Тема повернення із забуття імен видатних українців із числа емігрантів набула популярності у перші роки Незалежності, коли у суспільстві визріло усвідомлення національної гідності без оглядки на імперські застереження. Отак на початку 1990-х років довелося доводити, що видатний французький артист балету і балетмейстер Серж Лифар (1905-1989) був етнічним українцем Сергієм Михайловичем Лифарем, уродженцем міста Києва.
Радянська «Театральная энциклопедия» 1964 року вмістила статтю про С. Лифаря, у якій, зокрема, зазначено: «По национальности русский» — імперія привласнювала славу і видатних емігрантів… як росіян. Енциклопедичний словник, виданий у Москві 1991 року, подає: «Выходец из России», хоча емігрував він з СРСР.
У автобіографічному виданні «Життя для танцю», яке побачило світ французькою мовою у Лозанні 1986 р., С. Лифар вельми тепло згадував своє дитинство в Україні, роки навчання у Києві: в Олександрівській гімназії, по класу фортепіано — y Київській консерваторії, гри на скрипці — у професора Ф. І. Воячека, танцю — y студії Броніслави Ніжинської та в оперному театрі. Згадував і домівку за квартал від Університету, літні канікули у дідовому маєтку десь за шістдесят кілометрів від Києва та інші милі подробиці дитячих і юнацьких років. На світлинах, уміщених у цій гарно виданій книзі, бачимо спочатку п’ятирічного Сергійка, далі — учнем 8-ї гімназії, батьків майбутнього балетного віртуоза Михайла Яковича Лифаря у чиновницьких строях та Софію Василівну в українському національному вбранні: віночок зі стрічками, разки намиста, вишиванка, корсетка й запаска — усе, як годилося одвіку в Україні.
Наближення 100-річного ювілею спонукало до пошуків документальних матеріалів про початок життєвого шляху Сергія Лифаря та адреси, де передбачалося встановлення меморіальної таблиці.
У фондах Державного архіву Києва зберігаються документи колишніх навчальних закладів, де набували знань юні Лифарі, документи колишніх домовласників. У Центральному державному історичному архіві України у Києві зберігаються церковні метричні книги. Чимало цікавих даних містять адресні довідники, які видавалися у Києві на початку ХХ ст. Вивчення цих джерел та деяких відомчих архівів дало можливість встановити й оприлюднити факти, досі невідомі дослідникам і широкому колу шанувальників творчості Сергія Лифаря.
З формулярних списків про службу, які подавав батько Сергія до навчальних закладів разом із проханням про надання можливості його дітям навчатися, випливає, що він, Михайло Якович Лифар народився 11 липня 1875 р., віросповідання православного, закінчив двокласне міське училище у Василькові, а потім Черкаську нижчу лісову школу.
Лісний кондуктор — нижчий чин лісового техніка, помічник лісничого, тож у документах зустрічаються обидві назви цієї посади М. Я. Лифаря.
Його було призначено 12 листопада 1893 року до 2-го Київського лісництва.
А 13 січня 1902 року М. Я. Лифар узяв шлюб із дівицею Софією Василівною Марченко, 1880 р. народження, віросповідання православного. За звичаєм вона прийняла прізвище чоловіка. У подружжя народилися діти: дочка Євгенія (29 листопада 1902 р.) та сини Василь (26 грудня 1903 р.), Сергій (20 березня 1905 р.), Леонід (3 серпня 1906 р.). Ці дані відносяться до 1913 року — часу заповнення документа. Отже, Сергій був другим сином, третьою дитиною у сім’ї.
У церковних книгах М. Я. Лифар названий помічником лісничого Трипільсько-Вітянського лісництва.
За спогадами Сергія Лифаря, батько для дітей був незаперечним авторитетом, хоча разом із повагою існувала певна відстань. Мати ж своєю вдачею та вродою цілковито відповідала хрещеному імені Софія і була значно ближче до дітей. Влітку родина виїздила на відпочинок до дідового «маєтку», що, як зазначалося, лежав за шістдесят кілометрів од Києва. За дитячою уявою, віддаленою часом і еміграцією, Сергій згадував якийсь нібито палац, майже стару фортецю в оточенні власного хутора, старовинний шлях, яким ходили каравани між Сходом і Заходом. Усе це сповнювало світ дитячої уяви романтикою пригод на безмежних просторах…
I ці спогади мають, до певної міри, реальне підґрунтя. У наведеному вище документі Сергійова тітонька Оксана названа дочкою селянина Канівського повіту села Македон Василя Марченка.
