Про Київ та його історико-культурну спадщину сказано багато (люди, які відвідують екскурсії по Києву можуть згадати про Київ безліч цікавих історій), в от про передмістя української столиці відомо значно менше. Спрага підготувала для вас велику мандрівку по київських передмістях минулого (в т.ч. — по тих колишніх передмістях, які сьогодні увійшли до складу Києва).
Боярка
Сплативши лише 24 копійки за проїзд, і влаштувавшись в вагоні одного з потягів Південно-Західної залізниці, подорожній незабаром опинявся в такому милому серцю передмісті.
Крім того, з травня по жовтень на цій ділянці курсували і спеціальні дачні поїзди. Цікаво, що неподалік від Боярського вокзалу, Управління вищеназваних доріг, для розваги дачників, щочетверга та щонеділі влаштовувало безкоштовні концерти, за участю залізничних оркестрів та інші мистецькі заходи.
Для боярських дачників, які полюбляли поплавати на човнах, існував старий ставок. Трохи далі, за кілька кілометрів від нього, в прекрасному лісі, який ще не розтягли на дрова, був ще і новий ставок. А ще, для максимального задоволення відпочиваючих неподалік від водойм був «кумисно-кефірний заклад», так що нестачі в прохолодному і цілющому йогурті дачники не відчували.
Прекрасний сосновий ліс, що тягнувся повз дачі, мав попит у людей із захворюваннями дихальної системи. Боярка сприймалася як кліматична станції (курорт) не тільки серед киян, вона привертала увагу людей з інших міст, завдяки помірним цінам на житло. У 1913 році 3-х кімнатні дачі здавалися тут за 150 рублів в сезон. У Боярському лісі був «Санаторій Товариства надання допомоги бідним сухотним євреям міста Києва» з десятьма корпусами.
Одним з найбільш «поетичних» місць Боярки була «Надсонова долина», яка названа на честь поета С. Я. Надсона, який, в оточенні дачної молоді провів тут останні дні свого земного життя.
Будаївка
Нижчими, ніж у Боярці, були ціни на дачі, які розташовані в сусідній Будаївці. Тут було багато простору, більше тиші і спокою, хороше цілюще повітря. Дачі ці, між-іншим, існували в оточенні селянських дворів, а значить здорова їжа за доступну ціну завжди була «під рукою».
Цікаві народні орієнтири дачних ділянок, як то: Будаївка від ставка, Будаївка до мосту, Будаївка — піски, Будаївка — Набережна…
Святошин
Другим за популярністю дачним селищем (після Боярки) був новонароджений Святошин. Більш того, незадовго до початку Першої Світової війни він по суті зайняв перше місце за популярністю.
Щоб дістатися сюди, можна було скористатися майже дармовими послугами Міської електричної залізниці, тобто – трамвая. За проїзд від Тріумфальних воріт (перетин теперішніх проспектів Повітрофлотського і Перемоги) і аж до найвіддаленішої ділянки селища слід було сплатити 20 копійок. При цьому вагоновожаті подавали дамам «ручку», були надзвичайно ввічливі, знали іноземні мови. До речі, трамвай курсував в літній період невпинно. Кожні 15 хвилин подавалися вагони, які відвозили відпочиваючих і їх гостей не за тридев’ять земель, а всього-на-всього, за вісім верст від галасливого Києва в тінь соснових лісів, до прохолоди дзеркальних ставків, в чудовий світ заміського існування.
«Їзда триває близько 35 хвилин. Вагони Києво-Святошинського трамвая дуже зручні й витончені на вигляд, мають плавний і вільний хід і від кінцевих пунктів відходять через кожну чверть години», вказувалося в «Супутнику по Києву» С. М. Богуславського, виданому в 1913 році. Проїзд по Києво-Ковельській гілці обходився на шість копійок дешевше, але в цьому випадку доводилося виходити з вагона на Першій просіці, тобто на самому початку дач, тоді як трамвай доходив до П’ятої просіки Святошинського лісу, тобто, прибував в самий центр селища, безпосередньо до входу в парк!
