Людина, що, за мірками Всесвіту, не так давно відійшла від природи, за кілька тисячоліть створила штучне середовище, яке, проте, зберігає тісний зв’язок з природним минулим людства. Не випадково, люди постійно намагаються доповнювати архітектуру осередками природи. Але багато тисячоліть це залишалося привілеєм вищих прошарків суспільства. Головною новацією ХІХ ст. стали муніципальні сади. У Франції парки — це частина урбаністичних проектів створених ще наприкінці ХVIII ст., після Великої французької революції, коли деякі сади аристократів було націоналізовано. У Відні «сад відпочинку для людей» було відкрито 1777 р. Найзначнішою програмою створення публічних парків вважається програма барона Османа в Парижі. Префект Департаменту Сени створив нові проспекти, обсаджені деревами, розбив понад 40 скверів по всьому місту. У 1852 р. Наполеон ІІІ передав колишній королівський Булонський ліс місту. “Ідея створення острівців природи … виходить за рамки простої розваги: вона служить політичним інтересам. Що парк уособлював собою? Він манив, це була ілюзія соціальної гармонії… Парки були зразковою спробою контролювати маси…».
Київ завжди був близький до природи, мав значні зелені території навколо житлових осередків. Малоповерхова забудова, що існувала майже до кінця ХІХ ст., дозволяла місту розчинитися в зелені. Київ за останню третину ХІХ ст. бурхливо розвивався економічно, з 1870-1880-х рр. активно велося будівництво, прокладалися нові вулиці, розплановувалися садиби, але впорядковувалися й парки, зелені насадження на вулицях. Зростання промисловості в місті і пов’язане з цим забруднення повітря, ущільнення забудови привели суспільство до усвідомлення того, що людина може комфортно існувати лише у тому вільному просторі, який утворюється завдяки паркам, скверам, бульварам, зеленим прибудинковим територіям (садам та палісадникам).
Розвиток озеленення Києва відбувався у загальному руслі європейських. У місті здавна існувало кілька великих садів у3довж схилів Дніпра, які протягом ХІХ ст. розширялися і впорядковувалися. Були і великі приватні парки, в яких дозволялися публічні гуляння (сади Мерінга, Дикого на Лук’янівці та ін.). «Малі зелені форми» — сквери — виникали в Києві лише у другій половині ХІХ ст., часто стихійно. Найчастіше це були засаджені деревами ділянки землі, що залишалися під час планування вулиць. Досить швидко громадські сади і сквери стали важливою ознакою міста, його найціннішою прикрасою, літньою приймальнею киян, що проводили тут влітку весь вільний час).
На початку ХХ ст., в період зростання урбанізації суспільства, особливої популярності набула ідея міста-саду, яку намагалися втілювати у Європі, створюючи нові поселення, передмістя, що поєднували позитивні якості міста і села. Проте реалії Російської імперії загалом та Києва зокрема не дозволяли реалізувати ці ідеї. «(…) Нам треба тільки не упустити те, що є, і постаратися, поки не пізно, замінити похмурі пустирі благоустроєними зеленими площами, що дають місту здоров’я та красу».
Після введення міського положення у 1871 р. сади та урядові сквери відійшли у розпорядження міста, 1881 р. нещодавно створене Товариство садівництва прийняло міські сади та парки за відповідним рішенням Думи у своє завідування. Це було пов’язано з незадовільним становищем парків. Тому Товариство планувало організувати групи наглядачів за кожним садом
окремо і використовувати міські кошти на впорядкування парків і скверів. Ще за контрактом 1858 р. на утримання та охорону дерев, укладеним між містом та садівником, останній мав сам наймати людей для постійного нагляду за насадженнями.
