Повернення до мирного життя: Київ після Другої світової війни

Перші післявоєнні роки Київ був у повній розрусі. Проте вже на самому початку 50-х років ситуація почала різко змінюватись. Столиця УРСР з кожним днем перетворювалась із суцільних руїн на справжнє європейське місто. Київ після Другої світової війни зміг не просто оговтатися, а й повністю відновитися.

Відбудова

Високими темпами велося, будівництво не тільки житлових будинків, а й шкіл, дитячих садків, інших навчальних закладів. Причому об’єкти зводились за останніми на той час технологіями. Так, у 1953 році почав функціонувати славнозвісний міст Патона. Унікальність цієї споруди в тому, що це був перший у світі міст, який споруджено методом електрозварювання.

А у 1955 році на вулиці Петра Нестерова, 4 була збудована перша у Києві та в Україні школа на 880 місць із шлакобетонних блоків. Після цього 4-поверхова П-подібна будівля, яку розробили архітектори Б. А. Ведьорніков та H. I. Луговий, стала мало не стандартом для усіх інших шкіл у республіці.

Статистика ж здачі в експлуатацію житла просто вражає. Так, газета «Вечірній Київ» в №79 від 3 квітня 1959 року стверджує, що кожні півгодини в Києві ключі від нової квартири отримувала одна сім’я. В першу чергу, мале та примітивне, але все ж таки окреме житло дісталося інвалідам війни.

Потім — усім іншим. Люди таким подарункам долі раділи безмежно, адже їхньому існуванню у бараках та підвалах настав кінець.

Проривом десятиліття також можна назвати й модернізацію на залізничному транспорті. Адже саме у 50-ті роки у Києві почали з’являтися перші приміські електрички. То були унікальні часи, справжнє перехрестя епох, оскільки пасажирські та вантажні поїзди все ще «тягли» паровози і тепловози. У 1957 році була запущена електричка «Київ-Бровари». Для людей ця подія стала надзвичайною та святковою, адже раніше, щоб добратися до Броварів або Боярки, потрібно було витратити більше половини дня.

Не хлібом єдиним

Разом із першочерговими будівництвами в Києві після Другої світової війни зводилися й різноманітні установи та об’єкти, призначенням яких було дозвілля громадян. Так, у листопаді 1951 року став до роботи київський телевізійний центр, який розміщувався на Хрещатику.

Поняття «телевізор» на початку 50-х було синонімом понять «шик» і «достаток». Щасливчиками вважались ті, хто до чергового новорічного «Голубого огонька» встигав придбати новенького «кавеенчика». Вечорами київські подвір’я затихали. Життя з вулиць переносилося у тісні комуналки.

Адже телепрограми у перші роки «ери телебачення» транслювалися тільки після закінчення робочого дня. Лише з 1959 року були введені денні двогодинні передачі. Їх транслювали двічі на тиждень.

Крім тoго, 1954 року до Дня залізничника, який відмічається 2 серпня, у Сирецькому парку відкрили славнозвісну Дитячу залізничну дорогу. Цей «атракціон» мав на меті популяризацію серед дітлахів роботи на залізниці.

А вже наприкінці десятиліття в експлуатацію здали заново відбудований Київський цирк, який був повністю зруйнований у роки Другої світової війни.

Трофейні вагони

У пошуках кращого

До середини 50-х років добробут радянських людей, зокрема киян, повільно, але став покращуватись. Люди почали відпочивати на морі, подорожувати по країні. Отже, коло інтересів та хобі потроху почало збільшуватись.

Крім того, люди отримали власне житло, що спонукало їх до нових придбань. Звичайно, речі хотілося придбати не абиякі. А ось до цього радянська промисловість ще не була готова. Тому люди знову згадали про так звані «товкучки». У роки війни і одразу після неї на них, як правило, купували або вимінювали їжу. Тепер же тут шукали речі, які б допомогли урізноманітнити життя.

Центром подібної торгівлі у Києві був Сінний ринок. Тут, на бетонних та кам’яних сходинках, на заборах, а то й просто на землі можна було знайти буквально все: старе взуття, замки для дверей, листівки, іграшки, поношені штани та жакети, імпортний чай, пусті флакони від парфумів та багато чого іншого. Головне, що коштувало все це зовсім недорого.

Радянський маркетинг

На відміну від київських магазинів, столичні ринки в буквальному розумінні були перенасичені різним товаром.

Так, на Сінному ринку можна було придбати за 200 карбованців трофейний німецький акордеон, також знайти за сотню імпортну жіночу нічну сорочку. Щоправда, малознайомі з шикарною західною білизною київські модниці носили ці нічні сорочки з мереживами як звичайні сукні.

Популярністю також користувалися меблі. 3a плетений дитячий стільчик просили 25-30 карбованців, а за велике крісло 100.

На Шулявському базарі торгували дефіцитними викрутками, гайковими ключами, фабричними рулетками, мікрометрами. А що саме на Шулявці у 50-х з’явилися перші будочки, у яких продавались газована вода, цукерки на паличці і морозиво. Склянка звичайної газировки коштувала 5 копійок, води з сиропом — 10 коп., за “Півника на паличці” просили 30-50 коп., а молочне морозиво вартувало 90 копійок. Тоді його клали в паперовий стаканчик, а їли дерев’яними паличками.

