Стаття літературного критика та дослідника київської старовини Анатолія Макарова, написана у 2011 році у газеті «Факти» та перекладена спеціально для Спрага.Інфо.
На старій київській фотолистівці можна побачити Володимирський (а тоді Олександрівський) узвіз узимку. Наприкінці ХІХ століття це була важлива транспортна артерія міста. Коли фотограф натиснув на затвор, спуском йшов обоз з льодом — від Дніпра в бік центру. Чимало подібних обозів рухалися й іншими вулицями, згортаючи то в одну, то в іншу садибу. Тут кригу розвантажували, кололи та спускали в спеціальні льодовики, призначені для зберігання продуктів у теплу пору року. Місто потребувало величезної кількості льоду. Його заготівля тривала всю зиму.
«М’ясники теж будуть спокійні за свій товар, маючи повний льох цього кришталю».
Найбільше льоду видобували на Дніпрі. Кололи його також на ставках та озерах. Якщо в льодовики завантажувався поганий лід, за його танення з’являлася брудна вода і продукти псувалися. Тому 1907 року Київська міська Дума заборонила заготовляти лід у закритих водоймах. На виділених на Дніпрі місцях льодобої отримували від доглядачів спеціальні ярлики для пред’явлення поліції та покупцям. Усе це робилося безплатно. З іншого боку, щоб відбити у городян звичку брати лід де захочеться, гласні (депутати) Думи прийняли постанову «О порядке колки и возке льда», відповідно до якого заготівля води, що замерзла, в невстановлених місцях обкладалася штрафами. Штучний лід дозволялося робити лише з артезіанської води.
Очевидець роботи льодобоїв, київський есеїст, писав: «Змерз Славута Дніпро і вкрився товстою корою. Тільки хлопці на ковзанах ковзають його гладкою поверхнею, сперечаються з вітром. А ось там, ближче до берега, зупинився обоз. Там якісь люди час від часу підіймають нагору щось важке і б’ють ним об лід. Розбивши лід, льодобої виловлюють крижини довгими саками й тягнуть баграми до саней. Тяжко вантажений обоз повільно рухається набережною, підіймається Володимирським узвозом на Хрещатик і вливається в шум київських вулиць.
За роботу льодобоїв бралися міцні хлопці, які звикли працювати на вітрі та морозі. Без жарту та горілки в такій справі не обійдешся. І тому всі знали, де працюють льодобої, там весело. Там жарти, пісні та молодий сміх…
Хлопці підморгнули один одному і розійшлися, здавалося, кожен у своїй справі. Хтось затяг пісню. Глухо шарудить лише пила Федора. Його сильні, мускулисті руки легко орудують нею. Він, мабуть, думає про щось своє і не бачить, як Карпо підступив до нього ззаду. Високо піднялися його руки з ломом. Він підморгнув своїм і, розмахнувшись, ударив сталлю об лід. — О-о-о, — злякано вилетіло з грудей Федора. — «Го-го-го!» — сміються льодобої, аж беруться за животи. А Федір відбіг трохи набік і тільки тоді зрозумів, що це жарт. Він посміхнувся ніяково. Йому було соромно. — «А я думав, що це крига тріснула піді мною…»
І так, сміючись, наповнюють ці люди ненаситні міські льохи, щоб у літню спеку можна було дістати серед Києва холодну склянку «зельтерської» води чи пива. М’ясники також будуть спокійні за свій товар, маючи повний льох цього кришталю, а найголовніше, крига дуже потрібна для лікарень та санаторіїв».
Стародавня професія льодобоїв зберігалася аж до Другої світової війни. Після неї льодовики почали витісняти холодильні установки.
У день народження царського вельможі до столу подавали токайське вино з льодовні.
Поки забудова в Києві не ущільнилася до краю, у багатьох дворах зберігалися ще старі льодовні. Після війни їх використовували як льохи. Зовні вони були схожі, тільки пагорби землі на льодовні насипали вище, ніж на льохи. Деякі городяни за наївністю навіть приймали їх за залишки древніх язичницьких курганів. Один з останніх таких пагорбів був зритий нещодавно — у 1970-х роках. Він стояв на Печерську, на вулиці Московській (тепер — Князів Острозьких) у колишній садибі генерала Вишневського, який постачав у середині XVIII століття до двору вино з Угорщини. У 1787 році в його будинку зупинився обершталмейстер, фаворит цариці Катерини Лев Наришкін. Вечорами в нього збиралося придворне товариство. Бувала тут і сама імператриця. У день народження Льва Олександровича 23 лютого з цієї льодівні до столу подавали частування, чудове шампанське та токайське вино. Перед вікнами горіла ілюмінація, юрмився народ і грала музика.
Льодовні колись були у кожній багатій садибі. Архітектор Павло Альошин збудував у дворі розкішного особняка Ковалевського корівник та льодовню. Парне молоко «з-під корови» пили діти, а дорослі — охолоджене на льоду. При багатоквартирних прибуткових будинках також будували льодівні, і кожен мешканець мав там своє відділення для зберігання м’яса, олії, молока. Таку спільну льодовню з окремими холодильниками був, наприклад, у знаменитому Будинку з химерами Городецького на Банковій вулиці.