У 1887 р. за ініціативи О. Осипова в Києві було влаштовано спеціальну Садову комісію з 19 гласних, першим головою якої став архітектор В. Ніколаєв. Колоритні спомини Осипова дають уявлення про стан зелених насаджень Києва у цей період: у садах паслися корови і свині, на землі спали прочани та жебраки, в Університетському парку сторож розвішував випрану білизну на деревах. З документа 1865 р. щодо огляду посаджених садівником Хрістіані дерев ми також довідуємося про «заведений між візниками і приїжджими з возами звичай, прив’язування до дерев коней, завдає позитивної шкоди як старим, і особливо молодим деревам, тому у видах збереження дерев у майбутньому часі, і з чим тісно пов’язаний міський інтерес, корисно було б… повідомляти особистими друкованими оголошеннями про збереження розсаджених по місту дерев, що становлять одну з прикрас міста».
У 1888 р. вийшла постанова міської Думи про охорону дерев від худоби, за якою її власники не мали права випускати тварин на схили, відкоси, площі та інші пустопорожні місця. Проте вже через рік міський садівник Жуковський подав рапорт про те, що постанова не виконується. Живу тяглову силу почали поступово замінювати «залізні коні», але й вони завдавали шкоди насадженням. У 1213 р. на Петрівській алеї Царського саду існувала незаконна стоянка автомобілів, водії яких у нетверезому стані влаштовували автоперегони, ламаючи дерева.
Міський садівник Новацький повідомляв у 1909 р., що під час проїзду по Бібіковському бульвару поважних гостей поліцмейстер наказав відкрити бульвар для публіки і “в результаті виявилося зовсім поламаними 11 садових лавок, зіпсована і потоптана до невпізнання вся рослинність…». Невипадково Садовій комісії доводилося боротися «… з жахливим і історично ворожим ставленням середньої та нижчої публіки до громадських деревних насаджень. Ця невихованість населення змусила посилити нагляд, зупиняти тих, хто нищить рослинність і, нарешті, просити сприяння поліції… Незважаючи на всі ці заходи, більшість публіки досі дивиться на сторожа, що охороняє рослинність, як на ворога».
Архівні матеріали подають приклади того, що міська влада дійсно опікувалася зеленими насадженнями. У 1910 р. командир одного з піхотних полків, розміщених у Михайлівському монастирі, захотів проводити військові заняття на Володимирській гірці. Неважко збагнути, чому влада відмовила йому: «…такі заняття приваблюють натовп пустих глядачів, і навіть завдають значної шкоди посадкам, ламаючи кущі і дерева». У 1916 р., під час Першої світової війни, міська влада не дозволила влаштувати бараки для військових на території Пушкінського парку, враховуючи, що «на улаштування парку протягом 25 років міським самоуправленням витрачено багато праці та коштів, і що такий парк є єдиним місцем для навколишніх мешканців».
У 1888 р. Дума прийняла правила про озеленення, за якими всі вулиці міста мали бути обсаджені алейними деревами різних порід. Догляд за деревами та їх заміна лягли на плечі домовласників, але по десяти роках надії перетворити Київ на місто-сад не здійснилися. Ініціатор багатьох справ Садової комісії Осипов шкодував, що вулиці Фундкулеївська та Володимирська не стали бульварами. Проте діяльність комісії назагал була успішною. Наприкінці ХІХ ст. в Києві існувало 12 скверів: 6 біля Присутствених місць, по 1 на Подолі, Лук’янівці, біля Кудрявського провулку, на Андріївській горі, по Мало-Володимирській вулиці. У 1902 р. в місті налічувалося вже 29 парків і скверів площею 155 десятин 2295 кв. сажень.
Крім збільшення площі зелених насаджень, голова Садової комісії як один з головних напрямів її діяльності називав відстоювання садів і скверів від «замахів на їх цілісність з боку різних відомств та міських установ». Завдяки зусиллям комісії за п’ять років (з 1897 по 1902 р.) вдалося врятувати від забудови Царський сад, сквери на Михайлівській площі, Золотоворітський сквер, частину Бібіковського бульвару, Володимирську гірку та ін. Територія Університетського парку постійно залишалася привабливою для будівництва. Проте
міська Дума не дала дозволу на спорудження тут у 1996 р, Кирило-Мефодіївського дому, а у 1895 р.— Музею мистецтв старожитностей. «Якби навіть половина перелічених вище проектів здійснилася, то легко собі уявити, як змінилися б Київські сади та сквери! Тим часом, за відведення місця тій чи іншій установі висловлювалися часто дуже авторитетні та впливові голоси, і переконати Думу в необхідності відхилити клопотання коштувало великих зусиль, але Садова комісія, в більшості випадків, зуміла захистити від скорочення довіреної їй частини територій».
