Друга половина ХІХ ст. позначилася значущими змінами в соціальній структурі імперського суспільства. Це був час для зростання нової соціальної групи — підприємців, яка мусила стати новою елітою. Вони намагалися показати своє багатство і водночас своє право на місто. Це був час пошуку шляхів демонстрації капіталу та надійності, свого роду самоствердження через архітектуру, затвердження права підприємців на міський простір. Це вилилось у дуже своєрідні архітектурні рішення.
Архітектура як засіб самореклами і демонстрації статусу
Прагнення відрізнятися вело до зростання популярності еклектики та практики «архітектури вибору». Архітектура стає способом реклами, дорогим інструментом саморепрезентації. Це був час пошуку шляхів демонстрації капіталу та надійності, свого роду самоствердження через архітектуру, затвердження права підприємців на міський простір.
Клієнти замовляли власні символи в будівельному оформленні. Наприклад, дружина лікаря замовила прикрасити фасад родинного будинку жіночою статуеткою, яка символізувала б медицину. Національні та релігійні традиції також впливали на смаки. Католики віддавали перевагу готиці, євреї та караїми — мавританським мотивам у декораціях будівлі.
Караїмська кенаса з мавританський стилем.
Зростання торгівлі заявило про себе в різних варіаціях на тему Меркурія та Афіни Паллади. Масштабні фігури були рідкістю, але крила, кадуцеї обличчя в крилатих капелюхах — були набагато популярнішими.
Прибутковий будинок Льва Гінзбурга (архітекторів Г. Шлейфера та Е.-Ф. Брандтмана, вул. архітектора Городецького, 9), побудований 1901 року. На фасаді знаходяться фігури античних богів, у тому числі Меркурія у крилаті шапці та Афіни в шоломі зі списом.
Київська школа модерну: романтизм, казкові сюжети, поєднання різних стилів
Стиль класицизму в архітектурі змінився неоромантизмом і неоготикою, стилями ренесансу та бароко, готикою, «Рюс», іноді вдавалися до мавританських елементів.
Однак чи не найголовнішим стилем став модерн. Він виник наприкінці ХІХ ст. в країнах Західної Європи, за кілька років почав «проростати» й на київських фундаментах. Вважається, що цей стиль став своєрідною реакцією інтелектуальної еліти на кризу в суспільстві, що була спричинена «технізацією» суспільства, втратою зв’язку з природою, традиційними культурними й духовними ідеалами, секуляризацією суспільства. У новому стилі втілювали антитези застарілим стилям минулого. Київ став осередком однієї зі шкіл модерну, як Львів, Одеса та Харків. І сталося це в часи другої будівельної лихоманки в місті.
Завдяки моді на модерн у Києві з’явилися кілька оригінальних будинків, що й досі є туристичними родзинками. В них поєдналися не лише риси власне модерну, а й «модернізованої неоготики» та еклектики. І в цьому особливість київської школи модерну — романтизм і міфологічні й казкові сюжети в стилістичній обробці, поєднання фітоморфного та антропоморфного декору. Саме тому «Будинок із химерами», «Будинок із левом», «Будинок з атлантами», «Шоколадний будинок», «Дім плачучої вдови» досі здатні здивувати нас.
- Будинок із химерами, вул. Банкова, 10.
- Прибутковий будинок священника Іларіона Радзимовського. За цими маскаронами споруда також відома як «Будинок з левами», вул. Велика Житомирська, 23, 1909 р. Автор: Мартин Клуг.
- Будинок Клуга (будинок з атлантами і каріатидами) — колишній прибутковий будинок на вулиці Саксаганського, 96.
- Палац Могильовцева, широко відомий як «Шоколадний будиночок», вул. Шовковична 17/2.
- Особняк Аршавського (або «Дім невтішної вдови», вул. Лютеранська, 23. Побудований у 1907 році за проєктом архітектора Едуарда Брадтмана.