Отже, щоб відпочити «по-людськи», можна було махнути в Ніццу або Баден-Баден, а можна було опинитися у справжньосу приміському «Санаторному просторі», що було непорівнювано дешевше.
«Селище Святошин розташоване в сосновому лісі, що стоїть на рівні Київських висот і відрізняється чистотою озонованого повітря», – повідомлялося в довідковій книжці Правління Товариства Благоустрою, виданої в 1914 році. У той час, згідно з «правилами охорони чистоти повітря», тут заборонялося будівництво фабрик і заводів. Крім того, Брест-Литовське шосе (нині проспект Перемоги), яке з обох боків обступали дерева, перешкоджало утворенню пилу. Завдяки піщаному грунту (вулиці селища були вимощені), навіть після злив і затяжних дощів тут були відсутні бруд і вогкість повітря. Місцевість була «здоровою».
Селище висвітлювався тридцятьма гасокалільними ліхтарями по 1200 свічок кожен!. Далеко не всі сучасні дачні селища можуть похвалитися подібною розкішшю!
На початку свого існування, дачне селище Святошин дуже потребувло інфраструктури. Рекламні оголошення рясніли пропозиціями про те, що на досить вигідних умовах сюди запрошувалися охочі «мати свій приватний бізнес». Результатом корисної діяльності підприємців стало те, що вже до 1914 року, лише через кілька років після затвердження в колишньої відчуженої від міста місцевості дачного товариства, тут були Миколаївська церква, пошта, ощадна каса, телефонна станція «для зв’язку з містом і повітом», два проточних (важлива деталь!) ставка для купання, драматичний театр, відкрита сцена і естрада в дачному парку де відбувалися мистецькі заходи, приватна бібліотека, ринок, «гідропатична лікарня-санаторій», аптека, кінематограф, тенісні корти, спортивний майданчик, дитячий майданчик для найменших), безліч торгових закладів та їдалень, лазні — словом все, що необхідно для комфортного побуту і повноцінного здорового відпочинку. Тут же, вдихаючи свіже повітря, могли «гризти граніт науки» прослуховуючи лекції учні місцевих приватного Комерційного і Міністерського двокласного училищ, вечірніх класів для дорослих, приватної підготовчої школи.
До слова, вихованці Київського Кадетського корпусу, студенти Університету ім. Святого Володимира, учні гімназій, реальних, комерційних і початкових училищ при наявності належних посвідчень, що пред’являються кондукторам та контролерам, каталися в Святошин і назад за півціни. Правда, багаж і велосипеди перевозилися за повним тарифом. Але поїздки їхні завжди мали сенс, адже діставшись до Святошина вони могли отримати практично все для культурного дозвілля й відпочинку. Там, посеред парку, постійно проводилися всілякі мистецькі заходи: танцювалися танці, ставилися вистави, грали музику оркестри, проводилися спортивні змагання.
У місцевому громадському парку до послуг відпочиваючих були прогулянкові велосипедні та роликові доріжки, тир, першокласний ресторан з двома більярдними, будівля драматичного театру, в фоє якого влаштовувалися танцювальні вечори та інші мистецькі заходи. По парку проводилися екскурсії. Два-три рази на тиждень тут грав симфонічний оркестр. Сплативши річний внесок — п’ять рублів, дачовласники і дачовинаймателі користувалися правом безкоштовного входу з двома членами родини в парк.
Крім того, при дотриманні цивілізованих норм поведінки, Лісове відомство дозволяло дачникам відпочивати в Казенному лісі, який простягався до села Петропавлівська Борщагівка, де була і невелика річка. Часто культурне дозвілля Святошинців полягало в тому, що вони здійснювали піші мандрівки до Пущі-Водиці, яка знаходилася відносно недалеко від Святошина. А щоб бути ближче до Києва, відвідували друзів на хуторах Сан-Сусі, Сан-Марі, Стрільна (ці київські топоніми зникли після Жовтневого перевороту). Тепер на місці колишніх мальовничих місць, з каскадами озер і чудових гаїв для гулянь, — промисловий і житловий, але далеко не курортний район міста, іменований Нивки.
