Оскільки на початку XX століття в Києві зростала кількість мешканців з різним соціальним та професійним походженням, це сприяло розвитку різноманітної сфери послуг, включаючи у розважальних закладах. Місто вабило не лише магазинами та величними будівлями, а й театрами, цирком, кафе-шантанами, а згодом і технічними новинками, зокрема сінематографом. Новинки у сфері розваг давали змогу відчути біг часу, формуючи нові символи епохи.
Хай як багато працювали кияни, був у них також і вільний час. Ну і крім самозайнятих киян були й ті, котрі мали доволі часу для розваг і дозвілля. Важливою тенденцією кінця ХІХ — початку ХХ ст. було те, що сфера розваг оформлюється в повноцінну індустрію. Всі хотіли яскраво й різноманітно проводити вільний час. Тож закономірно потрібно було вдовольнити бажання та гаманець як заможних, так і не дуже киян. Тим більше, що попри руйнування станових бар’єрів, суспільство Російської імперії було доволі традиційним, чітко структурованим за ієрархією. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. існував чіткий розподіл розваг людей за статевими, віковими, територіальними, традиційними й майновими ознаками.
Структура та особливості дозвілля
Доступність розваг стало прикметою індустріального міста, новим видом підприємництва. Розважальний бізнес набуває значних розмірів з огляду на зростання міського населення. Для потреб різноманітних клубів, ресторанів, кіно, театрів тощо зводять нові будівлі. Так з’являються приватні музеї, театри, перші сінематографи, цирк… Їхні власники оплачували рекламу, шукали варіанти, як залучити більше відвідувачів.
Параметри вільного часу, його обсяг, структура й зміст є найважливішими індикаторами рівня життя населення.
Святково-вихідні дні в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. об’єднувалися в три групи: неділі (наприклад, 1900 року кількість недільних днів становила 32), офіційні державні урочистості та релігійні й народні свята. Загальна тривалість щорічного відпочинку залежала від багатьох чинників, насамперед від соціального статусу, місця проживання, сфери зайнятості та віросповідання.
У другій половині ХІХ ст. у всіх регіонах Російської імперії кількість вихідних днів скорочувалась, але на початку ХХ ст. під тиском робітничого руху виникає протилежна тенденція. Наприклад, робочих днів у 1885 році було 283, у 1904 році — 287,3, а у 1913-му — 276,49.
Місто задавало свій ритм праці та відпочинку. Зазвичай місто засинало до опівночі. До 23 години мала закінчитися більшість театрально-циркових вистав, закривався сінематограф, припиняв рух міський транспорт. Тільки окремі розважальні установи працювали до 2-3 години ночі.
Формування культурного дозвілля
На зламі ХІХ-ХХ ст. серед еліти формується розуміння того, що мігранти, які прибувають із сіл, також потребують дозвілля. Проте культури відпочинку в них ще немає. Тож закономірно виникає бажання таку культуру поширити.
У цьому були зацікавлені всі — міська влада, промисловці, культуртрегери та найсвідоміші робітники. Так почалося впровадження «розумного дозвілля», «боротьба з невіглаством та бездіяльним розгулом». Місце традиційних шинків, де малозабезпечені верстви проводили своє дозвілля, мав посісти умовний Народний будинок. Виникнення цього особливого різновиду клубів, покликаних задовольняти духовні потреби малозабезпечених верств населення, насамперед робітників, належить до кінця ХІХ ст. Це був своєрідний прообраз робітничих клубів, будинків і палаців культури, таких поширених у радянські часи.
З часом функціонал і цільова аудиторія клубів змінюється. Адже суспільство стає все відкритішим, люди заробляють усе більше й можуть, відповідно, більше собі дозволити. Починають утворюватися клуби не лише для обраних, а й «для всіх». Врешті, клубне дозвілля стає на початку ХХ ст. частиною міської культури, органічною ниткою в тканині міста.