За адресними довідниками початку ХХ ст. можна відстежити, шо селянинові Василю Дмитровичу Марченку 1907 року належало при селі Малі Прицьки, Македонівської волості Канівського повіту 209 десятин землі і при селах Малий Букрин та Медведівка Трахтемирівської волості того ж повіту ще 1681 десятина. А по кількох роках, за довідниками, відповідно: 1911 року — 201 i 1181 десятини, а 1913 року — лише 818 десятин при тих самих трьох селах.
Таке зменшення землеволодінь з сумарно 1890 до 1382 і, зрештою, до 818 десятин можна було б пояснити, мабуть, продажем чи то задля покриття боргів, чи то для придбання нерухомості у Києві, або ж з метою надання коштів для здобуття освіти онуками. Наразі це — лише наше припущення, яке, однак, ґрунтується на збігові обставин за часом, що читачеві стане зрозуміло з подальшої розповіді. Зазначимо, тимчасом, що й 818 десятин — то немало, майже 900 гектарів…
У формулярному списку Михайла Яковича Лифаря є й такий важливий запис: «Височайшим наказом по відомству закладів Імператриці Марії від 4 жовтня 1911 р. за № 73 призначений почесним членом Катерининського, Тульської губернії, сільського попечительства дитячих притулків з 1 березня 1911 р. із залишенням на посаді лісного кондуктора, з правом надання чину)”.
Отже, згодом М. Я. Лифар дістав нижчий, XIV класу чин колезького реєстратора, що відкривало кращі службові перспективи. Від 2 листопада 1912 року М. Я. Лифаря було підвищено «до вищого окладу платні по 500 руб. на рік, зі збереженням постійної прибавки» 150 руб. проти, відповідно 300 і 150, загалом 450 руб.
Діти підростали, тож батьки намірилися дати їм найдорожче — освіту. Старша Євгенія 1912 року закінчила однокласне підготовче училище М. М. Немчинової, яке містилося на вул. Великій Васильківській, 61 у Києві, що було відносно недалеко від тодішньої київської адреси Лифарів: вул. Володимиро-Либідська, 5, кв. 432. У травні того ж 1912 року Євгенію було допущено до вступних іспитів до Київської жіночої гімназії св. Княгині Ольги — одного з кращих навчальних закладів тоцішнього Києва. Гімназія містилася на вул. Терещенківській, 2 — у центрі міста. Будинок зберігся.
На сторінках адресних довідників Києва ім’я М. Я. Лифаря з’являється лише 1913 р. як мешканця будинку по вул. Володимиро-Либідській, 5, що належав міщанинові Фалалею Poдіоновичу Костенку. Цей будинок не зберігся.
Але вже у серпні 1914 року Лифарі мешкали на вулиці Тарасівській 1-Б, кв. 1 — за квартал від Університету св. Володимира, як і зазначав у своїх спогадах Сергій Лифар.
Історія колись відомої садиби на розі вулиць Караваєвської (нині — вул. Льва Толстого) та Тарасівської досить типова для Києва на зламі ХІХ-ХХ ст. і в короткому викладі така.
Частину кварталу Караваєвської (а ще раніше Шулявської) — від Володимирської до Тарасівської — ще на початку 1890-х років було поділено все ще на три однакові земельні ділянки: № 13, 15, 17.
Власниці наріжної з Тарасівською вулицею ділянки № 17 мірою 1008 кв. сажнів, сестри: дворянка Христина Вікентіївна Кирияцька та міщанка Ганна Вікентіївна Забуська, продали 22 грудня 1893 р. частину цієї ділянки 3 боку вул. Караваєвської, або по Тарасівській, 17/1 (тоді ще так) мірою 300 кв. сажнів (або 12 сажнів по фронту вулиці та 25 сажнів у глиб садиби) київському купцеві Шмулю Айзиковичу Модилевському. Він спорудив тут триповерховий на підвальному поверсі прибутковий житловий будинок. А згодом, 1894 р., на цій самій садибі спорудив і флігельний, за проектом архітектора А.-Ф. Краусса будинок. Решту ж ділянки, 708 або 730 (так y документах) кв. сажнів того ж 1894 р. 19 травня сестри продали дружині київського першої гільдії купця Мінці Ісааківні Бендерській.
