Київ на межі ХІХ–ХХ століть стрімко змінювався: зростав, розвивався, урбанізувався. Разом із новими можливостями з’являлися й нові виклики. Соціальні проблеми — від нестачі освіти і медичної допомоги до потреби у притулках для знедолених — ставали дедалі помітнішими і потребували системного розв’язання. Як місто шукало відповіді на ці виклики? Як поєднувалися державні зусилля, громадська ініціатива і приватна благодійність?
Ця стаття — частина серії, присвяченої розвитку соціальної сфери Києва на початку ХХ століття. У ній ми зосередимося на надзвичайно важливих аспектах — системі притулків та становленні медичних закладів. Саме через ці інституції найяскравіше видно, як у місті формувалися нові уявлення про соціальну відповідальність, допомогу нужденним і турботу про здоров’я громади.
Від перших благодійних ініціатив до масштабних міських проєктів, від індивідуальних жестів доброчинності до поступового наближення до ідеї державного соціального захисту — шлях був довгим і складним. Але саме тоді закладалися підвалини тієї мережі закладів, деякі з яких служать киянам і сьогодні.
Від станового суспільства до соціальної політики: що таке соціальна інфраструктури
До цього досить широкого терміна входять усі послуги, які були потрібні для підтримання економічних, медичних, культурних і соціальних стандартів населення. Комплекс соціальної інфраструктури містить як фізичні (будівлі й обладнання), так і нематеріальні активи (комунікація, система норм, традиції тощо). До соціальної інфраструктури в сучасному розумінні входять: фінансова система; система освіти, охорони здоров’я; урядування; правоохоронні органи та надзвичайні служби.
Безперечно, на початку ХХ ст. уявлення про потребу в наявності соціальної інфраструктури відрізнялися від сучасних. Так, не існувало системи обов’язкового навчання дітей, загального медичного забезпечення чи страхування на випадок втрати працездатності чи пенсій. Усі ці проблеми зазвичай розв’язували на особистому рівні — приватні лікарі, гувернантки, платні гімназії. Суспільство було становим, у ньому практично не працювали соціальні ліфти. Тож багаті й так мали змогу заплатити за своє навчання, наприклад, а бідним це було ні до чого — шансів знайти кращу роботу, ніж була в дідів-батьків, молоде покоління мало небагато.
Усе знову змінили реформи 1860-1870-х рр., які, як ми бачили, проклали шлях руйнації станового суспільства. Соціальні ліфти запрацювали швидше. Люди почали змінювати традиційні заняття та місця проживання. І тут постало питання про їхній соціальний захист — хоча б мінімальний, а також про утримання непрацездатних. Адже тривалість життя зростала й шансів дожити до умовних 70 років ставало все більше. Так само змінювалася модель родини — кілька поколінь уже не жили під одним дахом, і члени великої родини не могли взяти на себе завдання піклування про найменших і найстарших.
Отже, все сприяло тому, що формувалося розуміння — розв’язання соціальних проблем має стати справою всього суспільства, навіть більше — взаємодії суспільства й держави. Результатом стало поступове формування соціальної політики. Термін «соціальна політика» запропонував юрист та економіст Лоренц фон Штайн (1815-1890), який під цим поняттям розумів «компромісне рішення, що призначене об’єднати соціальне та політичне нетоталітарним шляхом, “соціального адміністрування»».
Державна й громадська благодійність: механізми турботи про нужденних
Важливою особливістю було те, що попри реалії імперії, все ж громадськість й інститути міського самоврядування відігравали визначальну роль у формуванні системи інститутів соціальної інфраструктури. Регіональний рівень логічно доповнював рівень імперський.
Система керування доброчинними установами була різною й залежала від патронату. До першої групи належали благодійні заклади, котрі перебували під безпосереднім заступництвом імператора та членів Імператорського дому; до другої категорії закладів належали комітети, товариства та благодійні каси, якими завідувало Міністерство внутрішніх справ; до третьої групи — благодійні заклади імператорського людинолюбного суспільства й до четвертої категорії — духовні та деякі інші відомства піклування про бідних.