Народні будинки як центри просвіти та культури
Троїцький народний будинок Київського товариства грамотності1 було створено у 1901-1902 рр. Тепер це Київський національний академічний театр оперети. Київ, як завжди, був у тренді — 1900 року почав роботу Народний будинок у Санкт-Петербурзі на 3 тис. місць, Харківський будинок було відкрито 2 лютого 1903 року.
Троїцький народний будинок було урочисто закладено 12 липня 1901 року. Будівельна контора Гінзбурга збудувала його за рік і 5 місяців. У споруді були зала на 1 тис. глядачів, по дві зали бібліотеки-читальні, пересувного музею навчальних підручників і недільної школи й вечірніх класів для дорослих, приміщення чайної, дешевої їдальні, книжкової крамниці, квартири для завідувача будинку, бібліотекаря й служителів, дві трикімнатні квартири для здавання в оренду. Архітектурні форми будівлі раціоналістичні, з максимальним використанням можливостей цегляного мурування. В 1907-1917 рр. тут виступав театр Миколи Садовського. Троїцький народний дім став прихистком для різноманітних громадських культурно-просвітницьких організацій, редакцій періодичних видань, політичних зібрань і перших профспілок.
………
Троїцький народний будинок, 1920-ті рр. З фондів ДНАББ імені В. Г. Заболотного
……
Практично одночасно з Троїцьким було споруджено також Лук’янівський народний будинок. Взагалі-то цей заклад було відкрито ще 1897 року з ініціативи регіонального відділення Товариства тверезості. Його головою був уже згаданий тут у контексті справи Бейліса професор Київського університету св. Володимира та лікар-психіатр Іван Сікорський. У 1900-1902 рр. для Народного будинку зведено окрему будівлю.
У народному будинку працювали дешева їдальня, нічліжний притулок для приїжджих, безкоштовна бібліотека й амбулаторія, кінематограф, театр із власною бібліотекою, в книгосховищі було організовано музей підручників. Працювали вечірні класи — загальноосвітній і жіночого рукоділля, влаштовувалися науково-популярні читання та виставки. Чайна народного будинку служила одночасно просвітницьким центром і музеєм. У підвальному приміщенні працювала майстерня з виготовлення предметів для бджільництва. 3 1910 року в будинку також почав діяти перший у Києві кінозал.
…..
Лук’янівський народний будинок. Сучасний вигляд. Будинок виконано в стилі а-ля рюс, фасад стилізовано під російську архітектуру ХVII ст. і має нагадувати казковий терем.
…..
Київський зоопарк: від зоосаду до сучасного вигляду
У 1884 році в Києві з’явився зоосад. Це був своєрідний попередник нинішнього зоопарку, офіційною датою заснування якого є 21 березня 1909 року. Втім, це не означало, що зоопарк у цей день відкрив двері для відвідувачів. Це були тільки рішення щодо оренди території для розміщення в ботанічному саду Університету св. Володимира та збирання коштів для утримання тварин.
За два роки до того, 1907 року, було засновано Київське товариство любителів природи, яке, власне, й стало мозковим й організаційним центром справи.
Від самого початку зоопарк існував за пожертви й меценатські кошти. Тварини сюди потрапляли з приватних рук — або власники відмовлялись утримувати, або це були подарунки. Серед меценатів був, наприклад, київський підприємець Олександр Терещенко й архітектор Владислав Городецький. І ще сотні киян, імена яких історія зоопарку не зберегла.
У 1912 році київська влада надала зоопарку нове, більш придатне місце площею 16 десятин землі (23,2 га) в передмісті — Шулявка навпроти корпусів Київського політехнічного інституту. Така щедрість була зумовлена і нагальними потребами розвитку зоопарку й особливостями рельєфу місцевості — будувати житло там було неможливо, але от вольєри для тварин — цілком.
Тварини та їх обслуговуючий персонал оселилися на новому місці у квітні 1914 року. У вирі подальших київських подій тварин вдалося врятувати, як і зберегти комплекс зоопарку.