Повітовий суддя, поліцейський відділок, чотири урядники, аж п’ятнадцять поліцейських стражників, пожежне депо і земський лікувальний стаціонар забезпечували порядок в самому селищі.
Завдяки чудовій інфраструктурі, популярність Святошина затьмарила всі інші дачні передмістя Києва. Крім того, близько трьох тисяч мешканців селища проживали тут цілий рік. Ціни на дачі тут були досить високими: від 75 до 100 рублів за кімнату в сезон.
Дарниця
Конкуренцію Святошину становили Дарницькі дачі, що знаходилися в 10-ти верстах від Києва. П’ятидесятихвилинний проїзд по Московсько-Києво-Воронезькій залізниці становив 15 копійок з пасажира. При цьому і старожили і гості не переставали дивуватися, оглядаючи унікальний київський залізничний міст. У 1912 році відкрилося нове сполучення Дарниці з Києвом по новозбудованій лінії Києво-Броварського мототрамвая з відгалуженням на Дарницю.
«Сполучення швидке і зручне. Вагони відходять через кожні 20 хвилин. Київська станція цього мото-трамвая знаходиться на березі Дніпра, біля будівлі Кінної пошти. Плата за проїзд Київ — Дарниця ~ 20 коп. туди і назад».
Тут було освоєно 366 ділянок. Суха здорова місцевість, піщаний грунт, який швидко вбирає в себе вологу, прекрасний і великий ліс — такі позитивні якості Дарниці, як дачної місцевості».
У версті від Дарниці, на Дніпрі були влаштовані купальні. Між селищем і річкою було сезонне сполучення за допомогою спеціальних купальних поїздів! Ціна квитка становила п’ятачок в один кінець.
Святошинські і Дарницькі дачі перебували у віданні місцевих управлінь казенним майном, які дбали, і як бачимо, вельми успішно, про їх благоустрій.
Бровари
Спеціальні дачні «лінійки», диліжанси і навіть три щоденних поїзди Курсько-Київської залізниці з вагонами всіх класів, котрі зв’язували Київ з Броварами, не дивлячись на сезонні пільгові квитки, не рятували положення. Дачі тут пропонувалися за ціною в три рази дешевше, ніж в Ірпені, Бучі, Клавдієво, Немішаєве або в тій же Боярці, і в п’ять разів дешевше, ніж в Святошині.
Безпосередньо Київ
Справедливості заради слід зазначити, що мальовничі дачі (щоправда, в обмеженій кількості), були і в самому Києві, точніше на його околицях: Куренівці, Пріорці, Сирці …
Але, все ж, то була міська територія і дачі ці губилися серед приватних будиночків з їх банальними городами. У той час, передмістя Києва відігравали важливу роль в забезпеченні міста і найближчих передмість сільськогосподарською продукцією.
Куренівка
Цікаво що Куренівка, відома своїми садами і городами, доставляла овочі, ягоди і фрукти на всі київські та приміські базари, в тому числі в Святошин.
Пріорка
Пріорка практично повторювала «подвиг» Куренівки. Велика кількість городів і садів цього передмістя сприяла наповненню споживчого кошика городян щедрими дарами. Саме тут розводив свої сади Иоганн Кристер. Про це ми розказували тут.
Кинь-Грусть
Була ще одна дивовижна київська околиця, що межує з Пріоркою. Іменували її якось романтично, з домішкою світлого суму: «Кинь-Грусть». Кажуть, що назву цю придумала сама імператриця Катерина. Ще кияни прозвали цю місцевість Дачею Кульженко, тому що саме тут скупив кілька дачних володінь київський видавець С. В. Кульженко – вельми багатий і успішний підприємець, власник однієї з кращих друкарень у дореволюційній Росії.
Колись у ці місця водили екскурсії, люди діставалися до них, щоб відпочити. Сьогодні від колишніх назв і розкішних дач не залишилося й сліду.
