Оболонь — це не просто низовина на околиці Києва, а ключове місце, яке протягом століть було ареною великих політичних подій, військових битв і навіть сакральних моментів. Тут сходилися інтереси князів і міщан, монастирів і царів — всі прагнули володіти цим шматком землі, багатим на воду, рибу та родючі луки.
Оболонь дихає історією через сторінки літописів Самійла Величка (XVII ст.), Якима Єрлича (XVII ст.), Петра Розвидовського (1634-1664), Іллі Тимковського (1785-1789) та інших визначних особистостей. Кожен документ Київського магістрату, кожен універсал Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, кожна жалувана грамота царів і королів свідчить про пильну увагу до цих благословенних земель.
Почайна — перший дипломатичний майданчик на київських водах
Найдавніша згадка про територію сучасної Оболоні пов’язана з річкою Почайною, що колись текла саме цими землями. У «Повісті временних літ» розповідається, як у 945 році княгиня Ольга зустрічала послів з особливою хитрістю: відмовляючись впускати їх на берег, вона приймала їх лише на воді — саме на Почайні. Це був перший дипломатичний жест, який відбувався на оболонських водах.
А вже у 988 році саме тут, на берегах Почайни, відбулося одне з найсакральніших христианських свят — охрещення киян. Почайна перестала бути просто річкою — вона стала джерелом духовного життя, символом нового віровизнання, що змінило долю цілого народу.
Степові вогні і княжі мечі — Оболонь як поле бою
У 968 році саме на Оболоні, у просторій низовині з прекрасними умовами для випасу коней, печеніги розбили свій грізний табір, готуючись до нападу на Київ. Князь Святослав перебував тоді в Переяславці, а Ольга з онуками затворилася в місті. Київ стояв мов у залізному кільці — ні вийти, ні зайти, ні звістки послати не можна було.
Зморені голодом люди були у відчаї, коли один відважний отрок сказав: «Я можу покликати допомогу!» Вийшов він з міста, несучи узду, і проходячи серед печенігів, питав їхньою мовою: «Чи не бачили мого коня?» Наблизившись до річки, зняв одежину з себе і поплив… Так оболонська земля стала свідком першого героїчного подвигу, записаного в літописах.
У 1034 році Ярослав Мудрий розбив печенігів неподалік, на полях під Софією, а ті, що втікали, потонули в річці Сетомлі — ймовірно, сучасному Сирці. Тут, на оболонських берегах, ловили так багато риби, що місце й назвали «Сетомля» — «де сушать сіті».
Літописець залишив нам яскравий опис тієї битви:
«Коли Ярослав був у Новгороді, прийшла до нього звістка, що печеніги взяли в облогу Київ. Ярослав зібрав воїнів багатьох, варягів і словенів, прийшов до Києва і увійшов до свого міста. А було печенігів без числа. Ярослав виступив із міста, підняв дружину, і поставив варягів посередині, а праворуч — киян, а в лівому крилі — новгородців, і став перед градом. Печеніги рушили на них, і зійшлися на місці, де стоїть нині свята Софія, митрополія руська: тут було тоді поле поза містом. І була січа жорстока, і ледве надвечір здолав Ярослав. І побігли печеніги врозтіч і не знали, куди тікати, одні, тікаючи, тонули в Сетомлі, інші ж в інших річках, і так гинули, а решта їх бігає десь і досі».
1096 рік — вогняне хрещення половецьких набігів
Перша конкретна згадка назви «Оболонь» у літописах пов’язана з жахливими подіями 1096 року, коли половці несподівано напали на Київ і підпалили монастирі й села на Оболоні. Цей факт красномовно свідчить: вже тоді тут була значна забудова і важливі монастирські центри, що робили ці землі лакомим шматком для нападників.
«Несподівано прийшов Боняк з половцями до Києва. Запалили Оболонь монастирі й села», — лаконічно, але з болем записав літописець.
1161 рік приніс нові випробування:
«З’єднався Ізяслав (Давидович) з Всеволодом і з Олегом, і з Половцями. І пішов за Вишгород до божниці і біля Дніпра став. Перейшовши Дніпро, повів полки до Києва, а прийшовши, став на Болоньї в лозах, проти Дорогожич…».
