На межі ХІХ та ХХ століть Київ перетворювався на місто не лише стрімкого економічного зростання, а й нових суспільних ініціатив, що ставали відповіддю на виклики часу. Відкриття освітніх закладів, дитячих садків, літніх таборів для дітей — усе це змінювало міське середовище й відкривало перед киянами нові можливості.
Це друга стаття із циклу про утворення соціальної інфраструктури в Києві. Перша — за цим посиланням.
Територією Київського політехнічного інституту наразі на регулярній основі та на замовлення відбувається авторська екскурсія «Неймовірні історії КПІ».
Освіта під контролем імперії
Освічені піддані, які критично мислять, — не найкращі піддані. Тож у Російській імперії інвестиції в освіту не були на першому місці, а надто зважаючи на обмежені фінансові ресурси. Тож кістяком державної освітньої політики була теза — доступна освіта на рівні початкових знань, навчатися далі — привілей. До того ж запит населення не був визначальним чинником для відкриття, наприклад, гімназії. З іншого боку, потреба в освіті була очевидною, тож кількість початкових навчальних закладів зростала.
Києву пощастило бути центром генерал-губернаторства, а також Київського навчального округу, тож тут були найкращі умови для отримання освіти. Отримати освіту можна було в приватних і державних навчальних закладах — початкових школах, реальних училищах (готували до роботи в промисловості й торгівлі), прогімназіях (давали освіту в межах перших чотирьох гімназійних класів) і гімназіях, звідки після восьми років навчання можна було потрапити в університет. Ну і власне вищі навчальні заклади — духовна академія, університет, політехнічний інститут. Така кількість і розмаїття створили Києву образ освітнього й наукового центру.
Хто платив за навчання і кому допомагали
На початку ХХ ст. у Києві було п’ять восьмикласних чоловічих гімназій, навчання в них було платним (50-100 руб. на рік). Звісно, вартість навчання в приватних гімназіях була вищою.
В’ячеслав Петр, чех, відкрив гімназію на Володимирській, 16, поблизу Софійської площі. Проте він і його навчальний заклад не вписувались у державне бачення системи освіти, тож 1909 року він був змушений відмовитися від свого дітища прямо посеред навчального року. Однак батьки учнів самі взялися керувати справою — так гімназія отримала прізвисько «гімназія Групи батьків». Пізніше вона перейшла в приміщення на нинішній площі Івана Франка, 5 і стала Київською Восьмою гімназією. Найзнаменитішим вихованцем цього закладу був великий танцюрист Серж Лифар.
СПРАГА РАДИТЬ: КИЇВСЬКІ АДРЕСИ СЕРГІЯ ЛИФАРЯ
Будівля колишньої Восьмої гімназії. Знаходиться на площі біля театру Франка.
А от державна система освіти (якщо заклад не був повністю приватним, а отже — бізнесом) була не надто багатою. Наприкінці ХІХ ст. ключовою проблемою був пошук джерел фінансування. Вартість життя утриманців зростала, а суми надходжень від держави — падали. Тож важливість підтримки благодійників зростала. Окремі гімназії мали почесних попечителів: 2-га Київська — Федора Терещенка, 3-тя Київська — Олександра Терещенка, Києво-Печерська — Миколи Мерінга. Однак уже на початку ХХ ст. проблема почала розв’язуватися — більшість гімназій стали самоокупними, адже зросли, наприклад, прибутки від оплати за навчання (уже більше людей могли собі це дозволити).
Життя київських гімназистів зблизька
Важливою тенденцією першого десятиліття ХХ ст. були зміни в соціальній і релігійній структурах учнів. Зменшилося представництво дітей дворян, чиновників і духовенства (з 58,4 до 45%); дещо зросло — міщан, купців, цехових (з 31,3 до 33,2%) і понад удвічі — селян і козаків (із 8,7 до 19,6%). Релігійний розподіл демонстрував позитивні тенденції в чисельності православних вихованців (із 69,2 до 74,5%) та іудеїв (із 9,8 до 11,2%), а також скорочення католиків (із 18,7 до 12,5%) і прихильників інших конфесій (із 2,3 до 1,8%).
Гімназисти завжди виділялися на вулицях Києва, адже носили особливий формений одяг.
Учні Першої Київської гімназії. Серед інших присутні Матусевич та Паустовський, 1910 рiк.