Протягом другої половини ХІХ ст. була створена система установ «Відомство установ імператриці Марії», «Російське товариство Червоного Хреста», «Опіка з трудової допомоги» тощо. У 1891-1899 рр. було створено понад половину (53%) усіх благодійних товариств, що виникли в країні з 1840-х років ХІХ ст. До початку ХХ ст. в Російській імперії налічувалося понад 11 тис. благодійних установ. На кожні 100 тис. населення їх припадало шість. І все ж вертикально інтегрованої системи соціального захисту не існувало.
Благодійність у добу капіталізму: робітничі поселення і Чоколівка
Нехай як парадоксально, але соціальні гарантії — винахід капіталістичного суспільства. Працедавці почали розуміти важливість таких речей, як школа для дітей робітників, курси з ведення домашнього господарства для дружин робітників, організація культурного дозвілля замість звичних учорашнім селянам пиятик і бійок. Маємо приклади (щоправда, не в Києві) спорудження заводських колоній із пристойними казармами й окремим житлом для адміністративного персоналу в процесі побудови паротяго-будівного заводу Г. Гартмана та в корпоративних поселеннях на Донбасі (Кам’янське, наприклад). Ідеї прогресивної соціальної організації життя та праці в межах окремих підприємств ширилися просторами на Схід від Києва. Тут не треба було будувати житло для кількох сотень робітників одразу — адже навколо й так було місто, передмістя, найближчі села. Ринок праці завжди пропонував нових кандидатів на місце когось раптом чимсь незадоволеного. Тож і розуміння потреби забезпечувати побут і дозвілля робітників і їх родин майже не було.
Розкішним прикладом може бути історія появи на топографічній карті Києва місцевості Чоколівка. Підприємець, алкогольний магнат, політичний і громадський діяч Микола Чоколов лобіював і спонсорував будівництво робітничого селища для артілі робітників Київського машинобудівного й котельного заводу Гретера та Криванека. Не власники чи адміністрація заводу допомагали своїм робітникам, а Чоколов. Можливо, для нього ця акція мала політичний чи інший сенс.
Отже. Спершу підприємець домігся виділення землі на Солом’янці на правах довгострокової недорогої оренди, потім доклав свої кошти, аби викупити землю, і ще допоміг артілі в отриманні позики на будівництво. Історія почалася ще 1897 року, але заселилися робітничі родини у свої затишні будиночки з городиками тільки через чотири роки. Акт доброчинності коштував Чоколову 9 тис. рублів і пам’яті на століття. Від 1905 року це селище, що тоді належало до Київського повіту Київської губернії, отримало офіційну назву Чоколівка. З часом воно зникло, влившись у Київ, який розширювався, а от назва збереглася й досі. Втім, важливіша тут була навіть не доброчинність, а сама ідея — допомога найманим робітникам у розв’язанні житлових проблем як інвестиція у якість їх життя та праці.
Однак це одиничний випадок, і системні проблеми від цього нікуди не зникали. Проблеми, породжені швидким зростанням міста, були очевидні: маргіналізація мігрантів, антисанітарія та епідемії, зростання злочинності тощо. Вчорашній селянин не завжди міг знайти себе в місті. А відтак він поповнював ряди груп ризику — хворих на туберкульоз й інфекційні хвороби, алкоголіків, злочинців тощо.
Громадські ініціативи: як Київ сам творив свою соціальну мережу
Тож Київ може бути яскравою ілюстрацією іншого способу розв’язання соціальних проблем. Ідеться про благодійність підприємців й активну позицію тогочасного прообразу громадянського суспільства. Активні лікарі, педагоги, навіть чиновники засновували та брали участь у різних товариствах сприяння освіті, щепленням, догляду за безхатченками тощо. На зламі ХІХ-ХХ ст. мало яке місто не могло похизуватися наявністю місцевого осередку благодійності. Стало «модно» думати про долю ближнього, усвідомлювати відповідальність перед суспільством.