1169 рік став роком нових потрясінь:
«Володимир Мстиславович піде з Трипілля до Вишгорода з жінкою і дітьми… Ярополк з Берендичем наздогнав Володимира на Желані, біля Доброго Дуба… І так їхав Берендичі (кочові тюркські племена, воїни-найманці) до Всеволожа монастиря. А Ярополк повернувся в місто. Мстислав на ранок за ним пішов у Київ, пославши полки свої Васильєвським шляхом… А Берендичі пустив на Болонь, біля Дніпра, запаливши двір тисяцького Давида».
Оболонські луки — сцена княжих міжусобиць
З наведених фактів простежується трагічна картина: кияни часто потерпали від нападів кочових половецьких племен, які були могутніші за печенігів. Проте не менше горя приносили й внутрішні чвари.
Князі постійно боролися за право володіти Києвом, перетворюючи мирні луки на криваві поля битв. Князь Володимиро-Суздальський Андрій Боголюбський, щоб не втратити свого впливу, декілька разів нападав на Київ, нещадно грабуючи та спалюючи церкви і поселення.
Протягом XII століття Оболонь стала справжнім політичним театром: між Дорогожичами й Дніпром відбувалися битви, засідки і союзи. Тут князі та їхні полки шукали перевагу, а оболонські поля ставали ареною політичних інтриг, де доля держави вирішувалася силою меча.
1150 рік залишив нам дивовижну картину:
«І повелів Ізяслав дружині своїй зібратися біля Дорогожич, а сам, дочекавшись ночі, поїхав з Києва. Ранком прийшов Володимир Галицький до Олегової могили, а потім і Юрій приїхав до нього, і стали вони цілуватися, не зсідаючи з коней — у Сетомлі на Болоньї».
У 1151 році Оболонь знову згадується під час битви з Андрієм Боголюбським:
«І Андрій повернувся неушкодженим… І стрілялися вони до вечора біля Либеді, а інші переїхали й на болоньї билися проти полку В’ячеслава та Ізяслава…»
У 1174 році війська Мстислава Ростиславича, після довгих тижнів стояння під Києвом, в паніці кинулися в бій — і багато з них потонуло в Дніпрі. Оболонь не просто приймала переможців — вона пам’ятає і поразки, вписані в її водну літопис.
«І приїхали союзники Андрія Боголюбського під Вишгород. А Мстислав Ростиславович вирядив свої полки і виїхав на Оболоні навперейми їм… І стояли вони біля міста 9 тижнів… І повстали полки їх… Побігли через Дніпро. Багато воїнів потонуло там».
Польсько-литовський період — баталії за золоту землю
У XV столітті Оболонь стає предметом постійних суперечок між міщанами, князями і монастирями. Кожна п’ядь цієї землі була на вагу золота, адже давала сіно, рибу, пасовиська для худоби.
У 1494 році литовський князь Олександр офіційно підтвердив право киян косити сіно на Оболоні — знак того, що ця земля надзвичайно цінувалася. В Уставній грамоті Київської землі від 26 травня 1494 року записано:
«Київським міщанам здавна дозволялося косити сіно на Оболоні, а також мати у власності острови за Дніпром, що й забезпечувало їхнє господарство».
Наступні століття принесли низку межових актів, що доводили: річка Сирець, озеро Йорданське, урочище Болоння — усе це частина київського земельного комплексу, за яку варто боротися.
У Межувальному акті Київського воєводства за 1530 рік детально описано кордони володінь Кирилівського монастиря на Оболоні:
«Кордон цей йшов по річці Сирцю, а далі крізь лозу поміж Борків, Ручаєм в озеро Довге, з давніх часів називаєме Кирилівським, котре озеро прилегло до Почайни річки, де і друга річка Крива Почайна зійшлась, з тою річкою Почайною у озеро Йорданське, з того озера смуговинною долиною, називаємою Турець, а з Турця крізь Болоньє просто до валка старожитного, тим валком у Юрків ставок».
1555 рік — Дарча грамота короля Сигізмунда II Августа Богдану Івановичу Шавулі на пожиттєве володіння церквою св. Кирила на Болоньї, мабуть, без земельних угідь. Шавуля був світською особою, але його предки володіли раніше монастирем, і тому він перейшов йому в спадок.
