партій. Ставлячи своїм ближчим завданням служити культурним, громадським і політичним інтересам України під Росією, газета наша за разом буде старатися держати своїх читачів у крузі інтересів всеукраїнських”.
На третій день по вступу Росії у Першу світову війну уряд закрив “Раду”, і вона відновилась лише по лютневій революції 1917 року під назвою “Нова Рада”.
У 1940 році будинку додали ще один поверх. Тоді ж було заповнено простір між торцями будинків №4 та №6, причому тактовно повторено, хоч і в спрощеному вигляді, старий декор та псевдоготичні стрільчасті вікна.
Ярославів Вал, 7 — караїмська кенаса
Ha всю вулицю Ярославів Вал була єдина культова споруда — караїмська кенаса, унікальна як за конфесійною приналежністю, так і за архітектурою. Унікальна і на весь Київ!
Серед численних релігійних громад старого Києва караїми були наймолодшою і однією з найменших: 1897 р. налічувалося лише 308 осіб обох статей. Але ж не кількістю вірних, а заможністю і впливовістю деяких караїмів можна пояснити спорудження їхнього храму в центрі міста. Так, кошти на кенаса дали всі без винятку київські караїми, але найбільший внесок зробили місцеві “тютюнові королі” брати Соломон і Мойсей Когени, виходці з кримської Євпаторії — відомого осередку караїмів.
Караїми належать до єврейської секти, яка виникла на початку VIII ст. у Багдаді, сповідуючи заперечення раввіністично-талмудичних традицій та визнання Біблії як єдиного керівництва у повсякденному житті, а також віри в істинно Мойсеєве вчення. Ще за часів правління в Росії Катерини ІІ та за Миколи І караїми Криму, Литви й Волині домоглися визнання їхнього окремого від іудеїв статусу, включно з релігійним самоуправлінням. Резиденцією глави кримського караїмського духовенства (гахама) стала Євпаторія. Молитовний дім караїмів одержав назву кенаса (з наголосом на останньому складі, без відмін).
Першим з караїмів до Києва приїхав 1861 р. молодий підприємливий Соломон Ааронович Коген (1830-1900). За ним потягнулися рідні, родичі, друзі.
Про розмах справи Когенів y Києві свідчить статистика: через 20 років, у 1881-му виробіток двох їхніх тютюнових фабрик становив до 900 тис. рублів; наприкінці 1890-х років брати побудували нову фабрику на Бібіковському бульварі; там 1914 року працювало 800 робітників, a виробіток досяг 2,3 млн. рублів річно. Тільки на Хрещатику виробами Когенів торгували чотири спеціалізовані магазини.
Отже, зібравши кошти на спорудження кенаса, караїмська громада наприкінці ХІХ ст. викупила садибу по Ярославовому Валу, 7, що належала нa той час дворянці Марії Карказ. Восени 1898 р. почалося спорудження кенаса за проектом і під наглядом архітектора Владислава Городецького (1863-1930). Будівельні роботи виконувала відома контора Л. Гінзбурґа, оздоблювальні — скульптурна майстерня італійця Еліа Сала. Згодом їхня плідна співпраця одержала загальне визнання на таких відомих пам’ятках Києва, як-от будівлі Національного художнього музею, римо-католицького костьолу св. Миколая, прибуткового будинку В. Городецького по вул. Банківській, 10. У цьому ж почесному ряду стоїть і караїмська кенаса.
Умови затісної ділянки, та ще й над урвищем до Афанасіївського яру, не дали змоги повністю дотриматись канону, за яким вівтар мав бути звернутим на південь. Тож довелось користуватись містобудівними міркуваннями і орієнтувати споруду чоловим фасадом до Ярославового Валу. Архітектор блискуче впорався з цим завданням і розмістив кенаса так, що можна оглянути її обидва бічні фасади.
27 січня 1902 року відбулося врочисте освячення кенаса, на яке з Феодосії прибув гахам таврійський і одеський Самуїл Пампулов — верховна духовна особа всіх караїмів Південної Росії. Були присутні міський голова В. Проценко, ректор Університету св. Володимира Ф. Фортинський, місцевий генералітет та інші представники офіційного Києва. Звичайно й уся караїмська колонія на чолі з Мойсеєм Когеном та архітектор В. Городецький.
Ополудні київський віце-губернатор барон Ф. Штакельберг золотим ключем, наданим М. Когеном, відчинив двері кенаса, і першими увійшли духовні особи. Після освячення усі почесні гості одержали на згадку розкішні альбоми з фотографіями кенаса, виконаними відомим київським фотографом В. Висоцьким, та попрямували до приміщення літературно-артистичного товариства, де було дано сніданок.
Цей архітектурний шедевр ось вже сто років вражає уяву своєю екзотичною формою, вишуканим декором та ретельною обробкою кожної деталі. Знавець архітектурних історичних стилів, шляхетний естет i непересічна особистість, архітектор Владислав Городецький створив унікальну будівлю, в якій поєдналися логічна функціональність, витончено-примхлива й загадково-казкова мавританська архітектура i новітні досягнення будівельного мистецтва.
Будинок кенаса одержав дещо похмурий, але ж величний y своїй урочистій піднесеності фасад із глибоким порталом, важкими карнизами, вітражованими високими вікнами та одну з головних окрас — гофровану мавританську баню. Обабіч фасаду садибу кенаса огороджував мурований паркан з ажурним сталевим плетивом зверху, що своїм вишуканим рисунком відповідало такій же ажурній кованій хвіртці головного входу. На жаль, ці деталі втрачено.
Через 20 років після освячення, y 1922, нерухомість караїмської громади було націоналізовано, незважаючи на їхні протести i обґрунтованість мотивації щодо форми власності, адже вона була саме громадською власністю.
I кенаса, i прибутковий будинок праворуч, під № 7, споруджувались на власні кошти караїмів.
У 1926 році в кенаса було остаточно припинено богослужіння, а споруду передано в користування Окрполітосвіти.
Зала перетворилася на кінотеатр та лекторій.
За свідченнями старожилів, під час Другої світової війни в колишній кенаса правилася римо-католицька служба Божа, супроводжувана грою на фісгармонії. Від 1945 року тут діяв Ляльковий театр, а від 1952 року до середини 1960-х рр. — кінотеатр “Зоря”.
Наприкінці 1960-х років будинок зазнав капітального ремонту, в ході якого було знищено напис арабською мовою на порталі, розібрано паркани, баню, замінено перекриття зали — зникла оригінальна “сталактитова” стеля.
Від 1981 року кенаса пристосовано під розміщення Будинку актора: закрито парадний вхід, флігель сусідньої садиби №5 слугує як гардероб і фойє, сполучуване із залом бічним критим переходом.
А сусідній будинок №7, споруджений y 1900-х pp. як прибутковий, для надходження коштів на утримання кенаса, одержав свого часу досить оригінальне оздоблення фасаду в цегляному декорі, що вирізнялася на тлі інших подібних київських будинків тієї доби. Своєрідна окраса цієї утилітарної будівлі — глухий торець, звернутий у бік кенаса: він ніби віддзеркалив ритм вікон бічного фасаду молитовного будинку — приклад виняткової професійної шляхетності невідомого архітектор, нa жаль, поодинокий у будівничій практиці міста Києва — минулого і сучасного.
