На початку ХХ століття Андрій Степанович Дахнович (1881-1938) був не менш відомим, ніж Адріан Прахов, Федір Ернст, Степан Яремич, Сергій Гіляров, Микола Макаренко та інші видатні київські історики мистецтва. Однак ніхто із сучасників Дахновича не написав спогадів про нього або хоч би докладної статті. Єдине, що можна знайти, — скудні відомості в довідковій літературі 1920-x pоків. Але ж особистість, дослідницька діяльність і трагічна доля Андрія Степановича, безумовно, заслуговують на увагу. Грунтуючись на архівних документах і матеріалах, а також наукових працях самого Дахновича, які вдалося виявити на сьогодні, спробуймо відтворити його біографію в контексті історичних подій того періоду.
Головними та найважливішими документами, що дають змогу простежити більшу частину життєвого й творчого шляху А. С. Дахновича, є написана ним 1927 року (у віці 46 років) автобіографія і заповнений тоді ж таки анкетний листок наукового співробітника.
Члени комісії зі створення Київської картинної галереї. Сидять (зліва направо): А. Середа, А. Дахнович, В. Шефіров, С. Глеваський. Стоять: С. Сандальжі (зліва), Ф. Ернст. 1922. Фото з архіву С. l. Білоконя.
Народився Андрій Степанович Дахнович 30 листопада (12 грудня) 1881 року в місті Ченстохові Петроковськоі губернії в родині педагога. У 1899-му, по завершенні навчання в 4-й київській гімназії, вступив на історичне відділення філологічного факультету Київського університету святого Володимира, який закінчив 1904 року. Курсова робота Дахновича була присвячена історії та фінансовому устрою Московської держави й зовсім не стосувалася образотворчого мистецтва. Далі — навчання на економічному факультеті Петербурзького політехнічною інституту, перерване подіями першої російської революції. «Курс не закінчив», — написав Дахнович в автобіографії.
Звичне життя інституту було порушене взимку 1905 року. Під час розстрілу демонстрації на Двірцевій площі 9 січня загинув студент-економіст, і заради уникнення студентських протестів і нових жертв канікули вирішили продовжити на місяць, а потім і зовсім перенесли початок занять на осінь.
12 вересня навчальний процес відновився, але через місяць. у розпал Всеросійського політичного страйку, був припинений розпорядженням генерал-губернатора Дмитра Трепова. Пізніше вийшла постанова Особливої наради міністрів про призупинення занять у всіх вищих школах імперії. У результаті студенти почали навчатися тільки у вересні 1906-го.
До занять в інституті Дахнович уже не повернувся, і з 1907 року почав викладати історію в київських школах. Що стало поштовхом до його захоплення мистецтвом, достеменно невідомо, однак ми спробуємо відповісти на це запитання.
Певною мірою цьому могло сприяти художнє життя міста, що надзвичайно пожвавилася на зламі ХІХ-ХХ століть. У Києві працював і поповнювався новими експонатами заснований ще 1872 року Церковно-археологічний музей, y 1904-му офіційно відкрився Міський музей. У різних приміщеннях, у тому числі університетському актовому залі, регулярно проводилися художні виставки за участю київських, московських, петербурзьких, польських майстрів; значно розширилося коло колекціонерів, які надавали твори для експонування.
В. А. Тропінін (1776-1857). Портрет невідомої в червоній пелерині. 1832. Полотно, олія. (Твір увійшов до першого каталогу Київської картинної галереї).
До безумовних чинників, котрі вплинули на світосприйняття Андрія Дахновича, слід віднести високий рівень викладання в Університеті святого Володимира з усіх дисциплін, зокрема історії мистецтв. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття Київський університет став одним із центрів розвитку основних напрямів мистецтвознавства та формування мистецтвознавчих шкіл. У 1875-1924 роках у ньому функціонувала кафедра теорії та історії красних мистецтв, а ще раніше було засновано університетські музеї з великими зібраннями старожитностей і творів образотворчого мистецтва.
Із різних джерел відомо, що звичайною практикою серед студентів було відвідування лекцій професорів не тільки свого, але також інших факультетів і кафедр. Цілком можливо, що й Дахнович слухав лекції викладачів мистецтвознавчої кафедри, яку в роки його навчання очолював Григорій Григорович Павлуцький (1861-1924). Як і його попередники Платон Павлов (1823-1895) та Адріан Прахов (1846-1916), він здобув широку гуманітарну освіту, мав фундаментальні знання з філології, історії літератури, всесвітньої та російської історії. Мистецтвознавчу науку Павлуцький опановував y західноєвропейських музеях і бібліотеках, спілкуючись із відомими фахівцями, не раз виїздив за кордон для вивчення пам’яток Італії, Франції, Німеччини, Швейцарії, Австрії.