Проблеми міських низів Києва потребували не просто разових пожертв, а щоденної роботи, залучення адміністраторів, штату лікарів, учителів, відповідної інфраструктури, системного та стратегічного мислення. Тож логічно, що з часом вектор благодійництва зміщувався в бік розвитку освіти, медичного обслуговування, надання дешевого житла, харчів і медичної допомоги, тобто розвиток соціальної інфраструктури.
Бізнес і доброчинність: особисті інтереси і громадський обов’язок
Підприємницька благодійність була елементом реалізації стратегій лояльності імперії (у разі українських чи єврейських благодійників) і монаршій родині, зокрема. Участь у спільних товариствах чи благодійних заходах означала додаткові шанси поговорити з впливовими особами про такі важливі та непублічні речі, як державні замовлення,
пільгові кредити тощо.
Влада високо цінувала зусилля благодійників як додаткове джерело фінансування державних ініціатив, стимулюючи цей процес відповідними атрибутами — звання, чини, посади, ордени, членство в різних організаціях під патронатом царської родини. Особливо така практика поширилася з кінця ХІХ ст. Як згадує генерал Олександр Мосолов про прийоми часів Миколи ІІ: «Великая княгиня (Мария Павловна) знала свое “ремесло» в совершенстве. Двор ее первенствовал в Петербурге. Ее Рождественские базары в залах Дворянского собрания затмевали все другие благотворительные затеи. Ей удавалось собирать значительные суммы, привлекая на свои приемы лиц богатых, которые по своему рождению и положению в обществе не имели бы доступа в высшие его слои и охотно открывали свои кошельки, чтобы отблагодарить Марию Павловну за гостеприимство…». Безперечно, увага членів царської родини була найкращим стимулом для підприємця та свідченням правильно обраної стратегії.
3 часом, вочевидь, додався елемент корпоративізму до мотивації підприємців-благодійників. Корпоративна солідарність могла бути доволі сильним аргументом у справі доброчинності. Наприклад, українська родина Терещенків підтримувала єврейські доброчинні справи. Ймовірно, це було наслідком їх тісних стосунків із родиною підприємців Бродських. У будь-якому разі така підтримка була важливою з огляду на корпоративну етику, а також стала свідченням розуміння важливості благодійних починань як таких, незалежно від етнічної приналежності їх ініціаторів.
Частина підприємців розуміла, що від їх зусиль залежить загальний рівень соціального партнерства. Тож вони намагалися не лише більше жертвувати, а й мислити глибше та дивитися ширше. Ілюстрацією тенденції також є хрестоматійні слова Ізраїля Бродського: «Я даю не тому, що мені хочеться давати, а тому, що я розумію, що треба й необхідно давати».
Це свідчить про розуміння глибини соціальних суперечок і негараздів, а також про самотність підприємців у прагненні позбутися цих проблем. Хоча інший член родини Бродських — Лазар зазнав критики з боку земляків за значні пожертви на неєврейські проєкти, у яких потім навіть не було згадане його ім’я (наприклад, на ювілей університету святого Володимира). Мовляв, у гонитві за престижем і вдячністю влади варто звертати увагу на потреби самих євреїв також.
Загалом критика єврейських практик доброчинності переросла у цілу кампанію. Можливо, завдяки цьому єврейська благодійність суттєво еволюціонувала протягом кінця ХІХ — початку ХХ ст. Було пройдено шлях від «лікування симптомів» до «змінення структурних обмежень, що вплинули б на єврейську господарчу діяльність і дозволили б зубожілим елементам єврейського суспільства досягти економічної самостійності». Понад те така зміна пріоритетів мала б дозволити євреям усіх рівнів достатку більше інтегруватись у навколишнє (не завжди дружнє) суспільство.