Принагідно зазначу, що й 1905 року там стояли дерев’яний будинок з прибудовами, флігель, сарай-корівник та прилягав сад на площі 375 кв. сажнів з фруктовими деревами, тобто те саме, що й 1893 року.
Фасадний будинок стояв по лінії Тарасівської вулиці. A 10 серпня 1910 р., згідно з постановою ради Товариства взаємного кредиту М. І. Бендерська одержала дозвіл на продаж М. М. Волковичу наріжної частини пустопорожньої землі мірою 211,12 кв. сажнів. Тут невдовзі й було споруджено триповерховий з напівпідвалом прибутковий житловий будинок, який належав ще 1918 р. професорові медицини Миколі Маркіянавичу Волковичу. Серед мешканців цього будинку 1918 року Лифарів не було.
В ніч на 12 квітня 1912 року на садибі М. І. Бендерської по вул. Тарасівській, 1 спалахнула пожежа: горіли флігель і caрай… Пожежу швидко загасили (Либідська пожежня містилася, до слова, як і тепер, навпроти).
У січні 1913 року М. І. Бендерська померла, i, згідно з поданим нащадками «прошенієм», 21 січня 1914 p. решту садиби по вул. Тарасівській, 1-А (так у документах) мірою 522,1 кв. сажнів було поділено навпіл між сином — доктором медицини Ізраїлем Абрамовичем Бендерським та онуком — кандидатом юридичних наук Давидом Львовичем Бендерським, у відповідності з волею померлої Мінці Ісааківни.
А 12 травня того ж, 1914 року Д. Л. Бендерський знову звернувся до міської управи з проханням виділити з його садиби по Тарасівській, 1/19 для приєднання з сумісною садибою 65 кв. сажнів.
Відтак, у межах колишньої садиби по вул. Тарасівській 1/19 (нині вже так) утворилися дві нові садиби: № 1-A та N№ 1-Б мірою, відповідно, 181,4 та 340,7 кв. сажнів. Згідно з топографічною зйомкою Києва 1925 року видно, що на першій з цих двох садиб стояв ще фасадний будинок, тоді як на сусідній садибі, зайнятій колись під сад, у глибині ділянки показаний прямокутний будинок, в якому не важко впізнати і нині існуючий особнячок під адресою: вул. Тарасівська, 1-Б.
Дійсно, за адресними довідниками, виданими у Києві до 1915 року, садиби на вул. Тарасівській, 1 позначені як приналежність: 1-А/19 — M. M. Волковича, 1-Б — М. І. Бендерської, потім — нащадків Бендерських. Необхідно зважити на різницю, принаймні у рік — на час підготовки видання до друку.
Відсутність поки що документальних свідчень не дозволяє точно датувати факт придбання нерухомого майна у Києві подружжям М. Я та С. В. Лифарів (згадаймо лише зменшення земельних володінь діда — В. Д. Лифаря з 1890 до 818 десятин), але ж інший адресний довідник, так само видання 1915 р., поцає приналежність садиби по вул. Тарасівській, 1-А/19 М. Я. Лифарю та його дружині. Те саме підтверджує й довідник на 1916 рік, а адресу мешкання М. Я. Лифаря подає: вул. Тарасівська 1-Б.
Спорудження цього одноповерхового особнячка у глибині ділянки, а не по червоній лінії забудови вулиці, дає підстави вважати, що тут планувалося спорудження згодом прибуткового багатоповерхового житлового будинку. Можливо, наміри такі були, однак на перешкоді їх здійснення стала Перша світова війна 1914-1918 рр. та подальший перебіг подій. Лише у 1956-1958 роках за рахунок знесення будиночків по вулиці Тарасівській, 1-А і 3 було зведено п’ятиповерховий багатосекційний житловий будинок з магазином — впритул до брандмауерів будинків по вул. Толстого, 19/1 та Тарасівській, З-А.
Документів про долю флігельного будинку по вул. Тарасівській, 1-Б за період 1916-1924 років досі не виявлено. І свідчень також.