Звичайно, міська забудова відвойовувала собі простір завжди, але зелені насадження не лише знищувалися, а й створювалися. Процес відбувався більш-менш збалансовано. Ще у 1839 р. для будівництва оранжереї ботанічного університетського саду віддали частину землі, розплановану під приватне будівництво. Траплялося, що міська влада стикалася з небажанням власників віддавати свої квадратні сажні. 1847 р. замість приватних садиб місто влаштувало сквери між Софійським собором і Михайлівським монастирем. Домовласникам виплатили компенсацію за відчужене майно, але гроші влаштували не всіх. У 1880 р. вийшла протилежна постанова міської Думи про продаж ділянок землі у скверах під забудову: Рішення було викликане тяжким фінансовим становищем міста» але ця постанова не була виконана, і сквери збереглися до сьогодні».
Київська міська Дума скликання 1906-1910 рр., значну увагу приділяла своїй діяльності щодо озеленення міста: «Сади та сквери в житті міста відіграють дуже серйозну для здоров’я населення роль… Ось чому дума… уважно ставилася до питань про врегулювання садів та збільшення кількості скверів…». У ці роки було розбито сквери на Сінній площі, поблизу Лук’янівської гімназії та публічної бібліотеки; розширено Золотоворітський сквер; продовжено Бібіковський бульвар; впорядковано бульвар на Кузнечній вулиці; розпочалося впорядкування Володимирської гірки.
Проте у частини киян, зокрема, опозиційно налаштованих до складу гласних Думи, існувала зовсім протилежна точка зору щодо діяльності цього органу міського самоврядування: «…теперішнє міське управління… мабуть, одержимо якоюсь манією знищення насаджень. (…) я сам був настільки наївний, що ручався за майбутніх батьків міста, що вони не підуть на таку підлість, щоб знищувати наше багатство, красу та здоров’я населення. Тим часом ця підлість здійснена, і не знайшлося людини, яка б перешкодила цей вандаліз. Тільки вороги здатні творити таку підлість».
Крім озеленення міст влада Російської імперії намагалася підвищити рівень художнього оформлення зелених зон. 1912 р. до київського міського голови надійшов лист з канцелярії імператорської академії мистецтв «…О желательности постановки в садах и скверах… культурных произведений», що мало на меті прикрашання міст, виховання художнього смаку та сприяння розвитку скульптури (21). Проте міська влада не поширила цю пропозицію на Київ, не маючи, вочевидь, коштів на перетворення його парків на «Літні сади».
Нагадаємо, що і представники імператорської фамілії не залишалися байдужими до справ озеленення Києва. Невипадково парк перед Маріїнським парком був розпланований за наказом імператриці Марії Федорівни, яка
«… дозволила неодноразово помічати, що обширна площа, що знаходиться між палацом і будівлями Київської фортеці, має досить пустельний вигляд і що було б набагато благообразніше засадити цю площу деревами, які закривали б собою кріпацькі будівлі (…) влаштований на площі парк винагородив б мешканців за ту частину міського саду, яка відокремлена до палацу. (…)».
Велике значення для озеленення міста мала приватна ініціатива киян — крупних та дрібних домовласників і пересічних мешканців. Власник садиби по вулиці Михайлівській Олексій Лєсков пропонував влаштувати сад навпроти Присутствених місць (частково за власні кошти), піклуючись не лише про свою користь, а й про мешканців Києва. Скарга іншого київського домовласника вплинула на впорядкування бульвару на вулиці Кузнечній, який ще у 1216 р. слугував «звалищем бруду з вулиці, адже тут цілий день проводить багато дітей, які грають тут і з лопаточками і ліплять коровай із брудної, просоченої нечистотами землі».