1570 рік у Люстрації Київського воєводства згадуються землі, що здавалися замковим урядом у користування подолянам та «стороннім людям». Серед них були орендарі оболонських сінокосів та озер — перші підприємці на цих благословенних землях.
У XVI ст. оболонські луки використовувалися як сінокоси і пасовиська, а озера — для рибних ловів. У XVII ст. стан землекористування почав змінюватися внаслідок появи нових претендентів і загального зростання населення Києва, тому поземельні конфлікти стали тут звичайним явищем.
Скарб у стіні й феодальні війни — таємниці Іорданського монастиря
На межі XVI-XVII століть урочище Пуніще стало місцем гучної судової справи, що нагадувала справжній детективний роман. Войтех Соколовський розбирав покинутий храм Іорданського монастиря на цеглу, а його звинувачували у святотатстві та привласненні скарбу, знайденого у стіні.
Межі ділянки визначалися так:
«Дали ми йому плац із городами на порожньому місці, невеликий ґрунт у Києві, на передмісті, а до того сіножаті, названі Пуніща, з нивами та дібровами, що при них лежать, а також Борки з усіма їхніми приналежностями. До того додали ми озеро з пісками, що при ньому лежать, назване Косор, над річкою Дніпром, згідно з ласкою королівської милості.
Цей плац із городами та ґрунтом простягався «від валу (подільських укріплень), закінчується у потоках біля церкви Святого Миколи Йорданського, до дороги, яка йде з міста від нової башти до Демидова, (до) Білгородського гостинця (великого шляху)».
До володінь Соколовського входили залишки давньоруського Іорданського монастиря. Монастир стояв близько до міста, і його почали розбирати на цеглу досить рано. У 1523 році він разом з Межигірським монастирем і церквою Різдва Христового був відданий за королівські борги київському купцю Дягілевичу.
У XVII ст. цими руїнами зайнявся В. Соколовський, який мав право на власному ґрунті розкопувати «пожитки». Розпочав він з розбирання храму на цеглу для власного будинку. Саме в цьому звинувачував його у суді з 1609 року Кирилівський ігумен В. Красовський, який також зазначав, що під час розкопок В. Соколовський у стіні церкви знайшов і привласнив скриню зі скарбом, наданим їй ще давньоруськими князями.
Справу проти В. Соколовського було порушено не стільки через розбирання церкви, як внаслідок того, що місцевість Пуніще фактично вилучалася з володінь Кирилівського монастиря. Ініціатором конфлікту був В. Красовський, який намагався вижити суперника звичайними тогочасними засобами.
У 1608 році кирилівські ченці побили і пограбували людей В. Соколовського, які розорювали Пуніще, а у 1609 році спалили йому сіно і шопу з цеглою. Справа йшла з перемінним успіхом і скінчилася у 1612 році зі смертю В. Соколовського. Пуніще відійшло Кирилівському монастирю, який врешті взяв гору в суді.
XVII століття — Оболонь між магістратом і монастирями
Усе століття тривали запеклі судові спори між міською владою й монастирями: хто ж має право на ці землі, на сіножаті, риболовлю, будівництво млинів. Влада міщан мала підтримку таких видатних постатей, як Петро Могила, Іван Мазепа, Данило Апостол, проте монастирі часто вдавалися до грабежів і ув’язнення мирян. Оболонь ставала полем не лише для орачів і пастухів, а й для жорстоких економічних битв.
У 1616 році в Люстрацію Київського воєводства внесена скарга київських міщан на ченців домініканського монастиря, які забороняли користуватися пущами та Оболонню. Монастир вважав багато земель своїми, через що київські міщани змушені були сперечатися за свої права.
1619 року — Жалувана грамота короля Сигізмунда III київським міщанам встановлювала кордони: «починався від Юркового ставка, потім ішов угору до Щекавиці, від Оболоні, спираючись на ґрунт, дім та острог єпископа і закінчувався біля греблі. Крім того, жалувана грамота обмежувала права приїжджих купців та жидів».
1661 року московський цар Олексій Михайлович випустив грамоту проти зловживань київського єпископа:
«… а що Київський єпископ відібрав був частину міста Києва, і ксьондзи (священики) Оболонь та Передмістя, і міські доходи привласнили собі… тим місцям і доходам бути належними Києву та ратуші, як і раніше».