Дуже схожим був шлях y мистецтво Андрія Степановича Дахновича. Через три роки після закінчення Київського університету й недовгого навчання в Петербурзі він починає самостійно займатися історією мистецтва, переважно епохою італійського Відродження. У 1909-1912 роках здійснює кілька подорожей до Італії, знайомиться з мистецтвом Іспанії — як минулих століть, так і сучасним.
Наслідком цих поїздок стала видана Дахновичем y 1915 році власним коштом монографія «Творчість Боттічеллі та одвічні питання», котра містить не тільки біографію художника та аналіз його творів, а й характеристику доби, в яку він жив. Використані й цитовані в цьому дослідженні джерела свідчить про глибоке знання автором мистецтвознавчої літератури, a також філософських праць і концепцій, без яких неможливо осягнути культуру та мистецтво тієї пори.
Обкладинка книги А. C. Дахновича «Творчість Боттічеллі та одвічні питання». 1915.
Монографія про Боттічеллі — цілком самостійна оригінальна робота, де Дахнович виклав свій погляд на епоху Кватроченто та спадок італійського художника, виходячи з розуміння твору мистецтва як пам’ятки певної культурно-історичної доби з урахуванням індивідуальності майстра. Він досить детально зупиняється на світогляді, характерному для Paннього Відродження та попередньої епохи. l, за його власними словами, прагне «y цьому нарисі відтворити в загальних рисах оті світогляди та визначити ставлення до них нашого художника».
Ha особливу увагу заслуговує глава «Боттічеллі та сучасність», у якій Дахнович пояснює пробудження інтересу до творчості цього живописця на зламі ХІХ-ХХ століть, a отже, і свій власний до нього інтерес. «І от y сучасності, тон котрій зaдає все-таки натуралістичний світогляд, ми бачимо деякі ознаки відродження ідеалізму, пожвавлення в царині духовної творчості. <…> I oт y такі часи… двоїстий, присмерковий Боттічеллі, міцно забутий в епохи творчі, з певними ідеалами, виходить з морокy забуття: спустошена, збурювана внутрішніми суперечностями, невдоволена душа сучасної людини осягає в ньому, художнику перехідної доби, споріднену з нею душу». Відзначимо. що дослідження Дахновича і сьогодні, коли минуло понад сто років з моменту написання, залишається в основному списку вітчизняних праць, присвячених Сандро Боттічеллі.
Після 1917 року діяльність Андрія Дахновича на художній ниві не тільки не припинилася, але надзвичайно активізувалася. З осені 1918-го до березня 1919 року він працює в Головному управлінні у справах мистецтв і національної культури. Крім того, є членом Історичного товариства Нестора Літописця й Товариства дослідженим мистецтв, де виступає з доповідями «Творчість Ботічеллі», «Творчість Іґнасіо Сулоаґи» (1917), «Творчість Доменіко Теотокопуло (El Greco)» (1918). У 1919-1924 роках він читав в Археологічному інституті лекціі з мистецтва епохи Відродження: «Італійський живопис XV-XVI століть», «Флорентійський живопис», «Венеційський живопис», «Італійська майоліка» та інші. У 1923-1924 роках керує (разом із С. А. Гіляровим) семінаром зі стилістичного аналізу творів мистецтва.
Б. М. Кустодієв (1878-1927). Портрет актриси Полевицької (1881-1973). Папір, вуглина, кольорові олівці. (Твір увійшов до першого каталогу ККГ)
Музейна діяльність А. С. Дахновича почалася у 1919 році, коли він прийшов працювати до 2-го державного музею (точніше, почав служити в ньому ще до того, як установа дістала офіційний музейний статус“. Разом з іншими фахівцями, запрошеними тодішнім хранителем колекції Богдана та Варвари Ханенків Георгієм Лукомським (1884-1952), він сприяв перетворенню цього приватного зібрання на повноцінний музей.
Із складеного Лукомським опису музею відомо, що в період з 1 квітня до 15 травня 1919 року було здійснено повну інвентаризацію предметів колекції, що мали музейне та художньо-історичне значення, а з 15 травня розпочато роботу над науковим каталогом, у якій безпосередню та дієву участь брав Дахнович. Спільно з Лукомським він зробив на окремих картках опис картин італійської, фламандської та французької шкіл, а разом з А. 0. Бродською — опис італійської кераміки XV-XVII століть, різних предметів епохи Відродження (італійська та фламандська бронза, емалі, метал, дерево), а також мініатюр і медалей.
