Україна за час існування в ній межі осілості кількамільйонного єврейського населення перетворилася на один з найбільших у світі центрів єврейського населення та його культури (недаремно тема єврейської спадщини часто тримається в фокусі під час екскурсій по Києву). Утім, цей центр спіткала страшна доля – майже цілковите знищення тоталітарними режимами Сталіна та Гітлера.
В період масових репресій 30-х – початку 50-х рр. єврейська культура зазнала величезних втрат. Значна кількість діячів культури стала жертвами беззаконня. Тепер мало хто знає, що у 20-х р.р. в Україні багато державних та громадських організацій проводили велику роботу в галузі культури так званих національних меншин, зокрема в галузі єврейської культури. З 1924р. в Києві працювала Єврейська Історико-Археологічна комісія під керівництвом академіка А. Ю. Кримського при ВУАН, яка збирала матеріали з історії євреїв в Україні, а Єврейська Історична комісія при Інституті народної освіти в Одесі організовувала, головним чином, наукові доповіді та повідомлення. Єврейський музей ім. Менделе Мойхер-Сфоріма в Одесі мав багато цікавих і цінних експонатів,
У 1926 р. в Києві було створено кафедру єврейської культури, яку в 1929 р. реорганізовано в Інститут єврейської культури У складі АН УРСР, де 1934 р. у 7 відділах працювало 120 чоловік. Після арешту співробітників Інститут було закрито, потім відновлено, але вже як Кабінет єврейської мови, літератури та фольклору зі штатом 11 осіб. У 1949 р. Кабінет було закрито… Вже з середини 20-х р. радянське єврейство існувало, так би мовити, у вакуумі. Всі його зв’язки з єврейськими громадами інших країн були поступово обірвані.
Тоді ж було закрито переважну більшість синагог, усі єшиві (рабинські училища), ліквідовано мову іврит як фактор культурного життя в СРСР (її оголошено реакційною та клерикальною, а мову ідиш — понівечено). Поступово зникли останні вчителі Тори (П’ятикнижжя — перші книги Біблії) й івриту — меламеди: ліквідовано низку єврейських спортивних товариств «Маккабі». 1927 р. заборонено діяльність єврейської легальної Робітничої партії «Поалей-Ціон».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Адміністративний поділ Києва. Історичний екскурс
У процесі «боротьби з єврейським буржуазним націоналізмом» було закрито музеї, школи, видавництва, друковані видання на івриті та російською мовою, ліквідовано Єврейське історико-етнографічне товариство, праця якого, під керівництвом письменника С. Анського (Щ. Раппопорта) та етнографа Л. Штеренберга – значний внесок у вивчення етнографії українського єврейства.
Величезна маса євреїв, репресованих у 1937-1938 рр., не мала жодного стосунку до єврейських проблем і постраждала, так би мовити, на загальних підставах». Однак, уже набирав сили процес етноциду радянського єврейства, тобто позбавлення його будь-яких форм національного, культурного та суспільного життя. Закривалися вищі, середні, початкові школи з викладанням на ідиш, бібліотеки, скорочувався обсяг видавничої та театрально-концертної діяльності цією мовою.
Розгром єврейської культури завершився після Другої Світової війни: закрилися останні єврейські школи, театри, періодичні видання, останній єврейський музей у Тбілісі. У 1948 – 1952 рр. були страчені видатні представники не лише єврейської, а й радянської культури: народний артист СРСР С. М. Михоелс, народний артист РРФСР В. Л. Зускін, письменники — Д. Р. Бергельсон, Д. Н. Гофштейн, Л. М. Квітко, П. Д. Маркіш, І. С. Фефер, помер реабілітований поет С. 3. Галкін. Вершиною антисемітської вакханалії стала боротьба з «безрідними космополітами» та жахлива «справа лікарів» (1953 р.).
Отже, внаслідок не лише фізичного знищення, а й тривалої та планомірної політики заборон і замовчування, багато імен невідомі. Вони викреслені з пам’яті кількох поколінь і повертаються до нас тільки останнім часом.
…У стародавніх євреїв не було театру, це заборонялося релігією. Свій початок єврейський театр мовою ідиш бере у пізньому середньовіччі, у так званих «пурімшпілях» — народних виставах з піснями, масками, жартами, примовками, сатирою та гумором, спрямованими проти багатіїв та духовенства. Іншим джерелом театру на ідиш були пісні, куплети на злободенні теми, які виконували єврейські скоморохи (бадхени, бродерзінгери). Літературна драма на ідиш зародилася у XVIII ст. під час «Гаскали» – прогресивного руху єврейської буржуазної інтелігенції, а спроби створити єврейський професійний театр у Варшаві відносяться до 60 — 70-х рр. ХІХ ст.