У записках Петра Розвидовського (1634-1664) про Київський домініканський монастир детально описано оболонські багатства:
«Від Вишгорода вони (землі, володіння) розкинулися аж до наших озер над Дніпром, названих Клебанськими. Праворуч, на віддалі від Києва, над Сирцем, біля Йорданського озера, є один сінокіс, що зветься Ковальський, тому що його прилучили до своїх сіножатей київські ковалі. Цей Ковальський сінокіс у 1615 році отці конвенту (монастирської громади) при єпископі Христофорі Казимирському дозволили косити Київській капітулі (соборному духовенству). Але ледве з труднощами ми повернули його від капітули… Потім іде озеро Кляшторне і з’єднується з озером Кирилівським та Йорданським, наше ліворуч до сіножатей, а Чернече далі».
1689 рік — Жалувана грамота царів Івана й Петра та царівни Софії згадує оболонські землі, що єпископ відняв у міста, а також свавілля ченців:
«А Ігумен Кирилівського монастиря Інокентій Монастирський збудував на джерелах і на болотах у чотирьох місцях мости на трьохстах сажнях, і на тих мостах брав мито (мостовщину) за королівським привілеєм… А вони, міщани, в тому привілеї не згадані… Та їм же, міщанам, велике утиснення чиниться в місті від козаків…»
1694 рік — Грамота царів Іоана та Петра Олексійовича підтверджує Києво-Братському монастирю права на «ниви та сіножаті в Овлуковому урочищі, озера, що звуться: Три тоні, Довге та Вузьке, і озеро Васильєвське».
У листі митрополита Варлаама Ясинського детально описано монастирські угіддя:
«… озеро Васильєвське у Чорториї за Дніпром, із сіножатями між річкою Чорторий та тим же озером Васильєвським. На Влуковому урочищі — три озера із зарослями, криницями: одне велике, назване Три-тоні, вище від криниці Котельви Воздвиженської, що починається від верхніх лоз і йде вниз гирлом до іншого озера — Воздвиженського, названого Довге і Вузьке».
1699 рік став переломним — жалувана грамота царя Петра Олексійовича на клопотання війта Івана Биковського і гетьмана Мазепи відвела київським міщанам «Оболонь та землю для випасу худоби, розміри якої, виміряні від міста, становили: вздовж Дніпра вгору — п’ять і більше верст, а впоперек — дві версти».
1699 рік, серпень — Універсал гетьмана Мазепи підтверджує Києво-Михайлівському Золотоверхому монастирю права на володіння сінокосами на Оболоні.
1700 рік — Жалувана грамота царя Петра Олексійовича містить гіркі скарги міщан:
«Щодо наших жалуваних грамот, то до цього часу вони (міщани) не користуються жодними вільностями. Ченці всіх монастирів і до сьогодні забороняють їм, міщанам, брати ліс на будівництво та дрова. У лісі б’ють і грабують, не дозволяючи взяти навіть сухостою на дрова… Також і ченці Кирилівського монастиря стягують з них мито на своїх містках. Вигону для випасу худоби біля міста вони не мають не те що на п’ять верст, а навіть на одну версту».
1701 рік — Згідно з царською грамотою гетьман Мазепа доручив військовому судді Василю Кочубею, єсаулу Івану Скоропадському та бунчужному товаришу Михайлу Гамалію розв’язати спірні питання. Комісія ухвалила революційне Рішення про розмежування земель від 9 травня 1701 року.
«А через кордони, встановлені покійним монастирським отцем, міщани дуже утиснені на Оболоні, вони зовсім не мають випуску для випасу своїх коней і худоби, бо монастирські дозорці, як тільки коні чи інша худоба зайде на Оболонь, відразу грабують і забирають. Тоді як, зі свідчень мешканців Карпилівки, а найбільше з усіх старожилів виразно свідчив Яків Молодецький, що за ігуменства покійного отця Мелетія Дзека, на Оболоні для зручності київським міщанам, щоб вони від Воскресенської вежі та від Біскупської вежі мали вихід для своїх коней і худоби, було виділено місце аж до Йорданського озера».