А 1924 року цей флігель разом із присадибною ділянкою, відокремленою від вулиці парканом з воротами й хвірткою, придбав доцент медицини Андронік Архипович Чайка (1881-1968), який і прожив тут понад сорок років. Він накрив дах бляхою, обличкував цей дерев’яний одноповерховий будинок цеглою у півцеглини у характерному київському «цегляному декорі»: лопатки, наличники, карниз. Вхід прикрасив дерев’яним заскленим ґанком.
Під час нацистської окупації Києва (1941-1943 рр.) тут мешкав хтось із окупаційної адміністрації, і нібито через це перед відступом з Києва німці зруйнували будинок…
У 1944 році А. А.Чайка повернувся додому вже як генерал-майор медичної служби, i військові будівельники відремонтували особняк. У такому вигляді дійшов до наших днів цей флігель. Усе це нам розповів на початку 1990-х років Леонід Володимирович Чайка, онук відомого українського уролога, доктора медичних наук професора А. А. Чайки.
Ще 22 квітня 1913 року М. Я. Лифар подав «прошеніє» до кращого середнього навчального закладу міста — Імператорської Олександрівської Київської гімназії «для допущення синів Василя і Сергія до приймальних іспитів на вступ до підготовчого класу». Того літа уславлена гімназія здійснила сотий випуск учнів, була учасницею Київської Всеросійської сільськогосподарської та промислової виставки 1913 року. Братів прийняли до складу учнів.
Та по закінченні «0» (нульового) класу Сергій одержав на іспиті із Закону Божого «чотири», а от з арифметики лише «два» бали, і, хоча Василь мав дещо кращі успіхи (відповідно: 4, 3, 3), обом зa визначенням педагогічної ради відмовили у зарахуванні до першого класу.
Вже через три дні після цієї, ясна річ, прикрої події, — 16 серпня 1914 року колезький реєстратор М. Я. Лифар подав нове «прошеніє» про зарахування обох синів Василя і Сергія до першого класу Київської чоловічої гімназії «Групи батьків», підписавши одночасно зобов’язання про вдягання синів у гімназичні строї встановленого зразка, про неухильне виконання ними усіх обов’язків та про те, що «заборонено учням мати при собі вогнепальну зброю».
Як випливає з документів Сергія, вік його та успіхи у підготовчому класі викликали сумніви щодо здібностей, і директор гімназії «Групи батьків» Й. Я. Павлович зробив письмовий запит до Імператорської Олександрівської Київської гімназії наступного ж дня — 17 серпня 1914 р., а на звороті того самого запиту директор М. B. Стороженко 20 серпня повідомив про оцінки, одержані на конкурсних іспитах Сергієм Лифарем.
Одночасно мати, «дружина колезького реєстратора Софія Василівна Лифарева» того ж 16 серпня подала «прошеніє» на ім’я попечителя Київського навчального округу. Зазначивши, що, хоча Сергію 9 років і 5 місяців», але він готувався до вступу у перший клас, і вона просить дати такий дозвіл «в можливій швидкості, оскільки заняття вже почалися».
Навчальний рік тоді починався 15 серпня щороку. Як видно, питання було вирішено позитивно.
Вступ братів Лифарів до гімназії «Групи батьків» трагічно збігся з початком Першої світової війни. Життя ускладнилося, додалося труднощів.
Право навчання в гімназії коштувало чималих грошей, особливо як для чиновника XIV класу — 110 рублів за учня на рік. Зберігся документ — посвідчення від 19 серпня 1915 р., видане в гімназії М. Я. Лифарю в тому, що його сини Сергій і Василь є учнями 2 класу, а Леонід — підготовчого, і що виховуються вони на кошти своїх батьків; отож посвідчення це дає підстави порушити клопотання про грошову допомогу на виховання дітей. На той час колезький реєстратор М. Я. Лифар працював уже y Могильово-Чернігівському управлінні землеробства і державних маєтностей.
Починаючи з 1915/16 навчального року, гімназію «Групи батьків» було перейменовано на Київську 8-му гімназію у складі 1-8 класів, з «додержанням встановленої законом про прийом євреїв до середніх навчальних закладів процентної норми».
