Вулиця Ярославів Вал виникла як дорога попід міським валом, що був насипаний за часів великого князя Ярослава Мудрого. Звідси й походить теперішня назва вулиці, яка пролягає південно-західною кромкою Старокиївського плато, з’єднуючи вулицю Володимирську з Львівською площею.
Перша згадка як запланованої вулиці датується 1832 роком. Протягом ХІХ — на початку ХХ ст. існувала під паралельними назвами: Підвальна, Велика Підвальна і Ярославів Вал. Офіційну назву надано 1869 року на честь великого князя київського Ярослава Мудрого. У 1923-1928 рр. мала ім’я на честь Х. Г. Раковського, з 1928 року — К. Є. Ворошилова, з 1957-го — А. В. Полупанова, 1962 року їй повернули історичну назву — Велика Підвальна. Зрештою, з 1975 року, і сподіваємось назавжди, — знов Ярославів Вал.
Як виникли лінії забудови
На початку ХІХ ст. Верхній Київ вже втратив своє значення військово-адміністративною центру міста і радше нагадував тихе, архаїчне поселення зі старими церквами, великими садами, пірамідальними тополями й просторими городами. На величезному нагірному плато Старого міста ще громадились височенні вали. Будівель було обмаль, переважно дерев’яні, по декілька, а то й по одній на квартал. Біля кожного будинку сад i город, а на обійстях — екіпажні сараї, стайні, часом корівники, льодовні, дров’яники (дровами топили груби, на дровах готували їжу).
Планування кварталів в існуючих нині межах відбувалося у 1837-1839 роках.
У цей час здійснювалась пробивка, нівелювання і зрівняння вулиць Верхнього міста згідно з проектом регулярного планування кварталів на місці давніх оборонних валів.
Необхідність нових містобудівельних рішень викликалася облаштуванням Печерської фортеці (проект затверджено 25 березня 1830 р.) і зведенням найбільшої на той час споруди Києва — університету.
Нова еспланадна лінія Київської фортеці пройшла крізь житлові квартали. Чимало будинків було перенесено з Печерська до Верхнього міста. Сюди ж перевели адміністративний i культурний центр Києва. Це змінило характер забудови району, значно розширило його межі, зумовило серйозні структурні перетворення на території середньовічного “міста Ярослава”. Житлові та громадські комплекси заповнили давню планувальну мережу, в межах якої розплановувались нові квартали.
Садиби поступаються місцем прибутковим будинкам
Наприкінці ХІХ сторіччя якісно змінюється типологія садибних комплексів, швидко зникають просторові утворення міських дворів із малоповерховими дерев’яними житловими і господарчими будівлями.
Збільшення населення Києва, швидкий розвиток промисловості й торгівлі зумовили зростання цін на землю та квартири. Відтак домовласництво стає вигідним уміщенням капіталу, а успіхи будівельної техніки створюють нові можливості для спорудження так званих “прибуткових будинків”.
Цей порівняно новий історичний вид будівництва розвинувся на терені Східної Європи ще наприкінці XVIII століття. Але час його розквіту припав на другу половину ХІХ століття, коли прибутковий будинок став визначальним елементом міських ансамблів зі щільною периметральною забудовою кварталів.
Унаслідок принципово нової забудови змінюється організація внутрішнього простору кварталів і окремих подвір’їв, доцільніше використовується площа ділянок. Масове житлове будівництво на зламі ХІХ-ХХ ст., яке зумовило новий масштаб і силует забудови, загалом,
сформувало той фонд споруд, що і дотепер визначає історичне середовище центральних районів міста. Ярославів Вал не став винятком.
Ця вулиця увійшла у ХХІ століття з унікальним набором історичної забудови.
Під “захисним павільйоном” — імітацією уявного вигляду давніх валів з надбрамною церквою (теж уявною) сховано автентичні рештки Золотих воріт ХІ століття. За садибами №1—9 можна бачити стрімкі лесові урвища Афанасіївського яру, котрі мають той же вигляд, як і багато сторіч тому. Побілені фасади будинків №5 та №27 належать 50-им рокам ХІХ століття. Стилістичні уподобання пізнього класицизму читаються на фасадах будинків №3, 10, 18, 33, 36. Скромний “цегляний” декор властивий будівлям №6, 7, 21, 35, 38. Запізнілий відгомін захоплень псевдоготикою бачимо на фасадах №8, 32, a неоренесанс — №2, 9, 11, 15 (флігель), 16 (найпишніше), 22, 25, 29, 37/1; еклектика — №4, 28; модерн — №14, 40; неоампір — №13. У дусі радянського конструктивізму та ремінісценцій класицистичних оздоб споруджено сірофасадні будинки №15-б, 19, 20. Повоєнні будинки — №12, 15, 27 (школа), 29, З0-а. Новації початку ХХІ ст. — №22, 23.
Ось такого строкатого вигляду за більш як півтора століття забудови набув Ярославів Вал.
Проте й напрочуд цілісного вигляду, адже цю вулицю без перебільшень можна сміливо назвати музеєм міського побуту та київської архітектури ХІХ—ХХ ст.
