Швейцарія в центрі Києва

У XIX столітті Лук’янівка була центром Київської інтелігенції, а у 50-х роках XX сторіччя її уподобали кіномани.

У післявоєнні роки Лук’янівка поступово відбудовувалась. Серед старих довоєнних будинків почали з’являтись нові будівлі. Одна з таких — двоповерховий кінотеатр «Комунар» — заслуговує особливої уваги.

Кіно, вино і доміно

Відкритий він був ще у 1928 році, щоправда, називався тоді «Седьмое Госкино». У 1947 році заклад відновили, а з початку 50-х в «Комунар» стояли черги, адже це було одне з небагатьох місць, де показували хіти радянського кінопрокату.

«Карнавальная ночь», «Дело Румянцева», «Весна на Заречной улице», «Судьба человека» та багато інших картин збирали неймовірні аншлаги.

У ті роки кияни полюбляли дивитися нові кінострічки в кінотеатрі «Комунар» та «забивати козла» у затишних лук’янівських сквериках.

До речі, як розповідає києвознавець Віталій Баканов, і про малих глядачів у ті часи не забували. Кожної неділі з ycix околиць дітлахи поспішали сюди на дитячі сеанси.

Майже всі вони добиралися до кінотеатру трамваєм, щоправда, сплачувати за проїзд не поспішали. Адже на зекономлені на трамвайному квитку гроші можна було купити не водянисте молочне морозиво за 9 копійок, а пломбір з кремовими розочками у вафельному стаканчику або шоколадне «Ескімо» у блискучій сріблястій фользі, згадує Віталій Андрійович.

Для дорослих кіноманів «розрадою» був гастроном, який знаходився в одному з будинків поряд з кінотеатром. За мармуровим прилавком стояв лисий продавець у пенсне – дядя Володя.

Початок 80-х. До 1500-річчя Києва будується величезний кінотеатр із пафосною назвою “Київська Русь”. Його здали 1982 року, якраз до притягнутого за вуха ювілею міста.

Ті ж, хто не дуже переймався новинками кінопрокату, але полюбляли навідуватись до дяді Boлоді, вийшовши із продмагу, гуртувались в невеличких тінистих подвір’ях, де під горіховими деревами було так приємно «забивати козла».

І хоча відтоді пройшло вже багато років, любителі доміно і сьогодні збираються за столиками затишних дворів та грають в улюблену гру.

70-ті. Видно величезну сталінку на вулиці Юрія Іллєнка. Її будували для працівників заводу імені Артема.

ЦІКАВИЙ ФАКТ

У давні часи простори сучасної Лук’янівки використовувались не стільки для житла, скільки для поховань. Ще на початку минулого століття на Лук’янівці мирно співіснували кладовища декількох вірувань – православного, старообрядного, католицького, юдейського та магометанського.

Чоботар чи землевласник

Мальовничий куточок Києва, відомий як Лук’янівка, жителі міста почали освоювати в середині ХІХ століття. Тоді, навесні 1845 року, на Подолі сталася страшна дніпровська повінь. Ось люди і вирішили обживати Лук’янівські пагорби.

Повінь на Подолі.

Звідки пішла назва мікрорайону Лук’янівка, достеменно невідомо. Одні джерела наполягають на тому, що місцевість назвали на честь неймовірно багатого подільського цехмейстера-чоботаря Лук’яна Олександровича, який оселився тут та збудував собі величезний маєток.

Інші історичні документи вказують на ще одну постать – Івана Лук’яненка, який був власником невеликого хутора у верхів’ях Глибочиці.

Також є версія про міжусобний розбрат трьох впливових князів – Лук’яна, Чикирда та Славика. Війна розгорілась через київський престол, і переміг у ній якраз князь Лук’ян. І з того часу місцевість, де він правив, стала називатись Лук’янівкою.

Листівка початку ХХ століття.

Так чи інакше, але активно розвиватись цей мікрорайон почав із середини ХІХ століття. Місцева інтелігенція стала селитися саме тут. 3 часом на Лук’янівці з’явилися маєтки у стилі модерн. Затишними алеями тут гуляли Паустовський, Леонтович, Врубель. Видатний майстер пензля любив малювати лук’янівські пейзажі. Найулюбленішою його «натурою» був Покровський монастир.

Усіх цих та багатьох інших людей об’єднувала любов до мальовничих місць, які вони називали «Київською Швейцарією». Але вся ідилія тривала зовсім недовго. Вже на початку XX століття війни, які починалися одна за одною, зруйнували красу і затишок.

Спочатку була тюрма

Тюремний замок був першою великою будівлею, яку звели на Лук’янівці. Будували його у 1859-1863 роках. Ha початку XX століття до нього входило 10 корпусів. В їхніх стінах побували сотні відомих людей, серед яких революціонер Микола Бауман, режисер Сергій Параджанов, а академік Олександр Богомолець взагалі тут народився.

Старий корпус, побудований у 1863 році архітектором Михайлом Іконніковим, і досі використовується за призначенням та офіційно називається Слідчий ізолятор №13.

Текст написаний на основі статті: Історія твого дворика : [хроніка, факти, події, особистості] : до 75-річчя Шевченківського району. — Київ, 2011. — 130 с.