Ухвалений наприкінці ХІХ ст. регламент передбачав: «Одяг учнів у гімназії складають: напівкафтан — темно-синього сукна, однобортний, не доходить до колін, що застібається на 9 посріблених гладких опуклих гудзиків, з чотирма такими ж гудзиками ззаду біля кишенькових клапанів; шаровари — темно-сірого сукна; пальто — сірого сукна, двобортне офіцерського зразка, гудзики такі ж, як на мундирі, петлиці на комірі однакового з напівкафтаном сукна з білою облямівкою і з гудзиком; кашкет — однакового з напівкафтаном сукна, з білою облямівкою навколо тулії і верхнього краю околиша, на околиші над козирком жерстяний посріблений знак, що складається з двох лаврових листків, які перехрещуються стеблами, між якими знаходяться прописні заголовні букви назви міста та гімназії».
Карикатура Володимира Кадуліна із серії «Гімназисти», 1910-ті роки.
Для дівчат опис
«уніформи» був простіший: він складався із «сукні темно-коричневого кольору» і «білого фартушка, зшитого разом із пелеринкою».
Київська гімназистка, початок ХХ століття.
Карикатура Володимира Кадуліна із серії «Гімназисти», 1910-ті роки.
Перша гімназія: престиж, форма, честь
Ось так описує дослідник Милько В. Першу чоловічу (вона ж — Олександрівська імператорська) гімназію: «Ця гімназія мала статус найпрестижнішої в місті. Там навчалися діти не просто розумні, а й ті, котрим батьки могли забезпечити відповідну протекцію. Попри елітарність гімназії, вона завжди була серед лідерів за кількістю учнів.
Перша гімназія, листівка.
Рівень матеріального забезпечення гімназії був одним із найкращих в Києві. Її засновано 1809 року, а 1811-го — прирівняли до вищих навчальних закладів. Цей рік офіційно вважався її датою заснування, тому помпезне на імперському рівні святкування 100-річчя закладу припало на 1911 рік. До ювілею було видано окремий рескрипт. Уньому йшлося про надання установі найменування «Імператорської Олександрівської», карбування пам’ятної монети та виготовлення ювілейного знаку, а також з особливим пієтетом констатувалося, що гімназія “протягом 100 років свого існування непохитно стояла на південно-західному зламі нашої великої держави міцним оплотом просвіти і демонструвала приклад сповненої глибокої відданості служби…”».
Перша гімназія. У наш час — це один із корпусів Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка.
У 1908 році жителі Лук’янівки отримали можливість навчатись у гімназії. У 1912-1913 рр. для неї збудували нове приміщення (архітектори Олександр Кобелєв, Петро Жуков). Нині цим приміщенням користується Економічний інститут.
Перша будівля колишньої Шостої гімназії у 1908-1913 рр., вул. Юрія Іллєнка, 16.
Колишня Шоста (Лук’янівська) гімназія, вул. Ю.Іллєнка, 81. Зараз у цьому приміщенні знаходиться Державна кримінально-виконавча служба України.
Дівчата й освіта: перші кроки до рівності
Державних жіночих гімназій було менше. А от приватних — більше, на початку ХХ ст. понад дванадцять закладів.
Фундуклеївська гімназія — перша в Києві жіноча гімназія, заснована 1860 року в Києві.
Звісно, рівень освіти, які вони надавали, різнився. Так, про гімназію Олександри Дучинської на теперішній вул. Михайла Коцюбинського, 7 Костянтин Паустовський згадував: «Це була буржуазна гімназія, де оцінки ставилися залежно від багатства й чину батьків».
Однак була й гімназія, яку утримувала дворянка Аделаїда Жекуліна. Засновниця прагнула організувати свій заклад для дівчат, які розраховують у житті на власні сили. 3 1906-го у її гімназії — одній на весь Київ — було ухвалено програму чоловічих середніх навчальних закладів. На основі атестатів, отриманих у звичайній гімназії, випускниці могли працювати тільки домашніми наставницями з тих предметів, які вони найкраще опанували. Навчання ж за чоловічими програмами відкривало двері перед спраглими до знань дівчатами до здобуття вищої освіти, а відтак — до вищих шансів на професійну самореалізацію.
Київські гімназистки, 1914 рік.
Гімназія розташовувалася спочатку в найманому будинку по Ярославовому Валу, 36; у 1911-1912 рр. для неї було зведено спеціальний будинок на теперішній вул. Січових Стрільців, 27 (тепер школа №138).
Реальні училища: практичні знання замість класики
На нижчому від гімназій щаблі були реальні училища. Це були середні навчальні заклади, які почали працювати від 1872 року (до того вони мали іншу назву — реальні гімназії). На відміну від класичних гімназій у реальних училищах не вивчали класичних мов — грецької та латини, і це власне закривало випускникам доступ у класичні університети (втім, на початку ХХ ст. ця заборона не витримувала випробування часом, і випускники реальних училищ вступали на фізико-математичні та медичні факультети університетів). Натомість була інша перевага — поглиблене вивчення математики, фізики, природознавства, креслення, іноземних мов. Крім загальноосвітніх класів були механіко-технічне й комерційне відділення. Строк навчання в реальних училищах був 7-8 років, а по завершенню можна було вступати до вищих технічних і сільськогослодарських навчальних закладів (інститутів). На початку ХХ ст. у Києві було три реальних училища.