Л. С. Бакст (1866-1924). Н. Труханова в костюмі Пері. 1911. Літографія, акварель. (Твір увійшов до першою каталогу ККГ)
У своєму історичному нарисі про музей (видання 1925 року) Лукомський наводить лист В. Н. Ханенко, з якого випливає, що після його від’їзду в жовтні 1919 року з Києва (а y квітні 1920-го —взагалі за кордон) Дахнович продовжував активно допомагати Варварі Николівні: «Якщо коли-небудь цим рядком пощастить потрапити до Ваших рук, то з них Ви дізнаєтеся, що я все ще працюю в музеї. Він усе ще не ушкоджений, y тому ж стані, що й при Вас. Додалося тільки багато речей, котрі повернулися з Москви з Історичного музею. Постійно згадую Bac із палкою вдячністю за все те, що Ви зробили, надавши йому того музейного вигляду, який ми тепер лише підтримуємо з Вашим колишнім помічником А. С. Дахновичем».
З березня 1921 року Дахнович числився вже на штатній посаді консерватора Музею мистецтв ВУАН (Всеукраїнської академії наук), як називався тоді музей Ханенків. Про високу довіру до нього як ученого та керівника свідчить той факт, що тодішній очільник музею Микола Макаренко (1877-1938) призначав Андрія Степановича виконувачем обов’язків директора на час своїх службових відряджень. У цій музейній установі Дахнович пропрацював до 1923 року, обіймаючи водночас (y 1920-1921 роках) посаду завідувача Музейного фонду міста Києва, котру полишив за власним бажанням.
Із літа 1922 року він разом із членами спеціальної комісії бере участь в організації в Києві Картинної галереї. У вересні того-таки року на засіданні Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва й старовини (ВУКОПМІС) при екскурсійно-виставковій музейній Секції Губполітпросвіти Дахновича було призначено директором Київської картинної галереї (ККГ), що відкрилася 12 листопада.
Обкладинка першого каталогу Київської картинної галереї. 1928.
Колекція галереї складалася з предметів і творів мистецтва Музейного фонду, заснованого в Києві в 1919 році. До цього фонду надходили цінності з особняків і квартир, власники яких за різних обставин полишили місто або країну в період революції. Обліком, реєстрацією та збереженням цих речей займалися співробітники ВУКОПМІСу, і серед них такі знавці мистецтва, як Данило Щербаківський (1877-1927), Микола Біляшівський (1867-1926), Федір Ернст (1891-1942), Сергій Гіляров (1887-1946), Андрій Дахнович, художники Георгій Нарбут (1886-1920) та Антон Середа (1890-1961).
28 листопада 1922 року, цебто практично відразу після відкриття галереї, Дахнович подає до Hapкомпросу доповідну записку, де характеризує колекції та формулює подальші цілі й завдання ввіреного йому закладу: «Картинна галерея виникла з Музейного фонду, i цим визначається її нинішній характер, значною мірою її розвиток у майбутньому. Виявилося, що серед зібраних у Музейному фонді творів мистецтва настільки переважають твори російських художників, що скласти галерею як щось органічно ціле можливо лише з картин російських художників.
В. М. Нестеров (1862-1942). Ha горах. 1896. Полотно, олія. (Твір увійшов до першого каталогу ККГ)
Із наявних y Києві музеїв І Державний музей є всеосяжним українським, і до нього відходить уся Ukrainica; музей імені Ханенко присвячений старовинному мистецтву чистому й прикладному — Європи та почасти азійського світу й Pociї. Таким чином, в особливу галерею виявилося тепер можливим виділити нове (з кінця ХVIII cт.) російське мистецтво, поєднане з українським настільки тісними зв’язками як y минулому, так і в сьогоденні. Перше місце займають, звісно, картини, але крім них є, хоча й y незначній кількості, російські гравюри, малюнки російських художників, а також досить значне зібрання російського фарфору. Скульптура представлена тільки двома статуями (Антокольського). Таким чином, основне ядро галереї — картини російських художників з кінця XVIII cт. до ХІХ ст. <…>
У цілому, розглядаючи картинну галерею з точки зору її складу й того місця, яке вона має всі шанси зайняти в загальній системі київських музеїв, я уявляю собі ії нормальний розвиток як перетворення її з галереї картин на музей російського мистецтва взагалі. Такий музей зайняв би певне місце серед решти київських музеїв, заповнив зяючий пробіл, що існував досі).
Подальша діяльність Андрія Дахновича на посту директора була спрямована на реалізацію викладеної в доповідній записці концепції перетворення Картинної галереї нa Музей російського мистецтва. Першим завданням адміністрації стало поповнення колекції таким чином, щоб вона максимально відображала розвиток російського мистецтва від середини XVIII століття до початку 1920-x років. При цьому треба було ліквідувати суттєві пробіли, що стосувалися насамперед живопису XVIII — першої половини ХІХ століття, а також мистецтва кінця ХІХ — початку ХХ століття.
Складність виконання цього завдання полягала в повній відсутності коштів на закупівлі аж до 1926 року, хіба дещо вдавалося отримати завдяки обміну з приватними особами та музеями.