Утім, застосовуючи благодійність як інструмент такого собі «білого піару», підприємці досягли трохи інших результатів. Під час Першої світової війни стало очевидним, що благодійність сприймається не просто як належне, ніби як не добра воля, а повинність. Давати кошти чи подарунки солдатам чи біженцям або солдатським родинам стало вважатись обов’язком, від якого нема як відмовитись. Однак це вже трохи інша історія.
Отже, завдяки поєднанню інтересів громадськості й підприємців у Києві було створено мережу притулків, освітніх і медичних закладів. Частина з них служить місту й досі.
Фундамент київської соціальної мережі: притулки Михайла Дегтерьова
Найбільший комплекс притулків для тих, хто потребував допомоги, був споруджений у Києві в перші роки ХХ ст. А спонсором, щоправда, посмертно, виступив один із найскупіших персонажів Києва — Михайло Дегтерьов. Про його неприємну та надмірну прискіпливість у грошах у місті ходили легенди. Проте всі недоброзичливці змусили різко змінити риторику після смерті підприємця.
21 грудня 1898 року підприємець помирає. За якийсь час оприлюднили заповіт. Чи то через свою скнарість чи підприємницький талант наприкінці життя статки Михайла Дегтерьова сягнули кількох мільйонів. і…: «Бажаю і прошу, щоби після моєї смерті були влаштовані богадільня та дитячий притулок для дітей старшого віку від 6 до 13 років обох статей, православного віросповідання, які не мають ані власних засобів, ані родичів, які можуть їм допомогти. Притулок бажано влаштувати на 60 дітей обох статей, без різниці у званнях, круглих сиріт, напівсиріт і таких, чиї батьки не мають засобів для виховання та навчання… Понад вказане бажаю, аби був влаштований притулок на 100 дітей віком до 6 років, немовлят-безхатченків…» Київ ще не бачив такої щедрості. Загальна вартість майна, відписаного місту, становила майже 5 млн рублів (2,5 млн коштувала нерухомість і ще 2 млн були в цінних паперах і готівці).
Отже, згідно з заповітом Михайла Дегтерьова, мала початися тривала й масштабна робота, адже передбачалося будівництво комплексу закладів. Душоприказницею (тобто людиною, яка мала контролювати виконання пунктів заповіту) була його дружина — Єлизавета Дегтерьова.
Європейський досвід і концепція Дегтерьовського містечка
Організатором безпрецедентного на той час будівництва було обрано відомого архітектора Володимира Ніколаєва. Перед початком будівництва він разом із директором Олександрівської лікарні І. Флейшманом здійснили подорож Європою і ознайомились з уже реалізованими аналогічними проєктами. З кількох можливих варіантів облаштування простору був обраний такий, що дозволяв людям у богадільнях і далі займатися звичними для себе справами та максимально зберігати автономію, не заважаючи один одному. Адже серед майбутніх жителів цих закладів могли бути діти, літні люди та хворі, котрі потребували особливого догляду.
Підрядником було обрано Лева Гінзбурга, і на початку нового століття, у вересні 1900 року, розпочалися роботи на ділянці на Древлянській площі. Будівництво тривало два роки, і 26 жовтня 1902 року богадільня була освячена й відкрила двері для перших своїх мешканців.
Єлизавета Дегтерьова не дожила до цього дня кілька місяців. Хоспіси, притулки для дітей, корпуси для проживання окремо чоловіків і жінок, церква, бібліотека та комплекс господарських приміщень утворили ціле Дегтерьовське містечко. Його стіни стали останнім притулком для багатьох гідних людей, зокрема, наприклад, письменника Івана Нечуя-Левицького.
Структура й функціонування Дегтерьовського комплексу
Комплекс складався з 13 споруд. У першому будинку, крім житлових приміщень на 500 місць, розміщувалася їдальня, церква та читальня; у другому — спальні на 244 місця та їдальня; у третьому — спальні на 165 місць; у четвертому — лікарня; у п’ятому — адміністративні служби. Крім того, були споруди для каплиці, лазні, стайні, складів, а також інших господарських потреб. За зауваженням київського дослідника В. Ковалинського, за перші 10 років існування богадільні її витрати становили 1 млн 169 тис. рублів, а кількість людей літнього віку, за якими доглядали, виросла з 392 осіб до 756, дітей — з 54 осіб до 204. Ця богадільня утримувалася тільки на прибутки Єлизавети Дегтерьової від готелів і будинку на Хрещатику.