Так, «Общая ведомость 2-го коренного класса за 1915-1916 гг.», де навчався Сергій Лифар (його брат Василь навчався у паралельному класі), подає відомості майже про кожного з 59 учнів (у паралельному класі навчався 61 учень). Ці відомості свідчать, що православних було 38. Тобто майже дві третини, а решта: римо-католиків — 15, іудеїв — 4, старовірів — 1, вірмено-грецької віри — 1. За соціальним походженням учнів клас являв доволі строкату, але, вірогідно, суто київську картину, позаяк із тих таки 59 учнів за походженням було: з дворян — 12, з селян — 13, з міщан — 10, дітей чиновників — 6, потомствених почесних громадян — 2; решта по одному: діти священика, лікаря, аптекаря, дантиста, купця першої гільдії, підполковника, інженера-технолога, громадянина, особистого почесного громадянина. Семеро учнів не зазначені у переліку за походженням.
Якщо будівля Олександрівської, перед тим — 1-ї гімназії на Бібіковському бульварі (тепер — бульвар Тараса Шевченка), 14 добре відома киянам, то будівля 8-ї гімназії значно менше, оскільки й заклад такий існував недовго. Містилася гімназія «Групи батьків», заснована 1914 p. Ha Миколаївському майдані, 4 (нині — площа Івана Франка, 5) у чотириповерховій цегляній будівлі, спорудженій за проектом архітектора М. Добачевського. Будинок, як прибутковий, належав київському міському голові дійсному статському радникові (чин дорівнював військовому званню генерал-майор) Іп. М. Дьякову, який здавав його гімназії в оренду.
На першому поверсі по фасаду розміщувалися зал і два класи; на другому — три класи по фасаду і квартира директора закладу з лівого торця; на третьому поверсі — п’ять класів по фасаду і два — вікнами на внутрішнє подвір’я та квартира інспектора на лівий торець; на четвертому поверсі — п’ять класів по фасаду, а з торця — «католицький клас» і актовий зал з домовою церквою у лівому куті.
Фасад будинку, оздоблений в дусі еклектики, увінчували романтичні шатрові вежі. Сам власник будівлі Іп. М. Дьяков мешкав у сусідньому багатоповерховому прибутковому будинку, що так само належав йому. Цей будинок висаджено в повітря 24 вересня 1941 року підрозділами НКВС y часі масованого нищення Хрещатика та прилеглих кварталів. Тепер на цьому місці стоїть пам’ятник Іванові Франку, а в будинку колишньої гімназії, де й перед Другою світовою війною містилася середня школа, розміщено Виробниче енергетичне об’єднання «Київенерго». П’ятий поверх надбудовано.
Слід зазначити, що y 8-й гімназії досить жваво працював батьківський комітет, серед членів якого була й мати трьох синів-учнів Софія Василівна Лифар. Батьківський комітет брав участь y влаштуванні різноманітних благодійних та культурницьких заходів для учнів: опікувався синами, чиї батьки загинули на фронті, проводив літературно-музичні вечори, організовував прогулянки на пароплаві по Дніпру тощо. До участі у концертах запрошували провідних акторів міського театру, сусіднього театру «Соловцов», професорів консерваторії, навіть гастролерів. У програмі були вокальні й музичні твори, декламація, причому, крім класичного репертуару, виконувалися й сучасні тоді твори таких авторів, як композитор Сергій Рахманінов і поет Ігор Сєвєрянін.
Згадуючи гімназичні роки, С. Лифар згодом писав, що не мав іншого бажання, ніж якнайшвидше повернутися з навчань додому, де цілковито віддавався музиці. Він навчався гри на скрипці у знаменитого професора Ф. І. Воячека, але особливо любив співи, оркестрову музику і… оркестр y мініатюрі — фортепіано. Крім музики, він захоплювався колекціонуванням метеликів. Дідові володіння надавали для того неабиякі можливості у часі літніх канікул.
Що ж до професора Київської консерваторії Богуміла (Федора) Івановича Воячека (10.6.1857, м. Лубна, тепер — Чехія, — 3.4.1934, Київ), видатного українського музиканта, диригента, композитора, педагога, випускника Празької консерваторії (1879), чеха за національністю, то можна зазначити, що то була дійсно визначна постать у Києві. Він не лише викладав у Київському музичному училищі (1885-1934) та Київській консерваторії (1913-1934), а й водночас керував оркестром у театрі Бергоньє, диригував літніми симфонічними оркестрами в саду Купецького зібрання, був диригентом учнівського оркестру в Олександрівській гімназії, нарешті, давав приватні уроки.