Домовласники вулиці М. Грушевського вели тривале листування із санітарним комітетом з приводу антисанітарного стану скверу по вулиці, який «виконує призначення вуличного відхожого місця». Вони пропонували розширити і впорядкувати сквер, що було зроблено у 1887—1888 рр. (24). Проте ці роботи викликали і невдоволення окремих киян: «…Турбота міського управління про «погану справу» дуже похвальна, але навіщо ж було при цьому влаштовувати мишоловку для Олександрівської гори». Виявляється, лише нижня хвіртка до скверу була відкритою, а верхню, навпроти будинку Мандельштама, — зачинено, тому люди, піднімаючись вгору, потрапляли у мишоловку.
Вдавалося киянам і відстоювати сквери від забудови. 1900 р. мешканці вулиць Великої Житомирської, Рейтарської та Стрітенської не дозволили виділити зелену ділянку під Станцію швидкої медичної допомоги у місці, де сходилися Велика Житомирська та Стрітенська вулиці. Сквер цей існував на той час понад 20 років і був єдиним зеленим осередком місцевості. «Тому вирубати цей сад і забудувати його під зазначену станцію — означає замінити сад на стайню, що, звичайно, не посилить гігієнічності цієї частини міста. (…) Адже цей сквер, нікому не заважав, приносив користь усім жителям цієї частини міста і прикрашав її, і раптом на вимогу Товариства допомоги треба його вирубати і позбавити нас усіх цих зручностей. Не забудовувати площі, а звільняти їх від забудов, інакше кажучи, оздоровлювати легкі міста — це завдання сучасного суспільства».
Відігравали кияни значну роль не лише у збереженні, а й у створенні нових скверів, хоча не завжди приватна ініціатива мала успіх. На Жилянській вулиці, поруч із садибою № 43, протягом багатьох років існувало вільне від забудови місце, віддане під лісові склади. У 1895 р. жителі Жилянської та прилеглих вулиць просили міського голову влаштувати тут невеликий ринок, який міг би поліпшити побут мешканців району. Це прохання було відхилено, а місце так і залишилося занедбаним. Тому 1911 р. мешканці знову звернулися до міської влади, бажаючи мати замість складів сквер. Садова комісія дала згоду на влаштування скверу, але за рахунок самих домовласників, які не змогли знайти коштів.
1890 роком датоване звернення домовласників Обсерваторного провулку до міської Думи з проханням спланувати гору біля Обсерваторного провулку над вулицею Бульварно-Кудрявською. У документі зазначалося, що гора, «загороджуючи Обсерваторний провулок, дасть нам велику перешкоду та незручності під час осені та весни, (…) спотворює вулиці та знецінює наше майно. Крім того, всі, хто вештається без діла, мають притон на цій горі, від чого відбуваються всякого роду неподобства». У заяві висловлювалося побажання влаштувати сквер по Бульварно-Кудрявській вулиці, навпроти Обсерваторного провулку. Такий сквер в подальшому було дійсно влаштовано, про що свідчить викопіювання з плану Києва, складеного у січні 1914 р. Домовласники вулиці Бульварно-Кудрявської зібрали на його облаштування 900 рублів.
3 подібними ініціативами виступали і мешканці Печерська, наприклад, щодо впорядкування занедбаної площі (в районі сучасної площі Слави) і влаштування там скверу та з приводу озеленення ділянки на розі вулиці Суворова і Московської, за яку позивалися місто та інженерне відомство.
Але не завжди міська влада погоджувалася з ініціативою киян поліпшити їхній побут облаштуванням нових зелених зон, Так, під розпланування скверу не віддали у 1916 р. брудну площу перед Хресто-Воздвиженською церквою, на початку Верхнього Валу. Цікаво, що у заяві жителів особливо підкреслювалось необхідність соціальної рівності у питанні озеленення міста: «дати можливість дітям найбіднішого населення скористатися тими самими благами, якими користуються у центральній частині міста, де чимало влаштовано міських скверів». Місто ж вирішило, що ця територія більше підходить як доповнення до привозу Житнього ринку.