Загалом М. Дегтерьов передав Києву близько 2 млн рублів грішми та цінними паперами і 2,5 млн рублів нерухомістю. На знак пошани до київського «таємного Санти» у 1908 році Старо-Житомирську дорогу, на якій були розташовані Дегтерьовські богадільні, перейменували на Дегтерівську вулицю. Назва проіснувала до 1939 року й була відновлена знов у 1992-му. Тепер цей комплекс будівель по вулиці Дегтярівській, 19 належить Інституту Сухопутних військ Міністерства оборони України.
Медицина в Києві кінця XIX — початку XX ст.
У Києві не було власного централізованого управління охорони здоров’я. Державна система охорони здоров’я в Російській імперії була розподілена між різними міністерствами, і тільки у 1916 році створено окреме міністерство охорони здоров’я — очевидно, через війну та зростання потреб у медичних послугах.
У киян були можливості обрати місце лікування на свій смак. Приватні лікарі та лікарні, клініки медичного факультету Київського університету, лікарні при монастирях, потужні лікарняні комплекси або навіть просто аптекарі надавали медичну допомогу різної якості та вартості. Проте мережа лікувальних закладів по місту була розподілена нерівномірно. Більшість лікарень були в центрі, жителі околиць лишалися сам на сам зі своїми хворобами.
Кирилівська лікарня: від монастиря до психіатрії
Однією з найстаріших лікарень міста була Кирилівська. Її історія розпочинається 1786 року, коли за наказом Катерини ІІ було ліквідовано Кирилівський монастир, а його споруди передано притулку для військових інвалідів. Протягом ХІХ ст. і до наших днів це — лікарня, зокрема, й для «душевнохворих».
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. в лікарні триває будівництво: 1891 року тут збудовано корпус терапевтичного відділення, поряд із ним у 1897-му зведено велику цегляну будівлю для хірургічного й гінекологічного відділень, 1902 року біля схилу на півночі садиби зведено каплицю з приміщенням для моргу за проєктом Олександра Кобелєва, який протягом 1900-х рр. побудував також у західній частині ділянки змішану одноповерхову на цокольному поверсі споруду інфекційного корпусу. У південній частині території 1907 року влаштовано нові цегляні службові приміщення — пекарню, кухню, пральню, електростанцію. А за 1912-1913 рр. навпроти західного фасаду Кирилівської церкви збудовано корпус акушерської клініки Жіночого медичного інституту (медичного відділення Вищих жіночих курсів), що зберігся до наших днів.
Олександрівська лікарня: флагман київської медицини
З 1875 року в Києві працювала міська лікарня імені Цесаревича Олександра. На той час Олександрівська лікарня була третьою за розміром терапевтичною клінікою Російської імперії. У лікарні частина ліжок були безкоштовними, а частина — платними. До того ж їхня кількість постійно збільшувалась: у 1911 році їх було 602, а у 1916-му — 840. Плату за лікування брали за місяць уперед під час госпіталізації, і коливалася від 1 руб. на добу в окремому номері до 30 коп. у загальній палаті для киян і до 80 коп. для приїжджих. На початку ХХ ст. на базі Київської міської лікарні надавали стаціонарну, амбулаторну та швидку медичну допомогу (до 1902-го) населенню міста. У 1903-1918 при лікарні функціонував пологодопоміжний навчальний заклад, який готував повитух. 3 1906 року при лікарні та церкві св. Михаїла діяло доброчинне братство, що ставило за мету допомагати хворим одягом, грішми, працевлаштуванням. Частина корпусів, споруджених у ХІХ ст., збереглись і досі й дають можливість лікарям працювати.