Розвиток музейної справи
У культурний побут мешканців Києва входить і така новація, як музейний заклад. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. з’явилася можливість відвідувати музеї на різний смак. Від 1887 року діяв приватний музей київського землевласника, історика мистецтв, археолога-аматора Турвонта Кибальчича. Для відвідувачів він був відкритий щодня з 11 до 16 години.
Кибальчич Турвонт (1848-1913) — археолог і колекціонер, гласний міської думи Києва, зібрав першу колекцію знарядь доби мезоліту в українському Поліссі, колекцію гем античних міст Північного Причорномор’я. У 1877 році у власному будинку на Лук’янівці (вул. Дорогожицька, 34) відкрив археологічний музей. Він навіть у 1882 році провів розкопки у подвір’ї будинку, і матеріал було додано до музейної колекції. Згодом переніс його у будинок княгині Трубецької (вул. Володимирська, 3). Експозицію становили предмети, знайдені під час особистих розвідок і придбані в населення. У 1886 році як голова комісії з відновлення храму св. Климента у Києві відряджений до Криму для вивчення аналогічного храму в і
Інкермані. Завдяки публікаціям Турвонта Кибальчича збереглася інформація про низку втрачених рідкісних археологічних пам’яток. З його іменем пов’язано перші заходи щодо контролю над проведенням археологічних досліджень.
Бізнесом був і музей Д. Арма, у якому були різні відділи (анатомічний, зоологічний та ін.), велика панорама. Плата за вхід становила 20 коп. І це було не так і дорого — одна поїздка на трамваї коштувала мінімум 5 коп.
Однак із часом домінувати почав мотив не підприємницький, а просвітницький. Наприкінці ХІХ ст. стало зрозуміло, що музеї — норма міського життя, і понад те — наявних у Києві приватних й університетських музеїв замало. Цікаво, що київські музеї на той час не були відкритими для загалу, й навіть не ставили такого завдання перед собою.
Київський міський музей: створення, ідеологія, український контекст
У 1899 році було відкрито Київський міський музей (Київський художньо-промисловий і науковий музей імператора Миколи Олександровича). Зараз це Національний художній музей України, вул. Михайла Грушевського, 6. Ідея створення музею циркулювала в середовищі київської еліти ще з 1880-х рр., утім, від задуму до практичних кроків з реалізації минуло багато часу.
Датою заснування музею вважають 1 серпня 1899 року, коли у щойно збудованому приміщенні музею відкрилася виставка ХІ Археологічного з’їзду. Певний час (до офіційного відкриття музею) він мав назву Міського музею старожитностей і мистецтв. Офіційно музей було відкрито у кінці 1904 року. На церемонії були присутні десятки посадовців, меценатів, представників культурної та наукової еліт. На відкритті неодноразово наголошувалось на історичному значенні Києва і важливості відкриття музею саме у цьому місті — вочевидь як відповідь вічним сумнівам імперської влади про межі дозволеного в Києві, який ніби і російське місто, а ніби й ні.
Трохи порушуючи хронологію, зазначимо, що побоювання імперського урядовця таки мали під собою грунт. Уже за два роки після офіційного відкриття почали в музеї проводити виставки, які пропагували саме українську культуру. Наприклад, варто згадати першу південноросійську кустарну виставку 1906 року. На ній було представлено колекції творів українських народних майстрів («українського народного стилю»), з майже всієї етнографічної території України. Не менш значущою для формування української ідентичності була виставка малюнків й офортів Тараса Шевченка у 1911 році. За матеріалами виставки було видано каталог. У 1912 році в музеї було створено відділ «Старий Київ», який уже за рік відкрився для відвідувачів.