Городецький як виразник модерну
Славнозвісний і навіть таємничий «Будинок із химерами» на вул. Банковій, 10 є зразком найекспресивнішого втілення природних мотивів. Архітектор і мисливець Владислав Городецький не стримував своєї уяви, проєктуючи інтер’єри та екстер’єр будинку. Раціонально розпланований, технічно досконалий будинок оздоблено ззовні й зсередини численними скульптурами. Їх виконав талановитий італійський скульптор і близький друг архітектора — Еліо Саля, співавтор усіх архітектурних творів Городецького в Києві. Новація полягала в тому, що всі оздоби виготовлено з цементу — найпередовішого матеріалу сторіччя, і в тому, що скульптор проходив уже по готовому твору карбом, залишаючи авторську руку, надаючи поверхні виду натурального каменю. Він вийшов за традиційні межі модерну, пишно прикрасивши будинок не лише зовнішньо, а й внутрішньо. Різні види декору були й на фасадах, і в інтер’єрах, де мальовничі панно на стінах і стелі поєднуються зі скульптурами та барельєфами роботи вже згаданого Е. Саля й Ф. Соколова. Темою скульптур був тваринний підводний і наземний світи, мисливські атрибути й казкові істоти.
Будинок із химерами архітектора Городецького.
Лешко Дезидерій Владислав Городецький (1863, Шолудьки, Російська імперія — 1930, Тегеран, Іран) — український та польський архітектор, підприємець, меценат, поляк за походженням. Навчався в реальному училищі в Одесі та імператорській академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Після завершення освіти переїхав до Києва, де жив майже 30 років. Загалом в Україні спорудив понад 30 будівель. Також Городецький був власником цементного заводу «Фор» під Києвом і зводив більшість замовлень винятково з бетону власного виробництва. Здійснював також технічний нагляд за будівництвом.
Після відновлення незалежності Польщі жив у Варшаві. 3 1925 року очолював проєктне бюро американської фірми «Генрі Улен і К», яка інвестувала в міське господарство. На запрошення цієї компанії 1928 року переїхав до Ірану, щоб працювати головним архітектором «Синдикату зі спорудження Перських залізниць». Там він спроєктував Тегеранський залізничний вокзал. Помер Владислав Городецький в Ірані, похований на римо-католицькому цвинтарі Долаб у Тегерані.
Владислав Городецький свідомо змінив традиційне уявлення про житлове приміщення, прикрасивши парадний вестибюль об’ємним зображенням гігантського спрута, оплетеного водоростями й мушлями та світильником у вигляді мушлі. Практично в усіх кімнатах цього будинку є притаманні модерну рослинні й тваринні мотиви. Навіть масивні люстри кабінету та їдальні були прикрашені рогами забитих архітектором-мисливцем В. Городецьким тварин.
Інтер’єри «Будинку із химерами».
«Фасадний стиль»
Київський модерн відрізняється не лише від львівського чи одеського, а й від європейського. Далі на захід було заведено будувати в стилі модерн приватні будинки на три-чотири поверхи. Їх було легше вписати в щільну забудову старих кварталів давніх міст. А от у Києві в модерні будували величезні, як на той час, прибуткові будинки.
Архітекторам вдавалося створити незвичний внутрішній простір із відкритими сходами, холами октагональної форми, галереями й оригінальними криволінійними планами, в київських будинках плани в основному були прямокутними, без просторів, що витікають один з одного, та ввігнутих стін. Київські архітектори, що працювали в стилі модерн, сприйняли його як «фасадний стиль», не прийнявши започаткований В. Орта принцип проєктування будинку від внутрішнього простору до зовнішнього об’єму.
Неоготика: Замок барона та Миколаївський костел
Однак крім модерну була ще й неоготика. Прибутковий будинок на чудовій київській вулиці Ярославів Вал, 1 будувався в останні роки ХІХ ст. — 1896-1898. Його архітектором був М. Добачевський. Асиметрична різнорівнева композиція створює ілюзію — здається, перед нами середньовічний замок, ще й прикрашений оригінальними скульптурами. Еркер південно-східного фасаду підтримують характерні фігури химер (гіпс на металевому каркасі), пофарбовані в сірий колір, що імітує камінь. «Крилаті мавпи» майже нависають над тротуаром і головами перехожих. Довгий час вони вводили фахівців в оману — вважалося, що архітектором був В. Городецький.