З сучасної площі Шевченка відправляються в Пущу-Водицю трамваї, їдуть до Вишгорода автобуси. Але повернемося в минуле
Пуща-Водиця
Понад сотню років тому відкрилося для киян ще один дачне селище, влаштоване в міському лісі, поблизу куренівської околиці. Як ви вже здогадалися, це була Пуща-Водиця. Від Олександрівської площі (нині -Контрактова) сюди можна було дістатися трамваєм. 24 копійки в один кінець і 43 (зі знижкою) туди і назад. Час в дорозі — одна година. Освоїли в Пущі 600 ділянок. І до цього дня Пуща розділена на лінії. Тоді в ній налічувалося 16 вулиць.
Ціни на дачі були помірними: 100-150 руб. за дві кімнати з кухнею за сезон.
Церква, пошта, телефон, ресторан, купальня, аптека, школа, театральна зала з естрадою де проводилися виступи військових оркестрів та інші мистецькі заходи, буфет зі смаколиками, невелика річка і чисті ставки з пунктами прокату човнів — все це створювало комфорт і зручності для відпочивальників. Окрім іншого, на екскурсії в Пущу-Водицю часто приїздили великими компаніями представники київської аристократії. Ставок «Палац», що знаходився в оренді Товариства рибництва і рибальства, представляв всім бажаючим платну послугу — половити рибку і раків.
Контора міського лісничого, поліцейське управління і дачна канцелярія та «Пуща-Водицьке управління» забезпечували вирішення адміністративних питань.
Китаїв
Цікаво, що село Київського повіту Китаєв (Голосіївський адміністративний район сучасного Києва) також вважалося дачною місцевістю. Там були дачі багатьох заможних киян.
Отже, щоб бути повноцінним дачовласником від усіх «святошинців» (і не тільки), сто років тому, вимагали дотримання Обов’язкової санітарної постанови, фрагменти якої (можливо, дуже цінні для сучасних дачників), наводяться нижче. Суворо регламентована «буденність», рятувала тодішнє суспільство від всіляких, властивих нашій епосі «беззаконь дрібного масштабу».
Правила для власників дач були такими:
- Дачовласники зобов’язані утримувати в чистоті прилеглу до їх дач половину вулиці і не викидати на неї ніяких гниючих предметів, як-то: трупів тварин, гнилого м’яса, риби і т.п., а також гною і сміття.
- Вирівнювання вулиць, з метою засипки промоїн, може проводитися тільки з дозволу санітарних піклувальників.
- Забороняється випасати і взагалі залишати вештатися вулицями худобу. Бродяча худоба може бути заарештована власником садиби, біля якої вона буде знайдена.
- На вулицях і шосе, що лежать в районі дачних селищ забороняється залишати для ночівлі підводи й карети.
- Сміття яке вивозиться не повинне бути розсипане по дорозі. Спалювання сміття в садибах допускається або ранньою весною або ж після закінчення дачного сезону не раніше вересня.
Ці правила доповнювалися новими жорсткими пунктами в міру того, як Святошин все більше перетворювався на курорт. Клімат Святошинського лісу, на думку відомих світил медичної науки мав цілющу силу. Знаменитий терапевт Феофіл Гаврилович Яновський рекомендував селитися тут легеневим хворим і сердечникам. Правда, ціни за престижні ділянки «кусалися», а тому, господарями місцевих дач ставали насамперед забезпечені сімейства міста.
А ось інформація, адресована любителям швидкої їзди.
На початку минулого століття швидкість руху автомобілів в межах населених пунктів Київського повіту не могла перевищувати 5 верст на годину на жвавих вулицях і 10 верст на другорядних.
Кожен автомобіль мав металеві ярлики з позначенням номера.
Повітова Управа стягувала за це задоволення 10 рублів на рік.
Крім того, під час їзди ввечері, пропонувалося, щоб на автомобілі були запалені ліхтарі: два спереду і один ззаду, щоб підсвічувався номер.
При цьому передній лівий ліхтар забезпечувався зеленим склом (зовсім як на фюзеляжі сучасного авіалайнера).