Засновником єврейського професійного театру став уродженець Волині А. Гольлфаден (1840-1908) — драматург, поет, композитор, режисер, театральний діяч, актор, журналіст, вихователь. У 1876 р. у місті Ясси він створив першу єврейську професійну трупу, з якою виступав в Одесі, Харкові, Києві, Петербурзі, Москві та інших містах. Гольдфаден – автор понад сорока комедій, драм, мелодрам, оперет – був вихователем цілого покоління перших єврейських акторів (І. Співаковський, З. Могилевський, Я. Адлер та інші). Його п’єси містили в собі елементи народної творчості, гумору, сатири, прославляли кращі людські почуття. Проте за царського режиму доля єврейського театру в Києві і доля єврейського актора була трагічною.
Більшість єврейських акторів вийшла з низів: ШІ. Вайсман колишній кравець, Р. Заславський – співак у кантора, І. Файль у дитинстві працював ткачем, Михалеско – заготівельник, Е. Камінська – кравчиня, А. Камінський – заготівельник, М. Триллінг – модистка, М. Брандеско – складач і т. д.
Театр у Києві переслідувався царизмом, його зневажали єврейські аристократи, духовенство, буржуазна інтелігенція, буржуазія. Не маючи можливості знайти постійного місця, театр був мандрівним, їздили на підводах, як цигани, від одного населеного пункту до іншого, з неймовірними труднощами (частіше за хабара) діставали дозвіл на виставу, грали – і мандрували далі. Не було декорацій, меблів, реквізиту, костюмів, грали у кафе-шантанах, сараях, пожежних депо, випадкових приміщеннях. На репетиції відводилося два дні, на третій – вистава, а то й зовсім без репетицій; спектаклі «пекли» як млинці.
Згадує найстаріший актор – заслужений артист УРСР Л.В. Калманович:
«Наші вистави дозволялися, та й то не завжди, тільки в межах смуги осілості. Частими були випадки, коли чимось незадоволений пристав під час вистави наказував опустити завісу, і спектакль припинявся… Акторів нещадно експлуатувала дирекція. Вона дбала тільки про прибуток. Директор такого театру – це ділок, якому пощастило дістати так звані «цензурки», тобто примірники п’єси, дозволені цензурою до вистави німецькою мовою (єврейською мовою вистави не дозволялися)».
До яких тільки хитрощів не вдавалися актори! Якщо в залі нема нікого з поліції – грали єврейською мовою, хтось приходив – одразу ж переходили на німецьку. Або так, як згадує відомий актор І. Я. Файль; «Всі дозволені п’єси друкувалися в «Правительственном вестнике». Ми взяли примірники газети з німецькими п’єсами: «Ім Форцимер» ( «У передпокої»), а на афіші додали «або Герцеле Меюхес», «Дер Юнгер» («Юнака), а на афіші додали «або Мільйонер-жебрак». Поліцмейстер не розумів німецької мови і підписав п’єси».
Не краще було й з репертуаром. П’єси Гольдфадена, Гордіна, оперети, фарси, комедії, мелодрами – суто побутові, жанрові, позбавлені визначних проблем, гострого соціального звучання. Але трудящі маси, містечкова біднота шанувала й любили свій театр. Актори йшли до мас, прагнули бути зрозумілими, говорили їхньою мовою й жили для них… Кожний актор мав у своєму репертуарі 50-60 ролей. Сьогодні грав драму, завтра – комедію, післязавтра – фарс і т.д.
У 1885 р. виступи єврейських театральних труп у Києві було заборонено. Зміни відбулися лише на рубежі XIX-XX ст., особливо після подій 1905 р. Наприкінці 1906 р. відкрився в Києві так званий «малий театр Крамського». О. М. Крамськой – відомий театральний діяч надав свою сцену українській трупі Д, Гайдамаки, а в 1907 і 1908 р. у нього виступала трупа М. А. Генфера – один з кращих єврейських провінційних колективів. Єврейські трупи виступали і в інших містах України.
Особливий злет у цій діяльності стався у роки Першої світової війни, коли, рятуючись від німців, з Польщі та західних губерній ринула маса населення, у тому числі єврейського. У 1915-1916 рр. у Києві виступали кращий гуморист єврейської сцени Л. М. Зінгерталь; оперно-драматична трупа Я. Ш. Гузика (батько відомої акторки Ганни Гузик, яку називали «Чаплін у спідниці»), «Товариство оперно-драматичної трупи» під управлінням І. М. Винокура та А. М. Вольфсона з головним режисером М. А. Меєрсоном за участі кращих сил Варшавського, Одеського, Харківського театрів та інші.