Одним з важливих зелених осередків, що зберігся і до сьогодні, став сквер на розі вулиць О. Гончара та Чеховського провулку, у влаштуванні якого значну роль відіграла київська громадськість. Вдало розташований сквер став важливим елементом неокласицистичного архітектурного ансамблю будинків по вул. О. Гончара, 55-а та 55-б (архітектор О. Кобелєв), характерною рисою просторової композиції навколишніх вулиць.
Поява скверу пов’язана з прокладенням наприкінці 1890-х рр. вулиці Чапаєва (Святославської). Вона з’явилася на місці засипаного Афанасіївського яру, у стародавній балці, яка належала до системи річки Либідь. Нова траса призначалася «для врегулювання стічних вод, які йшли з узвищів» та «оздоровлення місцевості», оскільки яр постійно перебував в антисанітарному стані. Питання про впорядкування і благоустрій кінцевих садиб вулиці та прилеглої до них міської «пустопорожньої» землі неодноразово піднімалося місцевою владою та
мешканцями у 1900-1910 рр.
1907 р. мешканці осередку занепокоєно звернулися до Садового відділення міської управи: «На розі Святославської та Маловолодимирської вулиць знаходиться пустопорожня клиноподібна ділянка міської землі, що представляє собою нині в повному розумінні «мерзоту запустіння». Тут збирається будь-який зброд, скупчується сміття та відходи з сусідніх садиб і вся ділянка своїм непоказним, вкрай занедбаним та антисанітарним станом тільки псує загальний порівняно упорядкований вигляд прилеглих вулиць. Ділянка ця негідна під забудову, оскільки має насипний грунт. Зважаючи на це ми… звертаємося до Київської міської Думи з колективним клопотанням вжити невідкладних заходів до благоустрою зазначеної …ділянки… і з цією метою розбити тут на всій його площі сквер, що, крім благоустрою, безсумнівно також сприятиме покращенню санітарного стану всієї навколишньої місцевості». Садова комісія вирішила відхилити клопотання, мотивуючи це тим, що ділянка ще може знадобитися місту.
Невдовзі, 1909 р., до Київської міської поліції було подано рапорт пристава Старокиївської поліційної дільниці, у якому зазначалося: «…Міська земля тут у великій кількості і з неї можна отримати значну для міста вигоду, віддавши її в оренду під городи або ж засадити деревами і влаштувати сквер, що значно оздоровило б цю місцевість» .
Виникнення скверу тісно пов’язано з будівництвом споруд Вищих жіночих курсів (О. Гончара, 55-а) та Київського відділення Російського технічного товариства (О. Гончара, 55-6). Його планування здійснювалося за активної участі керівництва цих закладів та домовласників приватних сусідніх садиб, Інформація про Чеховський сквер почала з’являтися у пресі невдовзі після відведення ділянок під будівництво Вищих жіночих курсів та Київського технічного товариства. Всі три об’єкти розглядалися разом, як певний комплекс. Місцеві газети за 1911 р. писали: «Міською управою вирішено влаштувати в глухому куті, утвореному в місці перетину Маловолодимирської та Святославської невеликий сквер. Поряд із сквером, фронтом по Маловолодимирській вулиці, відведено містом місце для спорудження будівлі Київського технічного товариства: далі знову продовжать прокладений тут Чеховський провулок, а наступний кут буде зайнятий будівлею київських жіночих курсів».
23 жовтня 1913 р. правління жіночих курсів звернулося до київського міського управління з проханням виділити для них вільну землю перед будинком під влаштування скверу, оскільки «до правління курсів дійшли тривожні чутки, що вищезгадану вільну землю думають утилізувати для інших цілей, а саме для спорудження на ній будівель». У цьому ж листі підкреслювалося що архітектором О. Кобелєвим під час проектування будинку «…звернуто особливу увагу на узгодженість у стилі з фасадом Імператорського технічного товариства, що будується навпроти будинку, тому що міська земля, що залишається вільною між двома будівлями, була призначена на влаштування скверу. Правління…Вищих Курсів у цьому відношенні не щадили коштів і не ставили будівельнику жодних перешкод, бажаючи надати своїм будинком нову гідну прикрасу м. Києву».