Крок за кроком. Будинок за будинком. Номер за номером
Про будинок №1, а саме Дім Барона, читайте у цій статті. Далі обговорюватимемо наступні будівлі.
Ярославів Вал, 2/40
Перша з відомих власників цієї садиби — вдова полковника Розалія Сталінська. За купчою від 20 вересня 1819 року тут була доволі велика ділянка навпроти Золотих воріт (приблизно теперішні садиби по вул. Володимирській, 36-40 та Золотоворітській, 11-15). 1835 року власниця виділила в окрему ділянку незабудовану частину садиби, яку пролала чиновнику Кипріяну Носач-Носкову. Тут ще стояли руїни якоїсь старої кам’яниці.
Планування кварталу в нині існуючих межах належить до 1837-1839 років, коли розплановувалися вулиці в цій частині Верхнього міста. Остаточно ділянка між вулицями Володимирською, Ярославів Вал та Золотоворітською сформувалась наприкінці 60-х років ХІХ ст. після вирівнювання червоної лінії забудови вулиці Володимирської й організації площі навпроти Золотих воріт.
На архівному плані ділянки 1859 року показані садибні споруди, існуючі на той час і намічені до забудови: кам’яний одноповерховий особняк на розі вул. Золотоворітської й однойменної площі, такий же флігель з боку вул. Володимирської, а в глибині двору — маленький житловий флігель і служби, де звичайно розміщувались каретний сарай, стайня, льохи, льодовня. У такому вигляді садиба проіснувала майже 40 років.
За купчою, затвердженою 11 липня 1898 р., садибу у спадкоємців чиновника O. П’ятигоровича придбав за 57 тис. рублів Михайло Михайлов (Мойсей Зільберштейн, 1860-1929) — відомий оперний співак (ліричний тенор),
артист Імператорських театрів, перший у Росії виконавець ролі Лєнського в опері “Євгеній Онєгін”, Фауста в однойменній опері, Хозе B onepi “Кармен” на сцені Maріїнського театру, де співав впродовж 12 сезонів. А в Києві, де співак блискуче починав творчу кар’єру в оперній антрепризі Й. Я. Сєтова, він згодом виявив неабияку підприємливість та будівельну активність.
Так було замовлено проект великого прибуткового будинку на розі вулиць Володимирської та Ярославів Вал, 40/2, виконаний цивільним інженером Олександром Кривошеєвим (1859-1916). На той час останній обіймав посаду київського міського архітектора, був автором багатьох прибуткових будинків. Упродовж двох будівельних сезонів (1898-1899) розкішний будинок з дев’ятьма крамницями на першому поверсі та 16-ма квартирами на другому-четвертому поверхах став окрасою центру міста.
У Києві існує ще кілька великих прибуткових будинків, зведених коштом спадкового почесного громадянина М. Михайлова: по вул. Євгена Чикаленка, 8, на розі вул. Басейної і Крутого узвозу, 1/2 (готель “Пале-Рояль”) та на Ярославовому Валу, 16.
Зважаючи на вигідне розташування будинку, поруч з видатною історичною пам’яткою, архітектор максимально врахував можливості затісної ділянки забудови та надав фасадам належної виразності у відповідності до тогочасних естетичних уподобань. На жаль, під час капітального ремонту і відновлення деталей архітектурного опорядження фасадів 1990-1994 рр. поновили лише одну з двох втрачених наріжних бань, та й то не первісного вигляду, і замінили спрощеними металевими колишні гарно стилізовані огородження балконів.
1904 року власницею садиби стала дружина колезького радника Г анна Березовська, яка й володіла нею до перших пореволюційних років: за архівних документів, 23 квітня 1918 року вона ще встигла отримати від італійського підданого Леопольда Мерелло позику під заставу цієї садиби — 120 тис. рублів терміном на и ‘ять років. А далі була націоналізація 1922 року.
На початку ХХ ст. на першому поверсі містилися магазини по продажу тютюну, парфумів та вина, а ще друкарня, контора і редакція щоденної газети “Киевский театральный курьер”. У 1912-1915 рр. на першому поверсі діяв кінематограф “Діана” на 90 місць.
У 1907-1910 рр. тут містилася приватна чоловіча гімназія священика М. Стельмашенка (пізніше переведена y власне приміщення на Рильському пров., 10). На верхньому поверсі знаходився пансіон на 30 вихованців, а нижче — саме гімназія на 250 учнів (як зазначено в уставі — “виключно християнського віросповідання”). У гімназії М. Стельмашенка малювання викладав архітектор М. Горденін, російську мову і словесність у 1908-1909 роках — Павло Якович Корольов, батько майбутнього конструктора космічних кораблів С. П. Корольова.
При гімназії діяла домова Олексіївська церква. Священик М. Стельмашенко був відомий як організатор і пропагандист спеціальної мережі гімназичного туризму. Помешкання його гімназій влітку перетворювалися на безкоштовні готелі, де зупинялися учні з інших міст, а викладачі виконували роль гідів.