Проблеми єврейського театру стали навіть предметом суспільного обговорення: лекція С. Анського «Єврейська народна творчість» («Шато-де-Флер» — березень, 1916), співбесіда в Літературно-артистичному клубі — квітень, 1916) «Про народний театр і кінематограф» із виступами С. Анського, О. Р. Кугеля, М.О. Попова та інших.
Одним із наслідків Лютневої революції 1917 р. було скасування ганебної межі осілості і створення умов для розвитку єврейської культури взагалі, і театру, зокрема. «Для нас, · пише актор І. Файль, – це було справжнє свято. Сковані дотепер по руках і ногах, ми одразу відчули, як спали з нас ланцюги».
Питання про фахову організацію єврейських акторів було вирішено на з’їзді єврейських акторів і хористів, що відбувся у травні 1917 р. у Москві. Головою спілки було обрано видавця І. Г. Веріте (1890-1969). II з’їзд пройшов у Києві 27.08. — 5.09.1917 р., у приміщенні університету св. Володимира. Приїхали понад 400 акторів із дружинами й дітьми, всі антрепренери, що тимчасово закрили свої театри. З’їзд відкрив палкою і схвильованою промовою І. Г. Веріте, потім оркестр виконав «Марсельєзу». З’їзд заслухав звіт Правління, доповіді з місць, провів вибори комісій: тарифної, з визначення амплуа і ставок, товариського суду, організації колективів без антрепренера, відділення оперети від драми. З’їзд ухвалив не приймати жодного антрепренера у члени Спілки.
Після закриття з’їзду почалася робота секцій. Було організовано «Колективи єврейських артистів і хористів», вирішено фінансові питання тощо.
III з’їзд відбувся у Харкові на початку 1918 р. З’зди відіграли величезну роль у становленні перших єврейських театрів на території колишньої імперії вцілому і в Києві зокрема.
Піком діяльності єврейських театральних труп у Києві в «дотеатральний період» став 1918 р., коли у місті виступали чотири театральних трупи:
- Опереткова трупа Б. Юнгвіца з прем’єршою, його дружиною Кларою Юнг (Шпиколіцер, 1883-1952). Сьогодні ім’я цієї актриси практично невідоме навіть фахівцям з історії театру. Однак у час, про який йдеться, вона користувалася великою популярністю.
Народилася актриса у Галичині. Дитиною мати часто водила її в театр. Дівчинка, обдарована палкою уявою і величезним темпераментом, приохотилася до театру і рано вступила на сцену. Незабаром поїхала до США, вступила до театру Кесслера на амплуа інженю-комік і опереткова акторка. Там познайомилася з майбутнім чоловіком – режисером Боезом Юнгвіцем. Він вгадав у ній талант і створив для Клари спеціальний репертуар, з яким у 1912 р. вони приїхали до Варшави. Клара одразу завоювала симпатії публіки. У 1913 р. Юнгвіц створює у Варшаві власний театр, де талант К. Юнг набув цілковитого розвитку і розквіту. Винятково талановита з колосальним темпераментом, розумна і тонка акторка, без будь-якої школи, самородок, що став у своєму амплуа майстром слова, пісеньки, руху, Клара стала улюбленицею публіки як у Росії, так і за кордоном. (У Києві трупа виступала у приміщенні театру «Соловцов»). - У «Шато-де-Флер» трупа Б. Г. Грутмана за участю Зінаїди Раппель (артистки театру А. Камінського) і Пепі Літман.
- Хрещатик, № 43. – приміщення Інтимного театру. Єврейська оперета А. М. Вольфсона.
- Грудень 1917 – січень 1919. Олексіївський парк. Трупа Я. Г. Ліберта і Щ. Вайсмана (із перервами). Вони ж і режисери. Диригент – Ешерман, хормейстер – Блек. Акторський склад – 60 чоловік. Актори – Л. Ліберт, В. Заславська, Р. Брин, Р. Раїсова, С. Фібіх, Медведєва та інші. В репертуарі: твори Щолом-Алейхема, Я. Гордіна, М. Бонч-Томашевского. У трупі – один із кращих єврейських артистів-співаків М. Ш. Рибальський (1870-1938). Він навчався у хедері й одночасно опановував російську мову, з 12 років співав у синагозі. Потім виїхав на навчання до Варшави, де став співаком. Почав виступати в концертах, виконуючи російські романси. Згодом став виступати у єврейських трупах. 15 років працював у А. Фішзона, який його нещадно експлу, атував, перетворивши на учня-підмайстра. Трупа роз’їжджала по всіх великих містах Росії і Польщі. Виступи Рибальського мали неабиякий успіх, преса приділяла йому цілі сторінки. Він гастролював у кращих єврейських театрах. До 1927 р. Рибальський ні на день не переривав своєї роботи в театрі. Помер він у Ленінграді і Будинку ветеранів сцени (ВТО).