Лікарня для чорноробів: мрія підприємців
Один із наймасштабніших задумів у сфері медицини на зламі століть реалізувала група підприємців. Це був проєкт будівництва безоплатної лікарні для чорноробів цесаревича Миколая, ініціатором якого став Нікола Терещенко. Ця ідея, вочевидь, замислювалася як спроба системно розв’язати проблему медичного забезпечення найнижчої ланки робітництва — чорноробів. Рівень травматизму та професійних хвороб серед недостатньо освічених робітників був надзвичайно високим. Наявна система охорони здоров’я не витримувала навантаження, та й, будьмо відвертими, системи як такої фактично не існувало. Отже, проблема була очевидною й нагальною саме для підприємців.
Згодом до проєкту долучилися київські підприємці Микола Попов і Михайло Дегтерьов. Кожен вніс свою частку на різних етапах будівництва.
Наприклад, Михайло Дегтерьов вніс на початковому етапі 25 тис, рублів до недоторканого фонду лікарні. На відсотки з цієї суми мали утримувати п’ять ліжок. На цьому пожертви не закінчилися. За фінансової підтримки Михайла Дегтерьова в розмірі майже 15 тис. рублів у 1899 році було збудовано амбулаторію — приймальне відділення, де отримують допомогу й проходять медичний огляд. Згідно з заповітом Дегтерьова, протягом 1901-1903 рр. у лікарні побудували хірургічний корпус на 25 ліжок. Фінансування надійшло з фонду Дегтерьова й становило 50 тис. рублів. Обидва цих корпуси збереглися до наших днів.
Нікола Терещенко у 1890 році виділив кошти в розмірі 74 тис. рублів на цю лікарню, через два роки передав владі міста 150 тис. для спорудження ще одного корпусу. Протягом 1890-х рр. його витрати на лікарню додатково становили 25 тис. рублів, плюс іще 12 тис. він виділив на щорічне фінансування закладу.
Міська влада виділила землю, було визначено керівника проєкту та підрядника. У грудні 1893 року було затверджено устав лікарні. Настав час збирати кошти. За радянської влади лікарню для чорноробів передали під медичний заклад для дітей, нині — це Національна дитяча спеціалізована лікарня ОХМАТДИТ на вулиці В’ячеслава Чорновола, 28/1, а ім’я видатного мецената й ініціатора проєкту стерли з карти міста, намагаючись таким чином викреслити й пам’ять про нього. Справедливість була відновлена тільки за часів незалежної України: спочатку 1992 року повернули назву Терещенківській вулиці, а у 2009 році на території Центру дитячої кардіології та кардіохірургії Ніколи Терещенку встановили пам’ятник роботи скульптора Олександра Михайлицького.
Лазар Бродський і медична карта Києва
Надзвичайно важливим став вклад цукрозаводчика й інвестора Лазаря Бродського в київські заклади охорони здоров’я. У цьому контексті слід назвати лікарню Товариства надання допомоги хворим дітям по вулиці Бульварно-Кудрявській, університетську клініку на Бібіковському бульварі, лікарню для хронічно хворих дітей на Парковій дорозі, протитуберкульозний санаторій у Пущі-Водиці, пологове відділення при гінекологічній клініці Університету св. Володимира. Родина Бродських для розвитку медичного забезпечення киян зробила чи не найбільше.
Офтальмологічна лікарня Попових: порятунок для тисяч киян
У Києві була навіть спеціалізована офтальмологічна клініка. З’явилася вона теж завдяки ініціативі доброчинця російського купця-старообрядця Миколи Попова. Микола Попов разом із дружиною і братом вирішили відкрити в місті офтальмологічну клініку на постійній основі. В 1882 році вони придбали в спадкоємців генерал-лейтенанта Бердяєва кам’яний одноповерховий будинок на Печерську по вулиці Микільській, 10 (нині — вулиця Івана Мазепи, 10а). Через три роки на садибі поряд з особняком за проєктом архітектора Володимира Ніколаєва було зведено двоповерховий будинок для лікарні. У 1886 році Попови внесли 100 тис. рублів сріблом на рахунок Державного банку для утримання медичного закладу на 30 ліжок, а 14 вересня 1887 року «Очна лікарня потомствених спадкових почесних громадян Миколи Фадейовича та Єлизавети Гаврилівни Попових у Києві» почала приймати хворих.