У 1910-х роках у будинку мешкав Петро Леонідович Кованько, економіст, доцент Київського університету, професор Київського комерційного інституту. На еміґрації працював в Інституті вивчення СРСР у Мюнхені.
П’ятикімнатну квартиру на другому поверсі винаймав у 1910-х рр. цивільний інженер М. О. Шехонін (1883-1972) — автор багатьох відомих київських споруд, як-от колишнє Олексіївське військове інженерне училище (нині — Військовий ліцей ім. Івана Богуна) на бульварі Лесі Українки, 25, низка прибуткових будинків, колишній клуб “Харчовик” на Подолі тощо. Помер на еміґрації.
У 1914 р. у квартирі N9 2 оселився лікар-венеролог, професор О. Ю. Лур’є. 3 осені 1918-го до початку 1919 року y нього жив двоюрідний брат Ілля Григорович Еренбург (1891-1967) — майбутній письменник, публіцист і громадський діяч.
Будинок постраждав під час варварського бомбардування міста більшовицькими військами в лютому 1918 року.
А на початку ХХІ ст. обидва його торці — з боку Володимирської та Золотоворітської затулили нові будинки, зведені вже за доби іншої “будівельної лихоманки”, в іншому дусі, ознакою якого стало не знання історичних архітектурних стилів, а прагнення догодити замовнику, вільному від моральних та етичних чеснот ХІХ ст., але амбітному й грошовитому.
Ярославів Вал, 3. Тепер — Резиденція Посла Індії в Києві
Двоповерховий особняк у стилі пізнього класицизму, з оригінальним чавунним балконом-ґанком (колись їх було багато в Києві) споруджено по фронту вулиці 1858 р. за проектом архітектора Ф. Ф. Голованова на замовлення професора медицини Університету св. Володимира, клініциста-терапевта Сергія Петровича Алфер’єва (1816-1887).
На доволі просторій садибі, що стрімко уривається з тилу до Афанасіївського яру, розмістився також флігель з каретнею, стайнею на 12 стійл, льодовнею Ta помешканнями для прислуги на другому поверсі. У садку росли декоративні та фруктові дерева, стояв літній павільйон та струмував фонтан.
Несплата боргів змусила господаря продати садибу. В 1877 році новим власником виявився сорокарічний барон Максим Васильович (Магнус Карл Олександр Вільгельмович) Штейнгейль, енергійний підприємецьінженер з балтійським корінням. Він сплатив борги і замовив архітектору O. Шіле проект нового паркового фасаду, перебудови флігелів.
1878 року праворуч особняка з’явилася невеличка прибудова — крамниця з входом із вулиці, між двох вікон-вітрин. Тут продавалися виноградні вина, сухофрукти та кавказький мед із садів і пасік баронського маєтку Туїшхо — оптом і вроздріб, пляшками й бочками. Адже М. Штейнгейль вважався піонером засвоєння чорноморського узбережжя Кавказу в промислових цілях. Цьому, між іншим, сприяло спорудження братом, інженером шляхів сполучень бароном Рудольфом Васильовичем Штейнгейлем, Ростово-Владикавказької залізниці до Новоросійська. Р. Штейнгейль, до речі, володів ще й розкішнішим особняком по вул. Бульварно-Кудрявській, 27.
Другий поверх й мезонін особняка на Ярославовому Валу, 3 займали жилі покої, а частину першого — контора і правління Товариства Юзефівсько-Миколаївського цукрового заводу, що належав М. Штейнгейлю. Він же 1881 року заснував у Києві металоткацьку фабрику і страхове товариство “Дніпро” (1909 р.), брав участь у створенні Південноросійського машинобудівного 3аводу (майбутня “Ленінська кузня”), очолював правління Земельного банку, а також був членом Російського музичного товариства. Влітку 1917 року виїхав з родиною до свого маєтку Туїшхо (під Туапсе) і до Києва більш не повернувся. Остання звістка про М. Штейнгейля датована жовтнем 1918 року, коли він ще мешкав у кавказькому маєтку Туїшхо. У 10-ти кімнатах особняка на Ярославовому Валу, 3 тоді розміщувались 22 його родичі, а шість кімнат на першому поверсі займала контора бухгалтерії Будівельник загонів Всеросійського союзу міст. Торгове приміщення і підвал винаймав азербайджанець Якуб Кербалай Абдул Алі огли Парваров, який зробив з нього торгове приміщення — фруктовий магазин.
Націоналізація нерухомості вчинила свій негативний вплив не лише на форму власності, a й навіть нa зовнішній вигляд будинків. Саме в тi часи з фасаду зникає баронський герб.
У 1921—1923 рр. містився заготівельний відділ продкому (нова імперія викачувала з України продовольство). У 1923 1938 рр. особняк займало консульство Німеччини. Від 1933 року з чавунного балкона звисав величезний нацистський червоний прапор із чорною свастикою в білому колі.
У 1938—1941 pp. тут містився Будинок радянських письменників та редакція “Літературної газети”.
У 1954—1955 рр. консульство Польської Народної Республіки, потім — видавництво “Молодь”, Добровільне товариство любителів книги, а нині — резиденція посла Індії в Україні.