Вплив меценатів (Ханенки, Терещенки, Хвойка)
Предмети до колекції передавали родина Терещенків, Ханенків, Вікентій Хвойка, Микола Біляшівський та інші. «Музей має бути не лише зібранням раритетів і взірців, але водночас і школою, і храмом, і священним місцем, куди мусять стікатися всі для вивчення прекрасного та поклоніння красі — щоб потім, у житті, любити і шанувати красу», — так на церемонії його освячення Богдан Ханенко висловив своє бачення мети існування Київського художньо-промислового й наукового музею. Він доклав до створення та запуску цього музейного проекту надзвичайно багато зусиль, і без його інвестицій та організаційного таланту музей навряд чи запрацював. Саме він очолив розпорядчий комітет із вирішення організаційних питань ще 1894 року, з 1902-го по 1917 роки очолював спеціальний комітет, який опікувався справами музею.
Тож побоювання російських посадовців таки виправдалися — хай як називався музей, він фактично став українським національним.
……
Міський музей. 1911 рік
…….
Проект будівлі в неокласичному стилі створив московський архітектор Петро Бойцов. Доопрацьовував столичного фахівця та керував роботами вже Владислав Городецький. Скульптурне оздоблення фасаду виконано майстернею багаторічного творчого партнера Городецького — Еліо Саля. Будівництво тривало, бо були постійні пожертви киян, київських підприємців і навіть царської родини. Будівельні роботи було завершено в 1899 році.
Педагогічний музей
Цікава доля чекала на Педагогічний музей. Йому судилося стати місцем, де засідала Українська Центральна Рада, це й нині дім для кількох музеїв. А ще кажуть, будівля колишнього Педмузею — зменшена копія нинішньої будівлі Верховної Ради України. Чи, навпаки, будівля Верховної Ради є збільшеною копією Педагогічного музею.
Архітектором будівлі на Володимирській став Павло Федорович Альошин. Він передбачив у музеї аудиторію на 650 місць, читальний зал, бібліотеку на 750 тис. книжок, зал для виставок, кімнати для методичної роботи, квартири для завідувача та службовців тощо. Стіни будівлі були облицьовані білим інкерманським каменем, цоколь — сірим гранітом із Фінляндії. На фасадному фризі загальною довжиною 100 м — барельєфи на теми історії освіти. Вінчав будівлю скляний купол заввишки понад 10 м.
….
Поштова марка УНР 60 із зображенням будівлі Педагогічного музею. 1919-1920 рр.
…..
Педагогічний музей імені цесаревича Олексія почав працювати 5 жовтня 1912 року. Музей мав «способствовать лучшей постановке учебного дела в народных школах и расширению приобретаемых народными учителями в учительских семинариях познаний путем предоставления им возможности постоянного ознакомления с новейшими и лучшими сочинениями по всем отраслям педагогической науки и наглядными учебными и воспитательными пособиями».
Музей-то створили, але з приміщенням для нього були труднощі. Спочатку він розташовувався в приміщенні Києво-Печерської гімназії, через рік — у приватному будинку по Фундуклеївській, 51, а з 1910 року — у приміщеннях при міських училищах ім. М. А. Терещенка. Як завжди, не обійшлося без приватного капіталу. Будівництво музейного приміщення спонсорував підприємець Семен Могилевцев. На цей доброчинний проект (не єдиний для нього) підприємець витратив 500 тис. рублів. У музеї регулярно проводилися лекції, різноманітні заходи для вчителів та учнів середніх і початкових навчальних закладів, організовувалися курси для викладачів усього навчального округу.
Розквіт книжкового ринку
Зростання рівня грамотності населення створило ще одну нішу для бізнесу у сфері розваг — книжки, газети й журнали стали елементом побуту, способом провести час й отримати інформацію. Формувався книжковий ринок зі своїми складовими — читачем, автором і видавцем. Київ був хорошим ринком для видавця — тут були навчальні заклади, сюди стікалися мігранти з навколишніх губерній, серед киян було чимало інтелектуальної та культурної публіки. Тож не дивина, що у місті якийсь час була чи не половина всіх найбільших поліграфічних підприємств Російської імперії.