М. Добачевський. Будинок М. Підгорського на вул. Ярославів Вал, 1. 1896-1898. На фото внизу — фрагмент фасаду.
Чи не найвідоміша будівля, зведена в неоготичному стилі, нині змінила своє призначення. Колишній Костел Святого Миколая вже кілька десятиліть не костел, а Будинок камерної й органної музики.
Костел будували 11 років (1898-1909) за кошти і на замовлення київської польської католицької громади. Довгі муки вибору замовники вирішили просто — Владиславу Городецькому замовили проєкт, який би містив ідеї кількох проєктів-переможців. Навряд їхні автори були в захваті, але в результаті виграли всі.
Важливо зазначити, що Владислав Городецький у своїй роботі використовував найновітніші на той час будівельні матеріали — залізобетон, штучний граніт і теракотові матеріали облицювання. Зі штучного каменю виконано все багатюще архітектурне й скульптурне оздоблення (автор Еліо Саля — так само як і Будинку з химерами — їх творчий союз виявився напрочуд ефективним): статуя Богоматері з Христом-немовлям і постаті святих Петра та Миколая на центральному порталі, рельєфи зі сценами житій святих у тимпанах бічних порталів, скульптури пророків на вежах тощо.
Костел Святого Миколая, вул. Велика Васильківська, 75. На фото внизу — статуя Богоматері з Христом-немовлям і постаті святих Петра та Миколая на центральному порталі.
Архітектура практицизму та «київський ренесанс»: А. Краусс
Утім, набагато частіше в забудові домінує практицизм, прагнення до отримання прибутків. І це зрозуміло — спорудження будинків стало на потік. Це вимагало не лише швидкісного виконання робіт, а й проєктування в стислі строки. Тенденція спрощення проектів без пророблення деталей, зокрема декоративних, піддавалася критиці, але стрімко набирала обертів. Деякі архітектори мали власний набір рішень та елементів, які прилаштовували до конкретного замовлення. До таких майстрів належав Андрій Краусс — один із найбільш плідних проектувальників Києва межі століть.
Краусс Андрій-Фердінанд (1859-1911, Київ, Російська імперія) — київський архітектор, технік. Походив із німецької родини. У 1886-1890рр. працював архітектором Київського університету. Перші його споруди в Києві датовані 1880-ми рр. Славився неймовірною продуктивністю — у 1890-1900-ті рр. під його керівництвом щороку будувалося щонайменше по десять багатоповерхівок. Стиль, характерний для Андрія Краусса, — «київський ренесанс». Його характерними рисами є використання елементів класичних ордерів, ліпних прикрас, фігурних башточок.
- Будинок на вул. Шота Руставелі, 30.
- Садиба на Ярославому Валу, 16.
- Будинок на вул. Велика Васильківська, 60.
- Будинок на вул. Олеся Гончара, 90.
Працював також у цегляному стилі, використовував мавританські мотиви. Одна з найвідоміших київських споруд його можливого авторства (насправді точний архітектор невідомий) — «Замок Річарда Левове Серце» (Андріївський узвіз, 13, 1902-1904 рр., щоправда, він скопіював проект петербурзького архітектора Р. Марфельда).
«Замок Річарда Левове Серце» .
Броварня Ріхерта – зразок промислового модерну
На увагу заслуговує також промислова архітектура Києва. Часто будівлі фабрик і заводів мають не меншу історичну й естетичну цінність, ніж будівлі банків чи величний особняк.
У 1889 році Михайло Ріхерт, купець першої гільдії та син німецького колоніста з Волині Вільгельма Ріхерта, власника пивоварного заводу на Куренівці, придбав землю зі старим пивоварним виробництвом, заснованим ще у 1860-х рр. Новий власник замовив архітектору Володимирові Ніколаєву проект реконструкції броварні. До старої споруди було прибудовано одноповерхову льодовню, а згодом — нову триповерхову броварню за «новітньою американською системою». Наступну реконструкцію було здійснено за проєктом архітектора Миколи Казанського у 1905-1908 рр. У той період додали шестиповерхову сушильну башту в стилі модерн і розширили солодовню, які остаточно сформували фасад головного корпусу з боку вулиці Кирилівської.