Сергій Лифар паралельно з навчанням у 8-й гімназії відвідував, як він писав у спогадах, також клас фортепіано у Київській консерваторії у 1914-1919 роках.
Суспільно-політичні потрясіння, що зруйнували старий лад, теж знайшли відображення і в гімназичних документах. «Общая ведомость З-го коренного класса на 1916-1917 учебный год» засвідчує ще наявність 60 учнів у класі, проте в обов’язкових графах заповнено лише прізвище, ім’я та
та віросповідання учнів. Брати Василь і Сергій уже навчаються в одному класі разом. Серед річних оцінок, «п’ятірки» проставлено Сергієві лише за поведінку, «Закон Божий» та природознавство. Брат Василь мав ще й за географію та малювання «п’ять» балів, а от з латини —переекзаменовку.
Четвертий клас припав для братів Лифарів на 1917-1918 навчальний рік. «Общая ведомость» вже не мала палітурки, порядкових чисел; учнів уже 42, віросповідання не значиться, — лише прізвище та ім’я, немає й оцінок за першу чверть — осінь 1917 року, і за третю — зима-весна 1918 року: більшовицьке повстання, вступ до Києва німецького війська. Втім, табельна четверта чверть — весна 1918 року: Гетьманат Павла Скоропадського. Оцінки знань Сергія Лифаря за четвертий клас: «п’ятірки» за поведінку і «Закон Божий», решта — «трудові «трійки» й «четвірки».
За п’ятий клас оцінки проставлено лише за першу чверть — осінь 1918 року. Учнів у класі — 47, «п’ятірки» в Сергія стоять лише з поведінки та гігієни, — решта — суцільні «три» бали. Як тривав подальший перебіг історичних подій, відомо: 14 грудня владу Гетьманату скинуто, німецьке військо подалося додому, а в Україні й Києві встановлено владу Директорії. Остання протрималася лише півтора місяці. Як видно, тоді вже було не до академічних занять. 5 лютого 1919 року, знищуючи паростки української державності, до Києва увійшли більшовицькі полки.
Аби з’ясувати ситуацію, звернемось до історії 1-ї гімназії, позаяк С. Лифар у своїй біографії посилається на навчання саме у ній.
Ще восени 1915 року через недостатню місткість київського військового шпиталю й лікарень міста під шпиталі було передано усі численні казенні приміщення навчальних закладів. В Олександрівській гімназії розмістився лазарет так званої Євгенінської громади. Заняття учнів перевели у вечірню зміну у найманому приміщенні приватної гімназії отця М. Стельмашенка, що містилася у Рильському провулку, 10. Так тривало впродовж 1915-16 та 1916-17 навчальних років. Наступний, 1917-18 навчальний рік учні Олександрівської гімназії так само відвідували заняття у вечірню зміну y приміщенні Фундуклеївської гімназії, що містилася по вулиці Фундуклеївській (нині Богдана Хмельницького), 6. Навесні 1918 року власне приміщення на Бібіковському бульварі, 14 звільнилося від шпиталю, а восени там відновилися заняття, але тривали теж недовго.
Згідно з постановою ч. 3 від 20 лютого 1919 р. Колегії народної освіти та пропаганди Виконавчого комітету Київської ради робітничих депутатів, Київську 1-у гімназію було закрито з 12 березня 1919 р., «як школу антидемократичну і шовіністичну по напрямку діяльності педагогічної ради і такому ж складу і настрою її вихованців»(!). Тією ж постановою пропонувалося розмістити учнів 1-ї гімназії в інших гімназіях Києва так, аби в кожному класі кожної гімназії опинилося б не більше 8-10 учнів із закритої гімназії. Натомість приміщення на Бібіковському бульварі, 14 передавалося з усім обладнанням для «Київської 2-ї української гімназії імені Кирило-Мефодіївського Брацтва (!).
Та проминуло літо 1919 року, радянська влада вкотре захиталася, і Київ захопили денікінці. Внаслідок відміни усіх радянських декретів було відновлено у своїх правах Олександрівську гімназію.