Газети та журнали: популярність і доступність
На початку ХХ ст. в Києві виходило понад 130 газет (не одночасно). Переважна більшість була звісно російською, але також й українською (сім назв), три газети виходили польською й одна — чеською.
Газети були бажаним і цікавим читвом практично для всіх, а надто через те що вони були дешеві. Так, вартість номера журналу «Студенческая мысль» 1911 року обходилася в 7 коп., а річна передплата з доставленням — 3 руб. Станом на 1909 рік майже всі студенти читали місцеві газети, чверть — столичні, 52% — журнали.
В. Садовський зазначав: «Читаючи “Раду», кожен із нас читав «Киевскую Мисль» що давала без порівняння більше матеріалу. Читали ми російські місячники, в першу чергу “Современный Мир» «Образование», “Русское богатство», стежили за збірниками, “Знания» і “Шиповника» і весь той багатий матеріал російської культури залишав поважний слід на нашому духовному житті й наших духовних інтересах…».
«Киевская мысль» і «Киевлянин» були найпопулярнішими київськими газетами, річна передплата на них коштувала 11 і 12 руб. відповідно. Для бідніших киян видавалися також так звані «газети-копійки» — вони коштували дешевше та й контент там був більш розважальний.
Важливим елементом тогочасного газетного контенту були рубрики «Книжковий ринок», «Книжкові новинки» та «Бібліографічний відділ». Це яскраве свідчення розвинутого книжкового ринку в місті. На перших сторінках газети друкували яскраві реклами книжкових магазинів і видавництв, які пропонували придбати літературу як на місці, так і з можливістю доставлення поштою.
Преса та книжки розходилися дуже швидко, і значну частину домашнього відпочинку кияни проводили саме за читанням.
Студентське читання та «белетристичний бум»
Окремий сегмент читацької аудиторії становили студенти київських вищих навчальних закладів. З 1907-1908 рр. серед студентства набуло поширення явище «белетристичного буму». Белетристиці надавало перевагу 70% студентства, натомість тільки 40% молоді опановувало фахову літературу. Цікаве підтвердження завдання університетської освіти — навчити навчатись. Наприклад, студентська бібліотека-читальня при КПІ за 1912-1913 рр. обслуговувала 525 абонентів. З них усього троє читали М. Туган-Барановського і Ф. Енгельса, а Г. Бокля й Г. Спенсера брали тільки по одному студенту. Українською художньою літературою цікавилося всього 3% студентства КПІ, найцікавішим з українських літераторів був В. Винниченко — у загальному списку видач був сімнадцятим, набагато випереджаючи Б. Грінченка, М. Грушевського, І. Франка. 3 іноземних авторів найчастіше читали твори Г. Мопассана, К. Ібаньєса, Е. Золя, А. Стріндберга, з російських — О. Амфітеатрова, Л. Толстого, Є. Чирикова, О. Купріна, А. Чехова.
Масова література: лубочна книжка
Однак ми пам’ятаємо, що рівень грамотності зростав, тож не тільки студенти були споживачами книжкової продукції. З’явився сегмент доступних (і за ціною, і за змістом) книжок для тих читачів, які вміли лише читати чи мали кілька класів початкової школи. Це була лубочна книжка — і це була масова література. Існувала навіть українська лубочна книжка. Лубочна література посідала проміжну позицію між фольклором і власне літературою — це вже не був фольклор, але це ще не була література. Яскрава обкладинка, збільшений шрифт, «пристрасний» сюжет або ненав’язливий розважальний контент — усе це робило лубочну книжку привабливою та зрозумілою більшості читачів із соціальних низів.
Лубочна книжка мала свій власний спосіб дистрибуції — через так званих «офень», Офені — це дрібні торговці, які ходили по ярмарках і населених пунктах, пропонуючи свій товар, або лишали товар у невеликих сільських магазинах.