Наприкінці 1925 року до ККГ надійшла низка першокласних творів з музейних фондів Москви та Ленінграда — роботи Іллі Машкова, Петра Кончаловського, Роберта Фалька, Костянтина Сомова, Валентина Сєрова, Костянтина Богаєвського та інших. З початком фінансування в 1927 році колекція галереї збагатилася картинами таких художників межі ХІХ-ХХ століть, як Ігор Грабар і Вальтер Локенберґ.
Тодішнє зібрання Київської картинної галереї зафіксовано в її першому каталозі та першому путівнику, виданих у 1927-1928 роках. Автором-упорядником був А. C. Дахнович. Обидва видання свідчать про професіоналізм Андрія Степановича, однак сам він вважав, що для атрибуції ряду експонатів і складання наукового каталогу його знань недостатньо. Він вирішує стажуватися в музеях Ленінграда та його пригородів і використовує для цього свою чергову відпустку.
У червні 1928 року Дахнович стає позаштатним співробітником Управління Петергофськими палацами-музеями і як помічник хранителя приймає на зберігання Оранієнбаумський палац-музей з усіма розміщеними там експонатами. Наприкінці липня він оформлює в Державному музеї заповіднику «Петергоф» відпустку — мабуть, для того, щоб офіційно вирішити питання про наукове стажування. Дахнович звертається з проханням до Наросвіти УСРР про надання йому відпустки строком на рік (до 1 жовтня або 1 вересня 1929 року), але дістає відмову. 7 серпня 1928 року він відправляє поштою з Оранієнбаума другу заяву на відпустку без утримання строком на один рік i просить у разі відмови звільнити його з посади директора Київської картинної галереї. Відповіді не було. Наступні спроби врегулювати питання про стажування також виявилися марними, і 14 серпня 1928 року Дахновича було звільнено із займаної посади.
А. О. Рилов (1870-1939). Чайки. 1910. Полотно, темпера. (Твір увійшов до першого каталогу ККГ)
У Київській окружній інспектурі народної освіти рішення про звільнення Дахновича аргументували тим, що він чинив опір реформі ККГ, a саме відкриттю там відділу сучасного українською мистецтва: «Правда, проф. Дахнович всіма засобами перешкоджав справі відкриття українського відділу Галереї, зривав нам роботу по комплектуванню його картинами <…> Формально для цього (звільнення. -Н. А.) y нас є всі дані, по суті проф. Дахнович завдань зв’язаних з українізацією частини Галереї не забезпечить“. Новим директором було призначено художника Федора Кумпана.
Восени 1928 року Андрій Дахнович розпочав роботу в Державному музеї-заповіднику (ДМЗ) «Петергоф» як понадштатний помічник хранителя по Оранієнбаумському палацу-музею. До його обов’язків належало вивчення й опис експонатів та оздоблення палацово-паркового ансамблю, а також проведення екскурсій. Зокрема, йому було доручено детально описати й атрибутувати плафони Китайського палацу, і вже в 1929 році Дахнович звітував про роботу над доповіддю на цю тему на засіданні наукової частини музею.
Брав Дахнович участь і в тодішніх міжнародних наукових контактах. Наприклад, 14 квітня 1935 року на нараді в Петергофі обговорювався лист із Венеційського архіву, де йшлося про плафони Китайського палацу, і лист із Німеччини від біографа художника Якоба Гакерта із запитом щодо робіт цього майстра в петергофському зібранні. Як знавцеві живопису Андрію Степановичу було доручено скласти відповідь із доданням фотографій музейних картин.
В. Д. Шитиков (1874-1957). Автопортрет. 1913. Картон, темпера. (Твір увійшов до першого каталогу ККГ)
Служіння Дахновича мистецтву обірвалося наприкінці 1930-х років. Як і багатьох інших, репресії торкнулися тоді працівників культури, а розпочата боротьба з опозицією та «справа музейних працівників» призвели до непоправних втрат серед фахівців. Зазнавало переслідувань і керівництво ДМЗ «Петергоф». У 1937 році було заарештовано заступника директора Петергофських палаців-музеїв i парків Анатолія Шеманського, потім — директора Обєднаних Петергофських та Оранієнбаумських музеїв-палаців Миколу Архипова, звинуваченого y використанні службового становища в контрреволюційних цілях. Андрія Дахновича заарештували за доносом 9 лютого 1938 року. 23 червня Комісією НКВС і Прокуратури СРСР за статтею 58-6-10 Кримінального кодексу РРФСР його було засуджено до найвищої міри покарання. Розстріляний y Ленінграді 9 липня 1938 pоку.
Андрій Степанович Дахнович зробив вагомий внесок у музейне будівництво Києва. Проте значення його як історика мистецтва та музейника досі не дістало належної оцінки. Відновлення в усій можливій повноті його біографії завдання важливе, що потребує копіткої роботи з ретельного вивчення матеріалів музейних і державних архівів.