Перше реальне училище в Києві було засноване за ініціативи міської думи й почало працювати у 1873 році. У будівлі на фото училище працювало з 1877 року.
Київське реальне училище, 1890 рік.
Власне, споруда для навчального закладу не призначалась. Її було споруджено за проєктом архітектора О. Беретті для київського аптекаря І. Ейсмана. Після смерті замовника будинок успадкував його син Густав Ейсман, який здав його в оренду управлінню Київського військового округу. У 1873 році будинок придбали для реального училища на кошти, які пожертвував міський голова Павло Демідов-Сан-Донато. Внутрішня перебудова під потреби навчального закладу проводилася під керівництвом архітектора Володимира Ніколаєва.
Колишнє реальне училище на вул. Велика Житомирська 2 (Михайлівська площа). Нині — Дипломатична академія України.
При Київському реальному училищі існували навчально-допоміжні заклади: основна (фундаментальна) бібліотека й учнівська (бібліотека для учнів), хімічна лабораторія, кабінети: фізичний, геодезичний, механічний, природничої історії. Крім того, був спеціальний навчальний матеріал з історії, географії, моделювання, креслення, малювання, технології, будівельного мистецтва, музики та співів. Устаткування доставлялося із Санкт-Петербурга, Берліна, Франкфурта-на-Майні.
Училище дало освіту низці відомих учених, не в останню чергу завдяки зірковому викладацькому складу. Наприклад, малюванню навчав Микола Мурашко. Нині на місці реального училища — готель «Інтерконтиненталь».
Міські школи: освіта для всіх
Київська дума переймалася зростанням освітнього рівня, тож її витрати на початкові школи зростали. Завдяки урядовим дотаціям із 1912 року вони зросли до 600 тис. рублів на рік, а через збільшення витрат кількість учнів постійно зростала: у 1896-му їх навчалося 2,327 тис., 1901-го — 3,354 тис., а 1908 року — понад 8,035 тис. учнів.
Листівка початку XX століття. Будівля колишнього міського початкового двокласного училища імені Миколи Бунге знаходиться за адресою вулиця Липська, 18/5. Побудоване у 1904 році.
На одного вчителя, а їх працювало по найму в міській управі 162 особи, припадало майже 50 учнів. Кращою ситуація була в церковно-приходських школах, яких діяло 31 (2,102 тис. учнів) і у яких на одного викладача припадало 40 учнів. Як виявилося, для міста цього було замало, щоб забезпечити освітою всіх дітей.
На початку ХХ ст. в мережі міської шкільної освіти означився прорив. За ухваленим 1908 року законом уряд виділив у розпорядження міським думам майже 7 млн рублів на розвиток шкільної мережі. Київська дума відразу відреагувала, і в 1909 році було обговорено й ухвалено 20-річний проєкт. Основні положення проєкту стосувалися навчання, яке мало тривати чотири роки, бо саме за такий проміжок часу учні встигали в повному обсязі засвоїти навчальний матеріал. Мережа була зорієнтована також на поступове зростання населення Києва, а тому планувалося відкрити 40 нових шкіл із можливістю навчання у них 8 тис. дітей.
Наступним кроком у збільшенні обсягу наданих знань став закон від 1912 року про вищі початкові училища, згідно з яким, міська дума мала протягом трьох років усі двокласні училища реорганізувати у вищі з чотирирічним строком навчання. Завдяки цим заходам у 1914/15 навчальному році в училищах Києва перебувало 13,5 тис. дітей (2,5% населення).
Бізнесмени й меценати на освітній мапі Києва
Не останню роль у формуванні системи освіти, адекватної вимогам часу, відігравали підприємці. Освіта, особливо професійна та вища, була для них не лише способом вирішити іміджеві завдання, а й інвестувати в майбутнє свого власного бізнесу. Тому на комерційні училища чи той-таки проєкт Київської політехніки грошей не шкодували, так само як і на стипендії для студентів училищ чи університету.
Комерційні курси і шлях до училища
Згаданий вище алкогольний магнат і консерватор Микола Чоколов долучився ще й до створення київської системи комерційної освіти. Однак ця історія про «не так сталося, як гадалося» і як абсолютно реакційний освітній проєкт врешті змінився на вимогу часу. Він став ініціатором заснування Київського першого комерційного училища.