Відкриття лікарні стало непересічною подією для міста, ось як пише про це у своїх спогадах журналіст Сергій Ярон: «Крупным благодеянием для Киева было открытие в 1887 году глазной лечебницы имени Н.Ф.и Е.Г.Поповых… Учреждена была больница исключительно для лиц православного исповедания… Насколько учреждение это явилось благодеянием для Киевской губернии, можно судить по тому, что в губернии этой по статистическим данным на 10 тысяч населения насчитывалось 25 слепых. В глазной лечебнице Поповых в первый же год ее открытия пользовалось до 1500 человек». За відкриття офтальмологічної лікарні Миколу Попова у 1889 році було нагороджено орденом святої Анни ІІІ ступеня.
Бізнес і благодійність: як працювали приватні клініки
Ну і, звісно, медичні послуги були вигідним бізнесом. Чи не найвідомішою приватною клінікою Києва початку ХХ ст. була та, у яку привезли пораненого Петра Столипіна. Історія цієї клініки починається 1907 року, коли приват-доцент хірургії університету святого Володимира, консультант лікарні для чорноробів і безкоштовної дитячої лікарні Петро Качковський замовляє будинок на Маловолодимирській (тогочасна назва вулиці Гончара) вулиці. Там мали бути й житлові кімнати для самого лікаря, і приміщення для хірургічної клініки. У 1908 році будівництво було завершено, і лікарня відкрила двері для хворих.
Проте за два роки лікар Качковський помирає, і будинок переходить у власність родини лікаря — Ігнатія Маковського. Він відкриває тут клініку з найсучаснішим на той час обладнанням і відповідними цінами. Це було місце для заможних киян. Саме сюди карета київської «швидкої» привезла пораненого Столипіна, саме тут він помер 6 вересня 1911 року, і фасад будівлі клініки назавжди залишився тлом для фото похоронної процесії. Як лікарня будівля прослужила до часів незалежності. Нині це пам’ятка архітектури, але працюють тут уже не лікарі.
…. Крилаті жіночі фігури на фронтоні споруди клініки Маковського.
…..
Будинок клініки Маковського є ще й пам’яткою стилю модерн. Головний фасад будівлі асиметричний, що було досить типовим для будинків цього стилю. П’ять вікон вуличного фасаду до закругленого кута розділяв широкий ризаліт під фігурним фронтоном, прикрашеним зверху крилатими жінками й великим овальним вікном другого поверху. Овальну форму мав і додатковий вхід у будівлю з вулиці, Окремі деталі (арка дворового проїзду, що підтримується однією колоною, ковані грати воріт) у дещо зміненій формі запозичено з відомого твору архітектури модерну — будинку Беранже в Парижі французького архітектора Г.-Ж. Гимара. У створенні художнього образу споруди значну роль відіграє декоративна пластика (фігури левів на терасі, маскарони у вигляді жіночих голівок, орнаментальні рельєфи тощо).
Перша «швидка» в Києві
Станція «Швидкої медичної допомоги» в Києві почала працювати 1902 року. А почалась ця історія двома десятками років раніше — у 1881-му, коли за ініціативою Товариства київських лікарів було організовано «Гурток лікарів з метою лікарських чергувань». Спершу там на волонтерських засадах працювало 19 лікарів, але з часом їхня кількість зросла до понад трьох десятків. Згодом стало зрозуміло, що цього насправді замало для кількасоттисячного міста. Тож було створено Товариство швидкої медичної допомоги. Його зусилля були спрямовані на відкриття станції «Швидкої медичної допомоги», яка почала працювати 30 червня 1902 року.