За тих складних суспільно-політичних обставин своєрідно переорієнтувалися й Лифарі. 16 вересня 1919 року вони перейшли з 8-ї гімназії до Олександрівської: Сергій і Василь до 6 класу, a Леонід до 4-го. 8-ма гімназія видала відповідне посвідчення Сергієві Лифарю 17 вересня того ж року в тому, що, згідно з постановою педагогічної ради від 23 серпня, він переводився до 6 класу названої, себто 1-ї гімназії.
Денікінський режим протримався у Києві від 31 серпня до 16 грудня 1919 р. i змінився радянським.
Як довго тривало навчання у першій та другій чвертях 1919-20 навчального року, поки що не встановлено, однак, беззаперечно, з відновленням радянської влади у Києві 1-а гімназія закрилася уже назавжди.
Сергій Лифар для одержання середньої освіти за тодішнім повним курсом мав би навчатися ще у 7 і 8 класах, що відповідало б 1920-21 та 1921-22 навчальним рокам. Однак, Олександрівської гімназії вже не існувало, серед учнів 8-ї гімназії 1922 р. братів Лифарів уже так само не було. Отже, чи продовжував С. Лифар навчання у старших класах інших навчальних закладів Києва або деінде, поки що не встановлено.
Мабуть, 1 жовтня 1922 року («мабуть» — тому що власноручний запис С. Лифаря датований… 31 вересня!) Сергій одержав метричний випис за № 96 — свій, та за № 95 — брата Василя за довіреністю останнього у канцелярії 8-ї гімназії.
А 13 січня 1923 року Сергій Лифар, приїхавши до Франції, став Сержем…
Тим часом батько, Михайло Якович Лифар продовжував мешкати у Києві, був лісничим. За телефонними довідниками 1926-1929 років, його адреса була: вулиця Ірининська, З-А.
Зазначимо принагідно, що ця архівна розвідка дозволила визнати за найдоцільніше встановити меморіальну таблицю на честь С. Лифаря на фасаді колишньої 8-ї гімназії. Ця подія відбулася 1994 року.
Того ж року у київському видавництві «Муза» ЛТД вперше в Україні побачили світ спогади Сергія Лифаря, написані наприкінці 1934 року в Парижі, i там само видані 1935 року. Вони містять чимало цікавих фактів, хоча тоді, з огляду на присутність в СРСР його рідних і друзів, С. Лифар мусів писати езопівською мовою, замовчуючи та змінюючи окремі назви, імена, подробиці. Добре знав, що його листування з рідними у Києві перлюструється. Лише тепер воно стало доступним у Галузевому державному архіві СБУ.
Водночас впадає в око певне бажання автора виглядати дещо шляхетніше за походженням, освітою, добробутом, — можливо, це б мало дещо підвищити його рейтинг на еміграції, y тамтешньому специфічному середовищі артистичної богеми. З іншого боку, не зайвим буде взяти до уваги й ту обставину, що описуючи минуле, він послуговувався саме дитячими спогадами, а відтак — дитячим сприйняттям дійсності.
Згадуючи про походження роду від запорозьких козаків і загадкових східних вершників та, разом з тим, міцне господарство діда по матері, де були й кінний завод, і кріпацький домашній театр у «двосвітному білоколонному залі» маєтку у Канівському повіті та навіть «київський маєток діда”, пише: «Наша київська садиба — з величезним садом — знаходилась біля Ботанічного саду», а ще: «…наш будинок на Софійському майдані».
Якщо дідові землеволодіння та садиба на Тарасівській згадуються у документах, то остання адреса ще потребувала уточнення.
У спогадах також неодноразово підкреслюється заможність і солідність батька-чиновника. Його бездоганний формений мундир, ордени. Святкову прогулянку гімназистів і гімназисток на пароплаві по Дніпру влаштував, виявляється, так само батько. Крім того, задаються дорогі меблі, порцеляна, фамільне срібло, великий будинок у Києві. Сергій закохався у графиню, родина спілкувалася із титулованими особами, магнатами. Проте документи — річ уперта: походження з селян, досить скромна службова посада й нижчий чин батька засвідчені неодноразово…
Дещо не збігаються дати переїзду С. Лифаря до Києва. В одному місці спогадів ідеться про «…київський маєток діда, куди ми переїхали невдовзі після мого народження (я народився y Києві 2 квітня 1905 р.)», в іншому: «…в 1911 році, коли ми переїхали з маєтку до Києва».
