Його творча спадщина знаходиться десь поза межею якогось конкретного стилю. Вертинський створив небувалий синтетичний жанр. Вірші (частково свої, частково — поетів-сучасників: Цвєтаєвої, Северяніна, Блока) він поклав на свої мелодії і «склеїв» власним виконанням. Культуру еліти він незбагненно поєднав з масовою, кітчевою. І виявилося, що «гібрид» задовольняє смаки дуже різних людей — від снобуватих естетів до простодушних профанів. Йому аплодували і пихаті «їх сіятельства», і напівголодні гімназисти. Він прожив свої пісні і заспівав у них своє життя.
Популярність Олександру Вертинському принесла маска сумного П’єро, в образі якого з середини 1915 до кінця 1917 року він з’являвся на сцені. Образ сумного і комічного блазня якнайкраще відповідав тій ролі утішника, яку він вибрав. Образ Чорного П’єро, який з’явився пізніше, виробляв вже інше враження. Маска страждальця, який безсилий що-небудь змінити, відобразила неміцність самого часу, застиглого на межі трагічного передчуття змін. У безлічі фільмів 10-20-х років минулого століття миготить тінь «вертинскоподібного» пана з надривним голосом, звучать його пісеньки — органічна частина зникаючого світу. Дійсність, що залишається десь у минулому, знайшла в його особі гідного лицедія, «професійного плакальника», гучно і влучно голосячи на «похоронах епохи».
Причина його успіху полягає насамперед у тому, що його творчість відобразила кризу духовної культури суспільства. Ніби маленький «естрадний Блок», Вертинський співав про щастя в страшному світі. І коли на зміну Срібному прийшов Залізний вік, а світ став ще страшнішим, його голос вабив і заворожував надією. Люди що жили в ті буремні часи тягнулися на голос співака, як зеки до вогнища в холоднечу. Адже більшість його пісеньок — балади про маленьких (добрих і неагресивних) персонажів. Любити цих «маленьких» для нього означало жаліти їх. І коли він вимушений був скласти пісеньку про Сталіна, у нього навіть для цього, аж ніяк не «маленького» персонажа не знайшлося інших почуттів, окрім жалю…
Вертинський створив новий жанр — пісню, більш витончену, ніж романс. Його заплакана Муза в убогому лахміття — це його ностальгія за втраченим і не здійсненим. Православне богослов’я розрізняє гріх звершення і гріх упущення. Вертинський не був грішником упустити свій шанс творити добро. Він переміг у собі комплекс «недолюбленої дитини», почуття сирітськї самотності і покинутості в світі, випадання з часу. І прожив життя на повну…
…Його подарувала світові київська земля. За словами його дочки Анастасії, «тато дуже любив вишневе варення». І ця пристрасть з’явилася явно не в паризький або шанхайський періоди його життя. Шлюб його батьків не був зареєстрований офіційно, і батько усиновив своїх дітей — старшу дочку Надю і сина Сашка. Діти рано втратили батьків, і їх взяли на виховання тітки з боку матері, причому діти опинилися в різних сім’ях. При цьому Саші говорили, що його сестра померла. Зустрілися вони лише в роки Першої світової війни.
Він був виключений з двох київських гімназій, і йому відкривався широкий і побитий шлях безпритульності. Але Сашу врятувало загострене почуття прекрасного: юнак-естет часто ходив до церкви і в театр, як статист брав участь в постановках. Щоб звести кінці з кінцями, він брався за найекзотичнішу роботу — розносив листівки, на дніпровських причалах розвантажував кавуни.
У 1910 році він покинув Київ і переїхав до Москви. Вступити в школу Художнього театру завадило його відчайдушна кортавість. Незабаром Вертинський потрапив в Театр мініатюр Марії Арцибушева, де з успіхом виконував гострі скетчі на злобу дня. Спочатку, працюючи в театрі, він отримував символічну плату — «борщ і котлети», а потім — тверду платню. На жаль, гроші ці йшли головним чином на покупку кокаїну. Так, з якогось моменту кокаїн став невід’ємною складовою його життя.
СПРАГА РЕКОМЕНДУЄ: Київський театр «Мозаїка». Лише мить…
У 1912 році збулася його юнацька мрія — він став зніматися в кіно в перших фільмах кіностудії «Акціонерне товариство Олексія Ханжонкова». Вертинський дебютував як кіноактор в екранізації фільму «Чим люди живі?» за оповіданням Льва Толстого. Його знімав син Льва Миколайовича Ілля. Ангел у виконанні Вертинського повинен був голим впасти «з небес» (насправді — з даху сараю) в сніг і піти в далечінь… Тоді ж він розгледів у скромній дружині прапорщика демонічно красиву жінку — це була майбутня зірка німого російського кіно Віра Холодна. Молодий актор закохався в неї палко і… безнадійно. Велика кількість його романсів присвячена саме їй.
