Район Києва між бульваром Тараса Шевченка та історичною місциною Кудрявець поблизу Львівської площі, можливо, не зажив такої слави, як, скажімо, Поділ або Печерськ. Не має він і якоїсь віками закріпленої власної назви. Проте є всі підстави віддати йому належне.
Справді, кожна тамтешня вулиця — чи то Бульварно-Кудрявська, назва якої вже промовляє про її розташування, чи то Гоголівська або Некрасовська — має свою непересічну історію та цікаву забудову, представлену цілим віялом архітектурних стилів: неоготика, неоренесанс, модерн, конструктивізм та ін.
Тут віддавна існував потужний осередок освіти й науки — численні інститути, училища, Астрономічна обсерваторія, медичні заклади, Народна аудиторія тощо. Чимало будівель цього куточка міста пов’язано зі славетними постатями вітчизняного культурно-мистецького пантеону — літератори Борис Грінченко, Микола Зеров, Олена Теліга, художники Микола Пимоненко, Федір та Василь Кричевські, Анатоль Петрицький, скульптор Олександр Архипенко, композитори Микола Лисенко, Кирило Стеценко та багато-багато інших…
ПРО ВУЛИЦЮ БУЛЬВАРНО-КУДРЯВСЬКУ
Ця вулиця, що слугує своєрідною віссю району, відносно невелика (майже 1,4 км) і порівняно з багатовіковою історією Києва відносно нова. Але в самій її назві криється згадка про давнє урочище Кудрявець та бульвар, прокладений іще y 1830-x роках від Бессарабської до Галицької площі. Це теперішній бульвар Тараса Шевченка (колишній Бібіковський — на честь київського генерал-губернатора), а Галицьку площу вже багато років ми знаємо як площу Перемоги.
У давнину урочище Кудрявець пролягало понад ярами та долиною річки Глибочиці й доходило межі так званого «міста Ярослава». Там, де тепер сходяться такі ж давні вулиці Велика Житомирська, Стрітенська та Рейтарська, у товщі земляних валів був прохід — дерев’яна Жидівська Брама — сучасниця Золотих Воріт. При ній, як водиться, юрмилося торжище. Звідси починався торговельний шлях на Дорогожичі, Білгород (нинішня Білогородка), Житомир та далі на захід. Згодом ця брама називалася Львівською.
Минав час. У 1730-х роках, коли зійшлися у двобої за узбережжя Чорного моря Османська та Російська імперії, у Києві за розпорядженням головнокомандувача російської армії генерал-фельдмаршала Мініха було влаштовано головний склад боєприпасів та добрячого українського провіанту. Все це призначалося для російської армії, яка діяла проти турецьких тоді Очакова і Криму. У Києві від 1736 р. також проводилися великі фортифікаційні роботи. Зокрема було зміцнено старі — ще Ярославові — вали, поблизу Львівської площі їхня висота сягала 15-17 м. Звідси простягнувся новий вал, що вів до бастіону на майбутньому Обсерваторному пагорбі, який панував над відкритим простором долини річки Либідь.
Після третього поділу Польщі 1795 року кордон невситимої Російської імперії відсунувся від Дніпра (а біля Києва від Ірпеня) до Збруча. Тоді Львівську Браму розібрали, а заставу, влаштовану натомість, назвали Житомирською.
Що ж до Бібіковського бульвару, то у 1840-х роках він продовжився таким же прямим Брест-Литовським шосе, яке перебрало на себе зручніший рух із Києва на захід. Виникла торгівля і при кінці бульвару.
Після катастрофічного водопілля, яке трапилося навесні 1845 р., потерпілим мешканцям Подолу дозволили селитися обабіч Львівської вулиці, яка починалася від однойменної площі й вела далі на Лук’янівку. Район інтенсивно залюднювався. Згодом, 19 липня 1854 р., Міська дума зазначила:
«Для полегшення мешканців у придбанні щоденно потрібних їстівних припасів його сіятельство пан виконуючий обов’язки губернатора зволив дозволити заснування в Києві двох нових базарів: одного при шосе біля Кадетського корпусу, а другого при старій Житомирській заставі».
На плані, складеному на початку 1850-х років, нанесено лінії забудови Львівської площі та показано рештки давніх валів. На плані Києва 1855 р. вже позначено: «Львівська базарна площа», а на плані 1861 р. — «Місце для базару».
Новоутворений майдан розпланували у вигляді видовженого прямокутника, перпендикулярного до вулиці Львівської, із заглибленням між нею і Великою Житомирською та розкритого на південь, у бік нової Бульварно-Кудрявської вулиці. Вона була прокладена відповідно до генерального плану Києва, затвердженого 1837 року, й вела уздовж валу, збігаючи до Галицької площі з однойменним новим базаром, який невдовзі дістав народну назву — Єврейський базар, або скорочено: Євбаз. На плані Києва 1871 р. вже нанесено назви вулиць — Ярославів Вал та Бульварно-Кудрявська, а на ній напис: «Древній вал».
Земляні вали заважали подальшому розвиткові міста, тож у 1872 р. міський архітектор, військовий інженер-капітан Віктор Прохоров склав план ix зриття на Львівській площі та Бульварно-Кудрявській вулиці. Землю вивозили грабарками й засипали нею схили найближчих ярів.