На Привокзальний ринок приходили, в основному, за посудом. Тут продавались гончарні вироби — добротні кружки, миски, глечики можна було купити за 2-3 карбованці. 3-під прилавка торгували німецькими трофейними сервізами із саксонського фарфору. За цю розкіш просили 25-30 карбованців. А столове срібло можна було дістати лише по великому блату, та ще й по рекомендації постійних покупців.

ЗАГАЛОМ ЦІНИ НА РИНКАХ БУЛИ ПРИБЛИЗНО ОДНАКОВИМИ:

• Вовняний костюм — 1500 крб.
• Автомат ППШ з патронами — 1000 крб.
• Патефон з пластинками — 150 крб.
• Імпортна нічна сорочка — 100 крб.
• Вершкове масло — 65 крб/кг.
• М’ясо — 40 крб/кг
• Яйця — 12 крб/дес.
• Буханець хліба — 5 крб.
• Пачка папирос — 2 крб.
• Півлітра самогону — 5 крб.

А найдорожчим товаром у 50-ті роки був автомобІль «Побєда», він коштував 16 000 карбованців. Незважаючи на те, що середня зарплата у ті часи становила 700 карбованців, у 1953 році в Києві було продано близько п’ятисот «Побєд», повідомляла газета «Вечірній Київ».

Ярмарок талантів

Виставка досягнень народного господарства УРСР відкрилася 6 липня 1958 року.

Це була постійно діюча республіканська виставка, яка демонструвала досягнення вітчизняних науковців у різних сферах — промисловості, транспорту, будівництва, землеробства, культури, медицини тощо. Загальна площа експозиції складала 337 га.

У радянські часи Виставку відвідали відомі особистості: прем’єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер. президент Югославії Йосип Броз Тіто, президент Франції Шарль Де Голль, лідер В’єтнаму Хо Ши Мін.

Шевченківський район 1950-х: спогади мешканців

В магазинах було все, але купувати не було за що.

Ігор Олексійович Кулик

Киянин

Примара достатку

50-ті роки – це час мого дитинства. У дитячі роки з друзями в теплу пору року часто відпочивали на Трухановому острові.

Після побудови моста (в 1958 році), там відпочивали і всі городяни, пляж величезний був. Вода тоді була набагато чистіша, ніж зараз. Ми могли пити воду з Дніпра, а зараз в ній навіть купатися небезпечно.

Узимку любили гуляти на Володимирській гірці, каталися з гірки на вулицях Олеся Гончара, Івана Франка. На санках ми спускалися прямо на проїжджу частину, оскільки машин в місті майже не було. У ті роки захоплення i розваги були однаковими у всіх. Всі школярі обов’язково займалися спортом, ходили до кінотеатру.

Я пам’ятаю, в 1952 році в Києві вперше запрацювало телебачення. До 1957 року телевізорів було дуже мало. Передачі показували тільки по вихідним у денний час. Транслювалися тільки концерти і кінофільми.

Місто в 50-ті роки було набагато чистішим. Пам’ятаю, двірники прибирали вулиці в білих фартухах. Місто активно починало відбудовуватися. У післявоєнні роки багато киян жили в підвалах, тому що багато житла було знищено. Місто практично все було зруйноване, майже недоторканим залишився лише Поділ. У 1957 році починав забудовуватися Чоколівський масив.

Пам’ятаю будівництво цирку на Проспекті Перемоги, тодішньому Брест-Литовському шосе, в 1958 році. Універмаг «Україна», який знаходиться навпроти, побудували лише в 1965 році. Територіально Київ був невеликим містом. Так, наприклад, у 50-ті роки завод «Більшовик», що на Шулявці, перебував за межею міста.

У київських магазинах було вдосталь продуктів. Але грошей у ті роки у людей не було. Стопками стояли краби, печінка тріски, шпроти, а також чорна та червона ікра. Коштувало все в межах 15 рублів.

Шевченківський район в 50-ті роки називався Молотовським районом. Територіально в нього входили колишній Сталінський, Ленінський райони.

Пам’ятаю, у вихідні всі кияни виходили гуляти по Хрещатику. Місто тоді було невелике і всіх можна було зустріти на цій вулиці. Телефонів тоді не було і люди мали можливість побачитися і поспілкуватися. А якщо в когось з’являлося щось нове з одягу, то обов’язково одягали i прогулювалися Хрещатиком туди-сюди, щоб всі побачили обновку. Але не дай Бог одягнути щось, що виділяло вас із сірого натовпу, дружинники відразу зупиняли. Не можна було одягати вузькі брюки ні чоловікам, ні жінкам, а ще яскраві з малюнком сорочки, краватки, костюми, незвичні для радянського часу туфлі.

Людей, які були одягнені не так, як усі, називали стилягами. Вони одягалися переважно в закордонні речі, що взагалі було не дозволено. Всі їхні речі знімали і різали-знищували, а самих стиляг потім жорстко переслідували. 3 жінок навіть спідниці знімали, якщо ті були коротші, ніж це було дозволено. Волосся, укладене якось незвично, теж відрізали. Адже всі повинні були ходити в однаковому і не виділятися з натовпу. Держава душила індивідуальність людини.