Варто було вживати всіх заходів, щоб коні не лякалися автомобіля, подавати сигнали при наближенні до перехресть і перед усіма крутими поворотами.
За невиконання цих вимог власники автомобілів піддавалися штрафу в три тисячі рублів (сума просто фантастична), а водії — арешту на три місяці з позбавленням права керування транспортним засобом.
На початку XX століття суспільство пережило «велосипедний бум». Хоча найдешевший велосипед коштував 75 рублів, а значить, придбати його могли далеко не всі. Проте, спеціалізовані магазини видавали «двоколісного коня» в тимчасове користування всім бажаючим особам старше 12-ти років за дуже помірну плату. А тому сідлали його і гімназисти, і шановні пані, і заможні пани. Сідлали — і їхали щоб прогулятися по цікавих місцях в Києві чи відвідати мистецькі заходи.
Велосипедисти, які спочатку вели себе, як заманеться, змусили владу розробити спеціально для них свої обов’язкові правила.
Для велосипедистів
- На перехрестях вулиць їзда повинна бути обов’язково тиха. У всіх місцях скупчення публіки, або екіпажів і возів, їздець повинен зійти з велосипеда або Мотоциклетка і провести машину в руках.
- Не допускається вживання для попередження осіб, що зустрічаються і яких потрібно обігнати, замість дзвінка — сирен, ріжків або інших будь-яких інструментів. Дуже швидка, гоночна їзда, так само, як і їзда без керма і дзвінка, а в нічний час, без запаленого ліхтаря, забороняється.
- При зустрічах і наздоганянні церковних або похоронних процесій, велосипедист повинен зійти з велосипеда і провести його в руках. Передавати номери свого велосипеда або Мотоциклетка іншій особі забороняється.
Для власників тварин
Як відомо, дачні селища рясніють всілякою домашньою живністю, головну касту якої і сьогодні складають коти і собаки. У Святошині нерідко фіксувалися випадки сказу бродячих собак, а тому всі домашні чотириногі друзі були «ощасливлені» повітовою земської Управою, яка видавала трідцатікопійковий ярлик і значок, що прикріплювалися до нашийника. Собак, які не мали такого «паспорта», відловлювали будочники в «утилізаційний завод» для знищення. Правда, протягом чотирьох днів власник спійманої без ярлика собаки міг домагатися її повернення. Не за просто так. Кожен день перебування собаки в відомстві підрядника обходилося її господареві в двадцять п’ять копійок.
У Святошинському дачному селищі за весь час його існування освоїли 450 ділянок. Ті хто мав гроші, могли при цьому «прикупити» частину лісу. Для осіб, що займалися легковим візницьким промислом, була встановлена спеціальна такса. Так, проїзд по селищу в один кінець, згідно з прейскурантом, обходився пасажиру в 20 копійок, а за годину їзди належало платити 50 копійок. Причому, для критих екіпажів на гумі (за додаткові зручності потрібно і платити відповідно), такса підвищувалася вдвічі.
У сезон населення Святошина досягало 12 тисяч чоловік. Гостем Святошина міг бути і поважний киянин, і який-небудь кузен видатного архітектора з Житомира.
Природно, що в цій популярній місцевості виник великий ринок. Власнику місця для торгівлі ставилося в обов’язок виробляти її щоденне прибирання та очищення.
Цікаві витяги з базарної інструкції:
- Місця приготування, зберігання і торгівлі харчами ні в якому разі не повинні служити місцем для житла або спання кого б то не було.
- М’ясні лавки повинні бути утримуватися в повній охайності. Стіни, полиці і столи повинні бути пофарбовані білою олійною фарбою, а підлога ~ жовтою, причому до складу фарби не повинні входити свинцеві сполуки. Верхні дошки столів, де розкладається м’ясо, покриваються цинковими листами. Торговці м’ясом одягаються в полотняні балахони з рукавами, але аж ніяк не в фартухи без рукавів. Як м’ясо взагалі, так і телятина зокрема, не повинні надуватися для додання їм кращого вигляду.