В кінці 1914 він відправився санітаром-добровольцем на фронт, а на початку 1916 року, після поранення, повернувся в Москву. На естраду Арцибушевського театру Вертинський знову вийшов в чорному костюмі сумного блазня. Його пісні спочатку називалися «сумними пісеньками П’єро», або «аріеткамі». А самого артиста називали «російським П’єро».
КЕП: Найкращі екскурсії по Києву від СПРАГА-інфо
…Після більшовицького перевороту він прийшов до висновку, що йому не ужитися з новою владою. Москву змінив Київ, потім Харків, Одеса… Одного разу вночі його підняв з ліжка білогвардійський офіцер і відвіз до походного вагону генерала Якова Слащова (який став прототипом Романа Хлудова в булгаковському «Бігу»). Генерал хотів почути одну єдину пісню: «То, что я должен сказать» — про загибель трьохсот московських юнкерів в дні Жовтневого перевороту 1917 року. Врешті-решт він опинився в Севастополі серед зневірених «все ще росіян». Співак (Валерій Золотухін), співаючий у фільмі «Біг» серед відчуженості і розгулу, «бенкету під час чуми» томний романс «Это было у моря …» — це і є весь Олександр Вертинський в уявленні режисерів Алова і Наумова.
У числі багатьох «виштовхнутих» з Росії дітей Срібної доби він виявився в Константинополі. Починається терниста дорога поневірянь «російського П’єро». Народжуються нові балади про клоунів і бродяг, пажів і танцівниць, примхливих дам в шикарних манто… Ситуація із втікачами з Росії погіршувалася. Генерали погоджувалися працювати швейцарами за тарілку супу, витончені аристократки — прачками. Вертинський перебрався до Румунії, в Польщу, потім — до Франції, а потім до Берліна… У 1925 році він їде в Париж — «Мекку» російської еміграції. Тут знайомиться з представниками Романівського будинку, знаменитими «колишніми зірками» — Анною Павловою, Тамарою Карсавіною, Михайлом Фокіним, знімається в кіно, багато гастролює. Він навіть поміняв репертуар — починаючи з 1930 року писав пісні на вірші радянських поетів.
Восени 1934 року Вертинський відплив до Америки. Він познайомився з Чарлі Чапліном і Марлен Дітріх. Однак незважаючи на неодноразові пропозиції, так і не зробив кар’єри в Голлівуді — він на дух не переносив англійську мову. Його «злегка нудило» від «добродушного кретинізму», що оточував його повсюди.
У жовтні 1935 року він поїхав до Китаю. Всі довгі роки еміграції Олександр Вертинський прагнув повернутися на батьківщину. У 1937 році його запросили працювати в посольстві СРСР. Він почав співпрацювати з радянською газетою «Нове життя» в Шанхаї, з радіостанцією ТАРС — намагався показати свою лояльність до радянської влади. Однак почалася Друга світова війна. І лише після вигнання японців він несподівано отримав дозвіл на в’їзд в СРСР … На цей тривожний час очікування припали залицяння і одруження Вертинського на юній грузинсько-російськоій красуні Лідії Циргвава, яка народилася в Харбіні. У 1943 році у них народилася донька Маріанна, а в 1944-му, вже в Москві — друга донька, Анастасія.
На батьківщині йому, як і багатьом, загрожувала небезпека потрапити під каток «боротьби з космополітизмом». Коли Жданов в 1948 році приніс на затвердження постанову політбюро про ідеологічно непривабливих музикантів, там згадувався і він. Сталін тоді сказав: «Дамо артисту Вертинському спокійно дожити на Батьківщині». Подейкували, що Сталін мав всі його платівки і любив їх слухати.
У 55 років артистові довелося починати все спочатку, їздити по всьому Союзу. Однак зі ста з гаком пісень його репертуару до виконання в СРСР було допущено не більше тридцяти. Концерти в Москві та Ленінграді були рідкістю, на радіо Вертинського не запрошували, записів не робили. При цьому в 50-і роки він багато знімається в кіно. Нарешті стали записуватися його платівки. А в 1951 році за участь у фільмі «Змова приречених» він навіть був удостоєний Сталінської премії. Помер маестро Вертинський 21 травня 1957 року в Ленінграді. Похований на Новодівичому кладовищі в Москві.
… А за кілька років до смерті доля в останній раз привела його до Києва, де він знімався на Кіностудії імені Довженка. Він ледь не став київським босяком, побувавши «у шкурі» неприкаяного підлітка, кокаїніста… Але, будучи Митцем від Бога, він став втіленням найвищого артистизму.
Якщо з київських босяків можуть виростати такі як Вертинський, то, можливо, не все так безнадійно?
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Кто такой Николай Хряков? Жизнь интересного человека.