Фінансування забезпечували частково пожертви, частково міська дума, частково різні благодійні акції. З 1908 року справами «швидкої допомоги» опікувався так званий «Дамський комітет» — найчастіше членами були дружини високопосадовців. Комітет влаштовував благодійні бали, ярмарки та лотереї. На швидку допомогу жертвували всі кияни, адже користь від карет «швидкої» була очевидною. У 1913 році за один день збирання пожертвувань зібрали майже 30 тис. рублів. Згідно зі звітом, в чашки збирачів було опущено 160 тис. монет вартістю 1 коп.
Станція «Швидкої медичної допомоги» розміщувалась у приміщенні будинку № 6 по вул. Пироговській (не зберігся). Другим приміщенням станції була садиба за адресою Рейтарська, 22. Будівлю звели в 1914 році, архітектором був Йосиф Закцер. Нині цей будинок в аварійному стані, але на ліпнині досі можна розгледіти шестикутні зірки — такою була емблема «швидкої допомоги». Шість променів зірки означали шість завдань: прийняти виклик, направити карету, надати допомогу, зареєструвати, передати інформацію, закінчити виклик.
До кінця 1902 року на станції було три медичних карети «Лорек та Ко», в 1913-му було придбано перших два санітарних автомобілі. Швидку медичну допомогу киянам надавали вдень і вночі, і послуга ця була безкоштовною. Втім, якщо потерпілого потрібно було відвезти на кареті «швидкої допомоги» в лікарню, — це вже коштувало грошей: транспортування в супроводі санітара — 10 руб., з лікарем — 15 руб. Одна зміна санітарів і лікарів «швидкої допомоги» тривала 12 год. Щоб працювати лікарем «на швидкій», одного диплома було недостатньо, потрібно було ще подужати 50 виїздів як стажисту. Зарплата працівників «швидкої допомоги» була пристойною: лікарям платили 50, а санітарам — 20 руб. на місяць.
Санітарна служба міста: порядок, контроль і виклики
Міська влада контролювала санітарний стан міста. У структурі міської управи був постійний санітарний відділ, який поділявся на санітарну та ветеринарну частини. Функціонал діяльності санітарного відділу полягав в охопленні міста наглядом за чистотою на вулицях, провулках, площах і перевіркою стану торгівлі на ринках і в торгових лавках. До обов’язків санітарного відділу й найманих працівників управи входили регулярні перевірки місця скупчення людей: заводів, складів, майстерень і місць їх проживання. Було укладено обов’язкові правила для киян щодо дотримання чистоти в присадибних ділянках. Вони ж оглядали приміщення навчальних закладів, перевіряли розміри кімнат, регламентували фізичні перерви для оздоровлення дитячого організму, розробляли вимоги правильного сидіння за партами. Суворо прописувалися санітарні норми, яких мали дотримуватися водогінне й каналізаційне товариства.
Звісно, така діяльність поліпшувала санітарно-епідеміологічний стан міста, проте викорінити епідемії так і не вдалося. І під час епідемій (холери, наприклад) через нечисленність санітарної служби вся увага була звернена на хворих, тому багато території було без нагляду, у той час як потрібно було все робити одночасно.
Київ і лікарняні стандарти: європейський рівень чи ілюзія успіху?
Спробуємо оцінити, чи достатньою була кількість лікарів і лікарень для Києва, який усе зростав. Згідно з західноєвропейськими нормами кінця ХІХ ст. у великих містах потрібно було мати п’ять лікарняних місць на тисячу мешканців (одне на 200 осіб). Статистика свідчить про дотримання згаданого вище стандарту — на одне лікарняне місце припадало 158 киян.
І хоч із погляду сьогодення досягнення Києва на шляху до чистого й безхолерного міста були сумнівні, сучасники думали інакше. У березні 1913 року мер Ліона запросив київського міського голову Іполита Дьякова взяти участь у міжнародній виставці з питань гігієни та господарства. Непогане свідчення визнання заслуг Києва та його очільників, чи не так?