- Молоко, яке випускається в продаж, має бути чистим, без домішок і не розведеним водою.
- Посуд повинен бути бездоганної чистоти. Відпускати продукти дозволяється тільки в чистому обгортковому папері. Харчові продукти, визнані неприпустимими до вживання, знищуються після складання медико-поліцейського протоколу.
Між іншим, всі відкриті в Святошині перукарні, лазні, заклади де відбувалися мистецькі заходи, купальні та пральні громадського користування підпорядковувалися київським правилам (встановленим для населеного пункту першого класу).
Дачники з «ранішнього» часу прекрасно описані Чеховим, Буніним, Купріним … Можливість дізнатися подробиці є у будь-якого, хто вміє читати і любить художню літературу.
Для тих, хто не зовсім знайомий зі станом дачних справ в роки радянської влади, повідомлю, що тоді розміри ділянки не могли перевищувати шести соток, а будиночок мав бути лише одноповерховим. Регламентувалося кількість висаджених на ділянці фруктових дерев. Адміністрація мала право вирубати зайві дерева та кущі, або вимагати сплати спеціального податку, а то й штрафу. Маючи спеціальний, схвалений партійним і радянським керівництвом, дозвіл на утримання свійської живності (конкретне число курей, гусей, качок, свиней, кіз або корів), господар ділянки був зобов’язаний звітувати «поштучно» за кожну з «особин».
Сучасний дачний бум в якому ролі перших скрипок виконують надто багаті українці, в більшості своїй лише бліда подоба минулих часів. Маючи величезні кошти, на все тих же шести сотках або куплених до них ще шести, зводяться безглузді в архітектурному відношенні «палаци-каземати». Деякі відверто нагадують «тюремні замки». З чого б це? Скупченість будівель на ділянках настільки велика, що немов Кай і Герда, дітлахи господарів нових дач можуть ходити один до одного в гості через вікна своїх хоромин.
Залишається лише з сумом констатувати, що сьогодні від колишньої курортно-санаторного селища Святошин, від Пущі-Водиці, дачної Старої і Нової Дарниці, а також і від безлічі інших дореволюційних дачних селищ Києва майже нічого не залишилося. По цих місцях вже не проводять екскурсії і рідко коли влаштовують мистецькі заходи які варті уваги.
Зникли знайомі з дитинства киянам середнього і старшого | покоління святошинські «просіки». Жалюгідні останки колись добротних I дач ще можна побачити в рідкісному дрібноліссі, вцілілому при будівництві потужного житлового масиву. Знищені фруктові дерева, зокрема, яблуні, сливи, абрикоси і вишні, багато з яких плодоносили до недавнього часу.
Зовсім як у класика виходить. Зрубали «Вишневий сад» під самий корінь! Не сприяло поліпшенню екології будівництво гіганта машинобудування – заводу «Червоний екскаватор» (але ж згадаймо, що будувати в цій місцевості великі промислові підприємства категорично заборонялося). Авіаційне виробниче об’єднання також не додало краси місцевості. Аж ніяк не благовидий вид має ринок, організований біля станції метро «Святошин».
У «нічиєму» лісі, що примикає до масиву, сміття, залишеного сучасними відпочиваючими більше, ніж самих дерев. Тут хоч бери і влаштовуй мистецькі заходи з арт-інсталяціями з куп сміття. А що ще залишається робити? Все, що створене людськими руками — це культура.
Озера і річка цієї колись престижної дачної місцевості нині просто в жахливому стані.
Схожа ситуація і в дачній місцевості Пуща-Водиця. Створюється враження, що багато хто з сучасників живе за принципом «після нас — хоч потоп!». Можливо, пройдуть роки – і ситуація стане іншою. Дуже хочеться сподіватися, що настане час, коли з’являться на нашій київській землі люди, які стануть нарешті дбайливо ставитися до природи, пам’ятаючи про історію і культуру старого Києва та його околиць, про все те, що було колись.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Село Саварка — місце в якому варто побувати
Контрактова площа в Києві. Історичний екскурс
Кто такой Николай Хряков? Жизнь интересного человека