Після листопада 1917 р. починається новий період єврейського театрального життя. Значну роль у цьому відіграла найбільша в історії еврейства культурно-просвітницька організація «Культур-Ліга», створена в січні 1918 р. у Києві (1918-1925), яка незабаром охопила своєю діяльністю всю Україну. Ліга створила в Києві театр-студію, формувала кадри єврейських акторів, влаштовувала обговорення театральних спектаклів.
Ще під час громадянської війни нова влада створювала умови для розвитку єврейського театру. Первісні форми його мали характер фронтових та агітаційних бригад – «Фронтгрупа», «Агітгрупа» і т п. Пізніше виникають театри у містах із значною кількістю єврейського населення. Разом з професійними театрами починають функціонувати багато студій і гуртків. Заявляє про себе талановита єврейська молодь, яка спільно з кращими професійними акторами закладала підвалини нового єврейського театру.
5 (18) вересня 1918 р. у Харкові відкрився один з перших (а можливо, й перший) єврейських радянських театрів в Україні -«Унзер Вінкль» («Наш куточок»), створений групою письменників і театральних діячів (І. Баумволь. М. Рафальський, А. Димарський та інші). Серед акторів – Л. Желязо, С. Фібіх, Б. Басіна та інші. Репертуар складався з п’єс Шолом-Алейхема, Ш. Аша, Д, Пінського, П. Гиршбейна, інсценівок оповідань А. Аверченка. Серед постановників ,– майбутні народні артисти СРСР і УРСР М. Тарханов, В. Вільнер та інші.
Також читайте: Кілька слів про київський театр ПУКВО
У лютому 1919 р. шляхом об’єднання частини акторів цього театру з частиною київської трупи Я. Ліберта, що виступала В Олексіївському парку, було створено «Перший державний єврейський театр «Унзер-Вінкль». У період лютий-серпень 1919 р. він працював у приміщенні Інтимного театру (Хрещатик, № 43 у приміщенні на Ніколаївській № 4-6), а після вигнання денікінців, із січня до травня 1920 р. – у колишньому театрі Я. М. Геймана на вулиці Мерінгівській, 8. Директор Н. Лойтер, комісар Брегман, актори І.-Л. Баумволь, І. Файль, Д. Гуревич, М. та С. Фрідман, С. Клебанов, Браун, Епштейн, інші. Незабаром до театру вступила Е. Р. Камінська (разом із дочкою Ідою) і фактично очолила його. Ставили «Бог помсти» Ш. Аша, п’єси І. Л. Переца, П. Гиршбейна, Г. Зудермана, Я. Гордіна та інших авторів. Камінська запам’яталася киянам виконанням цілої низки ролей: Мірра Ефрос у однойменній п’єсі Я. Гордіна, Естер у «Бойні» Я. Гордіна, Есфірь «За океаном» Я. Гордіна, Тереза в «Терезі Ракен» за твором Е. Золя, Магда в «Батьківщині» Г. Зудермана, у п’єсі «Мати» Д,. Пінського та інші.
Значний вплив справила на Камінську М. Заньковецька. Камінська вважала її великим майстром сцени, вивчала її творчість, відвідувала вистави за її участю. Критики порівнювали образи сирітки Хасі («Сирітка Хася» Я. Гордіна) і наймички Харитини («Наймичка» І. Карпенко-Карого), створені актрисами. Разом з дочкою Ідою Камінська гастролювала по Україні, Росії, Литві, Європі, Америці.
У 1908 г. у Санкт-Петербурзі одночасно гастролювали МХТ і театр Камінської. На один з її спектаклів прийшли В. Качалов, І. Москвін. Гра акторів справила на них сильне враження і, пройшовши за лаштунки, вони висловили своє захоплення, підкреслюючи, що актори єврейського театру, не маючи ніякої школи, зуміли створити прекрасні вистави. Особливо сподобалася їм Камінська.
Проблеми розвитку єврейського театру привернули увагу театральних кіл і громадськості, 7 квітня 1919 р. у Літературно-артистичному клубі відбулася бесіда про єврейський театр.