1710 рік — Жалувана грамота царя Петра Олексійовича містить суворі звинувачення проти монастирів:
«Законники монастирів Київських на Дніпрі в затонах Дніпрових ловить рибу не дають, піймав рибалок їх б’ють, грабують, закувавши до тюрьми саджають та забивають в колодки і принуждають землю носити, також в лісах дрова рубати не дозволяють, піймав на дорозі б’ють, грабують коней, сокири відбирають, в монастирі забирають; називають ліси своїми, і щоб монастирські ліси від них відмежовані і відокремлені були».
Цар надав дозвіл київським міщанам на володіння землями Оболоні.
1713 рік — Протокол межової комісії для вирішення суперечки між Межигірським монастирем та київськими міщанами розкриває масштаби земельних захоплень:
«Надто ще превелебний отець архімандрит Межигірський, незадоволений своїми межами, вчинив нижньому київському місту утиски, самовільно заволодівши міською землею від самої річки Кривої Почайни по цей бік Дніпра, від міста… За цією скаргою ми їздили в присутності обох сторін для обстеження тих спірних земель, і вели нас із Київського нижнього міста через Воскресенську браму — Оболонню, через Криву Почайну повз річище, що зветься Іцюн».
1729 рік — Універсал гетьмана Данила Апостола підтверджує Києво-Братському монастирю права на Овлуковські сіножаті й озеро Васильєвське.
1733 рік — Грамота Київського магістрату згадує сінокоси на Оболоні, що належать магістрату.
Козацька доба — спори за землю під грім гармат
У 1651 році з півночі на Київ насувалося литовське військо, що налічувало більше 15 тисяч воїнів. Київський полк очолював полковник Антін Жданович. 24 липня він вивів полк з міста і зайняв оборону на північній околиці. У Вишгороді козаки дали бій литовському війську, зупинивши його просування. Однак передовий загін литовців відкинув козацькі сторожові загони, наблизився до Києва і розмістився на Оболоні.
У літописі Якима Єрлича докладно описані ці драматичні події: «2-го серпня Гносевський попрямував до Києва і розбив табір на Оболоні, козаки терміново почали виїзджати поодинці. Та Господь не дав їм щастя… вони стали спалювати передмістя, прагнучи утруднити приступ до міста — спалили до 50 хат. 17 серпня своєвільники (литовський загін) запалили заради грабунку Київ. Пожежа знищила понад 2 тисячі будинків та Подільське місце».
2 червня 1653 року вийшов історичний Універсал Б. Хмельницького Київському магістрату та міщанам. Гетьман забороняв селянам та козакам с. Пріорки претендувати на землі та сіножаті київських міщан: «І тепер ми хочемо, аби козаки та пріорські мешканці не чинили жодної кривди міщанам, і щоб ті не зазнавали найменших утисків а ні коли на тих сіножатях, як на Оболоні, так і деінде».
1658 рік, вересень — Повідомлення царю Олексію Михайловичу київського воєводи Василя Шереметьєва про відбиття нападу Данила Виговського розкриває трагічну долю нападників: під час відступу багато козаків потонули у річці Почайні. Оболонські води знову стали свідками людського горя.
Петро І і військові табори — Оболонь як стратегічний форпост
У 1706 році на Оболонь прийшли війська Петра І. Ці землі вже не просто пасовище — це стратегічний військовий табір, частина величезної імперської машини, що переформатовувала долю всієї країни.
Кінець Почайни — зміна ландшафтів
У 1737 році магістрат, прагнучи модернізації, прокопав канал між Почайною та Дніпром — і річка змінила русло. Береги почали розмивати, сотні будинків на Подолі пішли під воду. Оболонь — ще раз принесена в жертву місту і його урбаністичним амбіціям.
Зростання обсягу торгівлі і промисловості в Києві призвело до збільшення судохідства на Дніпрі. Кораблям, що йшли з півночі, треба було обігнути піщану косу і лише тоді вони могли дістатися гавані, що розміщувалася на річці Почайні.
З 1712 року в Київському магістраті запропонували прорити канал між Дніпром і Почайною, що мав скоротити шлях до гавані. У 1737 році ця ідея була втілена у життя. Завдяки проведеним роботам Дніпро змінив напрямок течії і сформував сучасне русло.