Овочі та фрукти закуповували з осені у великій кількості на всю зиму та тримали у льохах. Щодо цього старовинне міське життя нічим не відрізнялося від сільського. Там також користувалися льохами, а якщо потрібно, споруджували й льодівні з нижчою температурою зберігання.
Ідея влаштовувати льодівні не у дворах, а у самих житлових приміщеннях з’явилася у XVIII столітті, ймовірно, у зв’язку з модою подавати сильно охолоджене шампанське. Поруч із позолоченою бронзою, фарфоровими вазами та кришталем на столах з’явилися срібні відра з побитим льодом, у який «закопували» пляшки з дорогоцінним напоєм. На початку XIX століття аристократи вже наблизилися до ідеї кімнатного холодильника. Тоді на балах почали подавати морозиво. Пломбір відпускався з металевого цебра, поміщеного в ящик з колотою кригою.
Поява великих багатоквартирних будинків внесла помітні зміни до побуту містян. Деякі старі уявлення про комфорт зазнали суттєвих змін. Те, що раніше здавалося благом, тепер було тягарем. Мешканці прибуткових будинків вже важко мирилися з необхідністю зберігати дорогі продукти, закуски, делікатеси надворі, у спільних льодівнях. Їм хотілося мати їх під рукою, в самій квартирі, і ласувати, коли заманеться. Містян середнього достатку навсправжки хвилювала думка, як перенести льодівню із двору до кімнат.
І цю проблему було вирішено з появою в середині XIX століття перших кімнатних камер охолодження, які отримали назву холодильників. До Києва ця західна новинка дісталася лише на початку 1860-х років. Спочатку їх майстрували міські умільці. У 1867 році один із перших таких побутових приладів був продемонстрований на виставці сільських продуктів у Контрактовому будинку на Подолі та описаний у газетному огляді Ходецького, професора університету.
«Кімнатний холодильник, — писав він, — є річчю, яка досі була мало відомою у Києві, а тим часом дуже корисною у домашньому господарстві. Це не що інше, як рід великої скрині з подвійними стінками, таким самим дном і кришкою, оббита всередині листовим цинком і розділена на дві частини, більшу і меншу. У меншу частину кладеться кілька шматків льоду, а більшої можуть зберігатися харчові запаси та інші швидкопсувні влітку продукти. Крига тане тут повільно і невелика кількість її підтримує низьку температуру досить довго».
Холодильні камери були схожі на шафки з точеними ніжками та різьбленими панелями.
Перші холодильники гідно оцінили у Києві не аристократи, а заповзятливі ділки. «Представлена на виставці льодівня, — зазначав професор Ходецький, — була куплена негайно і вжита тут же для зберігання молока й олії, що продається відвідувачам виставки. Замовлено такі ж для трактирних закладів».
Згодом у Києві з’явилося багато багатоквартирних житлових будинків. І жили у них люди різного достатку. Багаті мешканці придбали кімнатні холодильні камери, зовні схожими на невеликі шафки з точеними ніжками та різьбленими панелями. Про їхнє справжнє призначення говорили лише маленькі крани для спуску талої води та кришки з підіймальними кільцями. Згодом з’явилися більш удосконалені камери з подвійними стінками. Простір між ними заповнювався битим льодом. Коли він танув, вода спускалася через спеціальний кран на передній стінці. (Битий лід для них купували в магазинах, шинках і спеціальних лавках).
Подібне диво побутової техніки мені довелося бачити в середині 1980-х років в одному старому будинку на вулиці Бульварно-Кудрявській. Колись тут мешкала тітка відомого поета та великого шанувальника київської старовини Миколи Миколайовича Ушакова. У дитинстві та юності він жив у неї, а на початку Великої Вітчизняної війни, перед від’їздом в евакуацію до Уфи, перевіз до неї на зберігання свої папери, бібліотеку та улюблені речі. Нікому під час німецької окупації не спало на думку шукати архів радянського письменника в цьому скромному триповерховому будиночку на схилі високої гори. Після війни Ушаков повернув бібліотеку на колишнє місце, а старовинний холодильник залишився доживати своє століття у квартирі тітоньки. У 1980-х роках разом зі старовинною кахельною піччю і буфетом його «успадкувала» поетеса, що оселилася в цій квартирі. Спочатку вона тішилася тим, що має унікальну річ. Потім «непотрібний мотлох» став мозолити господині очі та опинився на смітнику.
Чи є ще десь у місті така стара річ, не знаю. Можливо, це був останній київський холодильник, який не вмикався до розетки. Важко навіть уявити, як збідніє світ, якщо з нього остаточно зникнуть старі виделки та ложки, фотоапарати, телефони, автомобілі. А за ними — старі книги, картини, будинки та парки…
Автор: Анатолій Макаров, сайт газети «Факти».
Переклад з російської.