Нова забудова передбачалася обабіч початку Бульварно-Кудрявської вулиці. Після зняття валів там утворилася вузька та довга смуга з перепадом по висоті, на якій і влаштували єдиний в Києві бульвар, що цілком відповідав першопочатковому значенню самого цього слова. Воно прийшло до нас із французької мови, до якої потрапило з голландської, де означає «кріпосний вал». Так само на місці давніх оборонних валів утворилися бульвари-алеї в інших європейських містах: Парижі, Ризі, Москві. Наш бульвар згодом став алеєю, засадженою каштанами, із профільованою доріжкою з товченої цегляної щебінки, отороченою цегляними рівчачками. Звичайно, встановили дерев’яні лави на ажурних чавунних ніжках. Асфальт закатали пізніше.
Перші базари не мали жодного обладнання, майдани не були забруковані, торгували з возів або просто з рук. Базар на Львівській площі невдовзі отримав народну назву — Сінний. Сіно привозили на возах ті, хто мав сіножаті. Його купували так само возами для коней та корів, яких ще протягом значного часу тримали на своїх обійстях навколишні мешканці. Та не тільки: на початку XX ст. корів утримували навіть на Липках, — скажімо, у прибутковому будинку архітектора Владислава Гороцецького на вул. Банковій, 10 або у садибі чиновника Миколи Ковалевського на Шовковичній, 15/ 1. Від корів міські родини мали не тільки парне молоко, а й свіжі молочні продукти, що називалися вже призабутим українським словом «набіл» (вершки, сметана, ряжанка, сир, сироватка).
На світлині, зробленій із земляного валу наприкінці 1860-х років, пізня осінь: кілька возів із сіном — тож час запасатися на довгу зиму. Ліворуч — Стрітенська церква. На далекому плані позаду неї — Михайлівський Золотоверхий монастир із собором та дзвіницею, пожежна каланча Старокиївської поліційної частини, а праворуч — Софійський собор із дзвіницею та довжелезний корпус Софійської бурси.
Таким бачив це місце і Тарас Шевченко 1859 року, перебуваючи в Києві та не раз гостюючи у свого давнього приятеля художника Івана Сошенка на вул. Великій Житомирській, 36 у будиночку пароха Стрітенської церкви.
Від тої забудови Львівської площі нічого не залишилося вже наприкінці ХІХ ст., а церква пережила кілька перебудов, аж доки в середині 1930-х років її зрівняли із землею.
Сінний базар знав часи розквіту й занепаду (сьогодні ми б сказали: з ринковою швидкістю реагуючи на зміни в економіці держави), і проіснував він до 1958 р. Потім на його місці розпланували сквер.
Радянська влада, щойно утверджуючись, втручалася і в топоніміку. Особлива увага приділялася увічненню пам’яті жертв революції, отож 1919 року Бульварно-Кудрявську перейменували на честь Євгена Нероновича (1890-1918) — члена більшовицького уряду України, розстріляного українськими патріотами у містечку Великі Сорочинці. Останнє 1926 року відповідно перейменували на Нероновичі. Але 1937 року цю назву скасували, а київська вулиця ще раніше отримала ім’я іншої жертви (так би мовити, всесоюзного масштабу) — професійного революціонера, більшовицького дипломата Вацлава Воровського (1871-1923), застреленого в Лозанні. Вулиця на його честь, за винятком двох років нацистської окупації, коли їй повернули первісну назву, проіснувала до кінця 2014 р., відколи знову стала Бульварно-Кудрявською.
Забудова вулиці почалась y 1870-х роках, до речі, збереглося кілька тих перших споруд. Потім настала доба «будівельних лихоманок», які охопили весь Київ. Упродовж короткого часу — від другої половини 1890-х років до початку 1910-х — Бульварно-Кудрявська заповнилася щільною забудовою, подекуди у два ряди. Здебільшого то були прибуткові житлові будинки, але особливою прикметою вулиці стали споруди громадського призначення, переважно освітянського. В архітектурному обличчі вулиці відбилося чимало течій — від пізнього класицизму, неоготики, неоренесансу, історизму, декоративного та раціонального модерну, конструктивізму аж до новітнього індустріального стилю початку ХХІ ст.
Упродовж ста років Бульварно-Кудрявською за різними маршрутами курсували трамваї. У 1895-1898 рр. колії пролягли від Галицької до Львівської площі відтак місто отримало зручне й необхідне сполучення між Євбазом і Сінним базаром. Крім пасажирських перевезень, були й санітарні (під час Першої світової війни) та вантажні (після другої світової війни, коли бракувало вантажних автомобілів).
На початку 1970-х років вхід на бульварну частину вулиці з боку Львівської площі заступила трамвайна диспетчерська. При цьому архітектори проігнорували містобудівне та історичне значення цього місця, встановивши двоярусний об’єм, абсолютно несумісний із довкіллям. До того ж споруда невдовзі втратила своє призначення, бо трамвайні рейки розібрали. Врешті-решт через інженерні прорахунки вона дала помітну просадку, перетворившись на анекдотичну київську «пізанську вежу».
А в людському вимірі Бульварно-Кудрявська пам’ятає десятки видатних імен, про що ми розповімо трохи згодом.
Автор: Дмитро Малаков, «Між Бульваром і Кудрявцем», Київ : Видавництво «Либідь», 2015.