Результати були не дуже приємні: близько 300 дворів було поглинуто течією на набережній Подолу. Коса зникла під водами Дніпра, а з нею зникла і Почайна.
XVIII століття — між фортецею і модернізацією
У середині XVIII століття Оболонь перетворювалася на важливий стратегічний і господарський регіон Києва. Генерал-майор Семен Іванович Сукін, призначений губернатором у 1737 році, особливо пильно слідкував за обороною міста — і в його планах були потужні укріплення навколо Подолу та Оболоні.
Палісадні стіни, башти, блокгаузи — все це повинно було перетворити околиці Києва на міцну фортецю. Цікаво, що фінансували ці масштабні роботи самі міщани — і це яскраво ілюструє, наскільки важливою вважалася безпека та порядок для киян того часу.
Але життя на Оболоні було не лише військовим. У 1750-х роках у цих місцях відбувалися і зовсім інші події — наприклад, справа про гайдамаків Іванову Якиму та Шевченку Андрію, які опинилися у центрі скандалу через крадіжку сіна для київського рейтара.
Оболонські луки, багаті на сіно та пасовища, служили ареною для розквартирування солдатів Московського карабінерського полку в 1760-х роках — їхні коні паслися на цій землі.
У 1768 році наказано було відновити укріплення з боку Оболоні, адже стратегічне значення цих земель знову набирало ваги.
Не обминала Оболонь і контрабанда: у 1774 році на заставі біля Іорданської рогатки затримали київських міщан, які намагалися провезти французьке вино. Це — живий фрагмент міського побуту, де навіть заборонені речі знаходили свій шлях до міста.
Повені на Оболоні — стихія як випробування
Повені — страшні й непередбачувані — неодноразово ставали випробуванням для мешканців Оболоні. Записки Іллі Тимковського (1785-1789) яскраво передають картину стихії: «плаваючі на воді хати, сараї, уламки», що стали свідками суворої сили природи.
«Географическое описание наместничества Киевского» розповідає про збитки, які приносить повінь киянам:
«Дніпро, витік якого знаходиться у Смоленському намісництві, з’єднуючись із численними річками, а через те глибиною, великою кількістю води та швидкістю своєю перевершуючи всі інші річки цього намісництва… Через це чимало сіл, що розташовані на його берегах, та й сам Київ у багатьох своїх частинах, а особливо Київ-Поділ, надзвичайно сильно потерпає. Бо крім того, що під час розливу вод затоплює там кілька сотень будинків на 200 і більше сажнів, розташованих від берега у частині, що називається Плоске, то ще й кожної весни підмиває береги, обвалює будинки та забирає їх із собою, а господарі, що жили в них, бачачи наближення небезпеки, завчасно вивозять своє майно, а будинки, які не встигають перевезти, залишають на знищення Дніпру».
Природа Оболоні
Поручик Василь Новгородцев у своєму географічному описі Києва (1775-1786) створив справжню панораму природи й життя навколо міста: від лісів із вовками й ведмедями до пташиного співу на заплавах і луках. Цей текст дає нам змогу уявити, якою диким і багатим був київський край до початку активної урбанізації:
«Ведомство Київського магістрату, що розташоване неподалік від міста Києва — Подолу, у передмісті Пріорка та в урочищах Берковці, Стрільники і хлопочах, а також біля Києво-Печерської та Старокиївських фортець (форштату), має декілька ділянок орної землі. На ній мешканці сіють жито, просо, ячмінь та гречку. У кращі часи урожай приносить втричі або вчетверо більше».
1785 рік — Опис Київської губернії:
«Четверта — річка Почайна. Початок бере з болота. Впадає нижче селища Вишгорода. Шириною вона — від одного до двох сажень, глибиною — від аршину до двох аршин. П’ята — Велика Почайна. Виникла з болота, впадає від Києва у двох верстах. Шириною — від п’яти до шести сажень, глибиною від пів-аршину до аршину. У цю річку впадає річка Сирець».
1787 рік — Імператриця Катерина II під час своєї подорожі до Криму завітала до Києва і була вражена красою Оболоні та місцевостей поряд. Її вигук «Кинь грусть!» став не просто фразою — він втілив новий дух території.