Справжній розквіт єврейського мистецтва припав на початок 20-х років. Створювалася велика кількість робітничих театрів, студій, театральних майстерень, драмгуртків у Києві, Харкові, Вінниці, Одесі, Білій Церкві, Бердичеві, Миколаєві, Полтаві, Донбасі і т. д.
30 серпня 1921 р. спектаклем «Бог помсти» Ш. Аша відкрився «Перший державний єврейський театр «Онойб» («Початок»), Хрещатик, № 43. Вже існував Перший Євдержтеатр «Унзер-Вінкль», тож «Онойб» – другий «Перший» театр. У 1924 р. РНК УРСР прийняв постанову про відкриття в Харкові також Першого Євдержтеатру. Це – третій «Перший» єврейський театр. Художнім керівником театру «Онойб» був С. 3. Семдор (спр. прізв. Гольдштейн. 1888-1938), під ім’ям Семен Дорошенко в 1918-1919 р., який до того працював у «Молодому театрі» Л. Курбаса. Художником – Н. Шифрин, завлітом – Д. Волкенштейн. Трупа з молодих артистичних сил (Аронович, Тамаркин, Брук-Шенті та інші), що пройшли серйозну школу у студії Д. Бергельсона й С. Семдора, організовану в Києві у серпні 1919 р. «Онойб» широко використовував нові форми театральної творчості. Ставилися «Реквієм», «Заручення», «Цар-голод» Л. Андреєва. Остання постановка мала прихильну пресу: «Колектив, стрункий гармонічний і залишає глибоке враження. Постановка і декорації гарні». Проведено вечір, присвячений І. Л. Перецу: «Золотий ланцюг» (1 акт) і «Кравець Бер» – інсценівка. От відгуки преси: «Онойб» –
справді початок і закладання нового будинку єврейського народного театру, де червоними розпеченими цеглинами служать свіжі ії блискаючі щирою, майже жагучою волею до творчості, що випирають із «нутра» народного – молоді сили». Відзначалися також «стафанно відрепетирувані масові сцени», «фежисурфа, відсутня у старому єбрейському театрі дає себе почувати» та ін. Театр працював протягом кількох місяців.
Ще один єврейський театр, не перший і не державний, виник восени 1922 р. – театр Я. Ліберта та І. Ракітіна «Ідіше фолькс Біне» («Єврейська народна сцена». Поділ, вул. Костянтинівська, № 37). На той час тут існував так званий. «Єврейський народний будинок» під керівництвом Ї. Ракітіна, де іноді ставилися спектаклі. Можливо, «Народний будинок» був перетворений на театр або театр улаштувався у цьому закладі.
У репертуарі його було майже 15 єврейських і перекладних п’єс: «Сатана», «Чужий» («Дер Фремдер») Я. Гордіна, «Дер вільнер балабесл» («Віленский хозяйчик») М. Арнштейна, який через 20 років ставив спектаклі навіть у Варшавському гетто, де й загинув; «Ді Кале ін цвей брідер» («Наречена і два брати») і «Майн Вайб мешигас» («Божевілля моєї дружини») – обидва за участю майбутнього засл. арт. РРФСР М. І. Епельбаума; «Фрише Кворим» («Свіжі могили»), «Щабат Койдеш» («Свята субота»), «Дер Тувес» («Помилка»), «Ди Мешпухе» («Сім’я»), «Ди Швуз» («Клятва»), «Дер Тигр» («Тигр») та ін.
Відбувся вечір-концерт М. І. Епельбаума; у бенефіс Л. Бугової йшов спектакль «Медея». Майбутня народна артистка УРСР Лія Ісааківна Бугова у своїх спогадах (1937) писала: «З російської драми я перейшла в колектив під керівництвом видатного єврейського актора Я. Г. Ліберта. Він намагався прищепити нам, молодим єврейським акторам, реалістичний стиль гри знаменитої єврейської акторки, «єврейської Дузе», як її називали, покійної Е. Р. Камінської. Ці основи реалістичного методу гри Камінської, а також гри видатних акторів реалістичної школи фосійського й українського театру – Блюменталь-Тамарфіної, Пашенної, Заньковецької, Саксаганського та інших, яких довелося мені бачити, виховали мене як акторку, що прагне до правди на сцені. І це, напевно, дало мені можливість зберегти себе як акторку в роки наступу формалізму на театр».
Театр Я. Ліберта і І. Ракітіна проіснував понад два років.
З книги Михайла Рибакова «Хрещатик відомий і невідомий»