Виникає логічне запитання: чому ж тоді усіх чотирьох дітей хрестили y селі Пироговому, а не деінде? Невідомо.
Далі: «… i коли я вступив до школи, — мені було тоді шість з половиною років». Саме тоді, y серпні 1911 року, за спогадами С. Лифаря, його разом із восьмирічним Васею віддали до школи, де вони навчалися упродовж двох років. Що це була за школа, поки що не встановлено. Річ y тім, що в архівних документах Олександрівської гімназії неодмінно зазначалося, звідки кожен учень вступив до цього закладу — чи то з початкового, підготовчого училища, чи з іншої гімназії, або з дому батьків. Саме це, останнє занесено до відповідної графи класного журналу про обох братів Лифарів — Василя і Сергія.
Водночас знаходять підтвердження слова Сергія у спогадах: «В дитинстві я був дуже релігійним і завжди з великим інтересом слухав розповіді батюшки на уроках Закону Божого»(!). Дійсно, в гімназичних документах стоять високі оцінки з цієї дисципліни, поки вона викладалася (до повалення царату).
Згадує С. Лифар і про свою участь у церковному хорі Софійського собору та в гімназичному хорі, де «став так виділятися, що одержав казенну стипендію».
І знову виникає резонне запитання: про що ж тоді клопотався батько, подаючи «прошеніє» до місця своєї служби про надання допомоги для навчання синів? І знову — невідомо…
Без захвату згадував С. Лифар 8-му гімназію: «Тимчасово я перейшов з першої київської гімназії до восьмої…», а «нашу (тобто Олександрівську, першу, — Авт.) гімназію евакуювали вглиб Росії”. Можливо, таку версію подали батьки, щоб не засмучувати хлопців, оскільки з наведених вище документів про жодну евакуацію не йшлося. І далі: з приходом до Києва у серпні 1919 р. Добровольчої армії «наша Олександрівська гімназія повернулася до Києва, я знову перейшов до неї і почав займатися, але які ж могли бути заняття серед загального, такого заразливого збудження».
Так, саме через перебіг історичних подій С. Лифар і не зміг одержати повної середньої освіти. «Гімназію нашу, — писав він y спогадах, — перейменовано на «трудову радянську школу другого ступеня», давно закрили, i я займався вдома один, готуючись до офіційного непотрібного іспиту за шість класів гімназії. Радянська влада відмінила усі іспити і всі дипломи, i я скористався короткостроковою польською окупацією для того, щоб скласти іспити». Отже, далі він дійсно не вчився, а від вступу до Київського університету, куди сумлінно готувався, відмовився, образившись на… примітивні умови вступу, пристосовані для можливостей і здібностей малописьменного пролетаря…
Серж Лифар на могилі батьків. 1961 рік
На початку 1919 року діда С. Лифаря забрали до «чрезвычайки» на вулиці Садовій. Звідти його дивом випустили, протримавши місяць, — за настійливим клопотаннями рідних, американського Червоного Хреста і земляків — «селян його села, які любили діда».
На час написання спогадів (1934 p.) дід іще був живий, йому пішов 101-й рік, тож С. Лифар приховує прізвище улюбленого діда, називаючи лише одну, першу літеру прізвища «М».
Опускаючи решту різних подробиць, — для цього треба просто прочитати «Страдные годы», — зазначимо лише, що батько з синами, Василем і Сергієм, навесні 1920 року подалися подалі від «чека», у чернігівські ліси, де переховувалися, заробляючи на життя рубкою лісу. Певно, батько мусив знати ті місця, бо, як зазначалося вище, працював у Могильово-Чернігівському управлінні землеробства і державних маєтностей.
Можливо, так само з конспіративних міркувань С. Лифар писав, що він «від сім’ї відійшов у 14 років», що «мати й батько поїхали з Києва». Однак, як зазначалося вище, батько у 1920-х роках уже жив і працював у Києві за фахом.
От i все про київські адреси Сергія Лифаря.