А ще з легенд — історія про швейцарського кондитера Бальї, який винайшов київське сухе варення, ставши, без перебільшення, кулінарним новатором свого часу.
Бальї, гуляючи подільськими вулицями, зламав ногу. Вимушений залишитися в Києві, він отримав квартиру на Пріорці, яка тоді була вкрита суцільним садом.
Коли почали дозрівати фрукти, Бальї знайшов їх надзвичайно смачними і виготовив декілька видів варення. Результат перевершив усі сподівання — раніше таке зафити закуповували лише за кордоном.
Переконавшись у якості, Бальї відправив варення до Петербурга. Імператриці особливо сподобались цукати, й вона знову направила кондитера до Києва. Цього разу варення було приготовлено стільки, що кияни змогли розгадати секрет його виготовлення.
Пожежа, яка змінила все
Перша третина XIX століття принесла Оболоні нові виклики. Величезна пожежа 1811 року стала страшним випробуванням для Подолу — ціле місто горіло, мов факел, і тисячі людей опинилися без даху над головою.
Микола Закревський, який був свідком тих подій, описує їх так:
«Мені тоді минуло 6 років… З труднощами могли ми пробиратися по кривих та вузьких вуличках, що були забиті меблями, людьми, екіпажами. З усіх боків вогонь і дим, гамір і крик, які наводили на мене жах. Нарешті ми дісталися до Дніпровського берега і на Оболоні зупинилися. Тут велика кількість речей була розкидана у повному безладді. Люди метушилися, деякі навіть були напіводягнені. Загальне лихо панувало в цьому стані спустошення. Деякі гірко плакали, спостерігаючи за палаючим містом, вигляд якого вночі здавався ще жахливішим. Майже три дні горіли околичні частини Києва зі східної сторони».
Оболонь стала для багатьох тимчасовим прихистком, де у курінях жили ті, хто втратив усе. У цих просторах, на заплавних луках, розгорталося справжнє життя — з горем і надією, з відчаєм і підтримкою одне одного.
Водночас Оболонь і далі залишалася цінним об’єктом інвестицій і судових суперечок. У 1845 році київський міщанин Василь Копотенський боровся в суді за право володіння сінокосом — землі, придбаної ще століттям раніше.
Гавань імператора — вікно в світ
Наприкінці століття — масштабна індустріалізація. На рубежі XIX і XX століть на Оболонській затоці виникає новий центр життя — гавань Імператора Миколи II. За допомогою технічних новинок і землечерпалок занедбану і обмілілу затоку глибоко прочистили, перетворивши на повноцінний порт для пароплавів і великих суден.
Це був справжній символ модернізації Києва, який, втім, мав і свої темні сторони: ревізійні комісії виявили недбалість і корупцію, через які місто зазнало значних фінансових втрат. Збитки для міської каси сягнули 100 000 крб.
Ця гавань не просто технічна споруда — вона як вікно у світ, через яке Київ почав відчувати себе частиною великого європейського торгового й промислового простору. Оболонь перетворювалася на точку перетину стихій — води, землі і людської амбіції.
Оболонь — історія, що живе у землі і водах
Оболонь — це не просто околиця Києва, це хроніка століть, записана у водах Почайни, у легендах про битви, у суперечках за землю. Це місце, де історія переплітається з природою, а кожен клаптик землі несе в собі пам’ять про героїв, монархів і простих людей, що творили долю Києва.
Літописні джерела зберегли для нас неймовірно багату мапу оболонських озер, лук і урочищ із такими поетичними назвами, що вони наче живі історії: від «Бабиного Черева» до «Пуніщі» і «Кристерової гірки». Ці назви звучать, як заклики повернутися до природи, до тих часів, коли земля була не просто ресурсом, а частиною культурного коду міста.
Тут паслися стада, косили сіно ремісничі цехи, і Оболонь ставала полігоном для складних соціальних відносин — власники земель, ремісники, військові, чиновники і прості кияни — усі вплітали свої долі у цей живий клаптик міста.
Так Оболонь залишалася не просто окраїною, а місцем, де відчувався подих великої історії — і вона жила у кожному куточку, в кожній травині, у кожній хвилі Дніпра.