Однак це звернення, у якому йшлося про розширення садиби курсів, було відхилено, оскільки «…немає підстави вважати, що місто, яке прагне розумної і красивої забу
дови, не здійснить свого наміру дати цьому району сквер належного вигляду. Місцеперебування значної кількості навчальних та громадських установ майже в одному місці, так як — Вищі Жіночі Курси, Імператорське технічне товариство, Художня Навчальна майстерня друкарської справи (просить у міста садибу поряд з Технічним товариством), Товариство швидкої допомоги для учнів у вищих навчальних закладах (по вул. Святославській, 10), Вчительський інститут — покладає на місто обов’язок потурбуватися про здоровий стан цієї місцевості, хоча б прилаштуванням гарного скверу чи парку».
В газетах за 1913 р. також повідомлялося про влаштування в наступному році так званого Чеховського скверу. На одному з планів кварталу позначено ділянку Вищих жіночих курсів, ліворуч провулок, що проектувався, за ним — сквер, який навкіс перетинала мостова. Але з початком Першої світової війни роботи було призупинено.
У березні 1914 р. до міської управи подало заяву Київське відділення Російського технічного товариства, спонукаючи владу до активніших дій: «…прагнучи до поліпшення та приведення в належний вигляд територію, яка прилягає до будинку товариства… звертається… з покірним проханням зробити залежне розпорядження щодо розбиття та влаштування скверу… а також щодо замощення Святославської вулиці. (…) Оскільки благополуччя будинку Товариства залежить від благоустрою всього прилеглого району, то воно дуже і дуже стурбоване якнайшвидшим приведенням цього району в культурний вигляд, зі свого боку… готове прийти деякою сумою грошей на допомогу цій необхідній справі. Покладаючись на співчуття міського самоврядування, Технічне товариство має надію, що його справжнє прохання, викликане нагальною необхідністю загального благоустрою місцевості, яка в майбутньому прикрасить район, досі непрохідний, не залишиться без виконання і прихильної уваги».
Проте й у вересні 1914 р. директор курсів знову просив провести благоустрій цієї території: «Площа перед будівлею курсів… знаходиться в такому стані, що не тільки проїзд, а й прохід до під’їзду будівлі вкрай утруднений, а в дощову погоду — неможливий.
Курси, товариство та домовласники прилеглих ділянок по вулицях О. Гончара, Б. Хмельницького, Чеховському провулку не обмежувалися заявами, а й збирали кошти для ведення справи. Вищі жіночі курси надали найбільше — 2000 руб. на влаштування металевої решітки, технічне товариство виділило 200 руб. Власник садиби № 60 по вулиці О. Гончара, професор М. М. Лапинський, дав 500 руб., десятки інших домовласників — від 25 до 50 руб. Роботи планувалося розпочати у квітні 1915 р. Восени цього року мостовим відділенням управи вже був зведений цегляний цоколь на площі. Але вже у січні 1916 р. цемент цоколя почав осипатися, тому Садове відділення управи вирахувало у підрядника кошти на ремонт.
У 1916 р. в будинку Технічного товариства розмістився шпиталь, Головний лікар якого скаржився, що пораненим важко проводити літні дні в кам’яному будинку, а поруч зі шпиталем є міське порожнє місце, де можна облаштувати майданчик. Земельна комісія постановила надати ділянку шпиталю до закінчення війни за умов її планування під наглядом міста.
Фотографії скверу дають уявлення про його вигляд у першій третині ХХ ст. Тут існували незасфальтовані доріжки, дерев було мало, переважали кущі та трава, стояли лавочки.
Сквер площею майже 2 га був остаточно впорядкований у 1920 р. 1926 р. сюди перенесли фонтан з Софійської площі. У 1932 р. продовжена Тимофіївська вулиця (М. Коцюбинського) перетнула сквер, частину якого забрали також під будинок літераторів (РОЛІТ). Тому у 1930-х рр. в документах вже йшлося про неприпустимість віддавати сквер під нове будівництво. Навіть пропонувалося приєднати до скверу запущений садок садиби № 76 по вул. Б. Хмельницького та художньо оформити його.
Стаття Олени Мокроусової з книги «Київ та кияни. Збірник доповідей»