Пивоварня Ріхерта, вул. Кирилівська, 35. Фото кінця 20 століття.
Так склалося, що до броварні Ріхерта доклали руку два видатних київських архітектори — Микола Казанський і Володимир Ніколаєв. Кожен заслуговує на біографічну довідку.
Архітектори В. Ніколаєв і М. Казанський – їхній внесок у забудову
Микола Казанський (1858, Углич — 1914, Київ) — російський архітектор. Син священика, навчався у Московському училищі живопису, ліплення й зодчества (1883) і Петербурзькій академії мистецтв (1889). У 1890 році Микола Казанський переїжджає до Києва, купує нерухомість й одружується. Деякий час працює експертом з оцінювання нерухомості в Київському кредитному товаристві. У 1896—1902 рр. Микола Казанський обіймав посаду члена Київської міської управи, відповідального за будівну справу. У роки інвестиційного буму кінця ХІХ — початку ХХ ст. сам звів низку будівель у дусі «київського ренесансу» та «російського стилю» (цей стиль обирав частіше, ймовірно, внаслідок московської освіти). Переважно це прибуткові будинки. Похований на Байковому кладовищі.
Будинок Слов’янського (на фото вгорі — ліворуч), вул. Хрещатик 1/2, розташовувався там, де сьогодні стоїть неоковирна споруда готелю «Дніпро» (Європейська площа).
Володимир Ніколаєв (1847-1911) — архітектор, педагог, академік архітектури (1892). Навчався в петербурзькій Академії мистецтв, 1872 року переїхав до Києва. Працював міським архітектором (1873—1887), 1875—1898 — єпархіальним архітектором; 1893—1899 — архітектором Києво-Печерської лаври. Відзначався надзвичайною творчою активністю. Був представником «історизму», застосовуючи у своїх будівлях найрізноманітніші стильові форми — неоренесанс, необароко, так звані цегляний, «російський» і «візантійський» стилі. Серед відомих споруд: театр Бергоньє (1873; нині — Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки), Будинок купецьких зборів (1882; нині — Національна філармонія України), трапезна Києво-Печерської лаври (1893-1895), ансамбль Київського Свято-Покровського монастиря (1890-1911). Автор кількох публікацій із питань архітектури, реставрації, архітектурного законодавства. Похований на Аскольдовій могилі (надгробок не зберігся).
- Театр Бергоньє (1873; нині — Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки), вул. Богдана Хмельницького, 5.
- Будинок купецьких зборів (1882; нині — Національна філармонія України), вул. Володимирський узвіз, 2.
- Трапезна Києво-Печерської лаври (1893-1895).
- Київський Свято-Покровський монастир (1890-1911), пров. Варязький, 15.
Промислові об’єкти у стилі модерн: руйнація та потреба захисту
Нині колишня пивоварня є прекрасним прикладом того, як громадськість нехтує перспективою пожвавлення, а пам’ять промислової доби руйнується. Доля колишньої броварні була невирішеною. Довкола пам’ятки тривали дискусії, громадські
слухання, активісти реєстрували петиції, цікавилися в місцевої громади її думками щодо майбутнього будівлі.
Однак маємо визнати, що колишня пивоварня Richert кілька разів опинялася в центрі уваги у 2013-му, 2016-му й 2019 роках. Спроби працювати над стратегією пожвавлення не мали успіху. В різних ініціативних груп були різні ідеї. Одна з них — музей пива. Проте петиція про створення музею не отримала достатньої підтримки з боку київської громади.
Сучасний стан пивзаводу Ріхерта.
Вулиця Кирилівська — це приклад потенційного майбутнього громадського простору, який міг би бути сповнений новим життям, а не сумними порожніми будівлями з розбитими вікнами. Кілька будівель колишніх заводів і фабрик, побудованих у період промислового індустріального розквіту, можуть бути відроджені. Однак це справа майбутнього.
Стаття з книги Тетяни Водотики «Історія повсякдення. Київ. Початок ХХ століття».