Видавці доволі швидко зрозуміли, який потенціал має видання українських лубочних книжок. Тож спершу почали з’являтися російськомовні твори української тематики. Величезну популярність мали численні лубочні переробки творів М. В. Гоголя, наприклад, існувало близько двадцяти лубочних видань «Тараса Бульби». Проте це була продукція російських видавців, переважно з Москви та Петербургу.
Видавці української лубочної літератури та що вони друкували
Українські гравці на цьому ринку з’являються з 1880-х рр. Одним із перших і найуспішніших був Тимофій Губанов. Свою справу він починав у Москві, але саме із середини 1880-х рр. переніс бізнес до Києва. У самому кінці ХІХ ст. конкуренція з боку традиційного російського книжкового лубка змушує його враховувати українську специфіку. Так він звертає увагу на теми з української історії, а згодом у поле його зору потрапляє спадщина І. П. Котляревського та Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Книжки видавництва Губанова навіть підробляли — в Одесі та Бердичеві.
З ім’ям видавця Тимофія Губанова також пов’язаний і скандал щодо порушення авторських прав. У 1901 році без відома укладача, українського письменника Б. Грінченка, Губанов випустив популярний збірник анекдотів й оповідань «Веселый оповидач», до якого приєднав інший грінченківський збірник, що раніше друкувався окремою книжкою «Казки та оповидання». 3 цього приводу письменник відкрито звинуватив видавця в плагіаті, звернувшись із відкритим листом у «Київську газету»: «ні за це поєднання двох зовсім різних речей, ні за грубі коректурні помилки та безглуздий малюнок на обкладинці згаданої книжки я не беру на себе відповідальності, тому що передрук зроблений п. Губановим без мого відома, самовільно, за що видавець притягається мною до відповідальності».
Серед власне українських київських підприємців, які видавали український лубок на початку ХХ ст., слід згадати С. І. Гомолинського та В. П. Наголкіна.
Тематика й популярні твори українського лубка
Серед цих видань багато було всіляких збірок анекдотів, гумористичних оповідань на українську тематику з характерними назвами: «Довгоязика Хвеська» (вид. С. І. Гомолинського, К., 1889), «Смиховыны» (вид. С. І. Гомолинського, К., 1890); «Торбына смиху та мишок реготу» (вид. С. І. Гомолинського, К., 1891), «Смійсь, регочысь, та за боки берысь» (вид. І. Т. Губанова, К., 1910), «Дванадцять кіп брехні та мішок правди: збірник веселих українських оповідань, козацьких брехеньок, жартівливих пісень і дечого другого, веселого й чудного, всім людям на втіху для реготу й сміху» (вид. Т. О. Губанова, К., 1909), «Гоп чук чумандра, розвеселая хандра» (вид. Т. О. Губанова, К., 1912).
Тиражі та успіх української масової книги
Українські лубочні видання мали шалену популярність — тиражі розходилися буквально за кілька тижнів. Однією з причин таких високих продажів була низька ціна. Лубочна книжка до 36 сторінок коштувала 1,5-8 коп. Для порівняння: якась інша книжка в книгарні коштувала 20-40 коп.
І хоча ця література була не надто різноманітною (83 назви за 1908-1913 рр.) але тиражі звучать захмарно навіть для сучасного українського книжкового ринку — 848,56 тис. примірників — і це була п’ята частина накладу всіх українських книжок. Наступний за ним сукупний наклад мали поетичні видання, що вийшли друком у 585,9 тис. примірників.
Феномен української лубочної книжки засвідчив комерційну спроможність української культури загалом і літератури зокрема.
- Київське товариство грамотності — громадсько-просвітницька організація, що діяла в Києві з 1882 року з метою поширення грамотності й загальної освіти серед широких мас населення. Подібних товариств існувало в підросійській Україні ще кілька — в Харкові, Полтаві й ін. містах. Київське товариство видавало й українську літературу, зокрема твори Тараса Шевченка, а збудований ним 1902 року Народний дім був локацією для українського театру, викладів і пізніше для «Просвіти», що стало приводом до заборони Київського товариства у 1908 році.
↩︎