І не так для киян, як для вихідців із російського купецтва. Ось його аргументація: «У комерційній освіті відчувається велика потреба за умов існуючої конкуренції з одного боку євреїв, а з іншого — іноземців, які за освіченістю стоять набагато вище за російських купців. Невелика частина російських купців веде торгівлю книгами. Купець не знає стану своєї торгівлі, і його обкрадають прикажчики. Купці віддають своїх дітей у загальноосвітні заклади, торуючи їм шлях у чиновники, лікарі, інженери і т. ін., — виховані в загальноосвітніх середніх закладах, за поодинокими винятками, купцями не бувають. Втім, головна причина прагнення дітей купців не стати купцями криється у низькому рівні морального і розумового розвитку нових вступаючих у товариство купців і в самому суспільному статусі купця».
Від ідеї, виголошеної Чоколовим на зборах Київського купецького зібрання 22 червня 1888 року, до реалізації минуло вісім років. Ціна питання була доволі високою — 100-150 тис. рублів, і то за умови, що приміщення безоплатно надасть київська міська влада. Роки пішли на збирання коштів і формування недоторканного фонду училища, яке все ж відкрилося 1896 року під патронатом Київського купецького товариства як платне. Сам підприємець виділив капітал у 3 тис. рублів на заснування стипендії свого імені й постійно входив до опікунської ради училища. Вже наступного 1897 року справи в навчальному закладі налагодилися: за рік роботи було сформовано Попечительську раду, Микола Чоколов розробив статут, згідно з яким утримання передбачалося за кошти від сплати учнями, хоча формально ним опікувалося Київське купецьке зібрання, і найголовніше — зібрано капітал, на відсотки з якого училище й мало функціонувати.
Іронія в тому, що із зібраних 150 тис. рублів 100 тис. пожертвував Лев Бродський, і таким чином щедрість іудея забезпечила функціонування навчального закладу, який за задумом Миколи Чоколова мав похитнути позиції саме єврейського купецтва. Він намагався послідовно виступати проти «єврейського елемента», що «витіснив російського купця з міста, де у 1870-х роках були в основному російські купці». Проте свою роль відіграло стратегічне мислення підприємців-донорів: комерційне училище було важливе усьому багатонаціональному бізнесу Києва, байдуже хто який сенс вкладав у його майбутнє функціонування. 3 1899 року Київське комерційне училище розташувалося у власному приміщенні на вулиці Бульварно-Кудрявській, 24. З 1902 року воно стало називатися Першим на відміну від Другого на Бібіковському бульварі (нині — бульвар Шевченка, 9), яке відкрило у тому самому році Купецьке товариство.
Перше комерційне училище, розташуване на вулиці Бульварно-Кудрявській, 24.
Нікола Терещенко: від чоловічих торгових класів до стипендій для бідних
Роль і зацікавленість підприємців в освіті ілюструє історія освітньої благодійності Ніколи Терещенка. Показово як він диверсифікував свої пожертви. Так, у 1897 році він пожертвував 30 тис. рублів на створення наступного року в Київському комерційному училищі 12 іменних стипендій для учнів — дітей малозабезпечених батьків. На утримування чоловічої торгової школи з торговими класами для дорослих (вона розташовувалася на вулиці Костянтинівській, 9/6, нині в цій будівлі — Центр надання адміністративних послуг Подільської райдержадміністрації) і на стипендії учням протягом 1896-1897 рр. жертводавець виділив 140 тис. рублів.
ТАКОЖ РЕКОМЕНДУЄМО: КИЇВ — ТРЕТЄ МІСТО ІМПЕРІЇ
Дворянське повітове училище, в якому у 1859–1862 рр. діяла перша в Російській імперії недільна школа, яку відвідував Т. Шевченко; пізніше містилися: у 1870–1878 рр. — Третя чоловіча гімназія, у 1897 р. — Товариство поширення комерційних знань, Київ, Костянтинівська вул., 9/6.
У 1899 році Нікола Терещенко сприяв відкриттю торгової школи для жінок, до речі, першої такого профілю в Російській імперії, і пожертвував на користь жіночих комерційних класів 150 тис. рублів. У 1902 році за проєктом архітектора Павла Голландського для жіночої торгової школи було зведено нову споруду на вулиці Бульварно-Кудрявській, 18/2 (нині тут Київський університет імені Бориса Грінченка). Школі дали ім’я Пелагеї Терещенко — на честь померлої в 1897 році дружини спонсора.
Жіноча торгівельна школа на вул. Бульварно-Кудрявська, 18/2.Нині в будівлі розміщується факультет підвищення кваліфікації педагогічних працівників Київського міського педагогічного університету ім. Б. Д. Грінченка.
Одна з останніх пожертв Ніколи Терещенка відбулася у 1899 році й теж на освіту — 100 тис. рублів на будівництво споруди для змішаного міського училища. Доки дума шукала належну ділянку, благодійник помер. Справу батька продовжив син Олександр, який додав потрібну суму на викуп садиби та на розширення споруди. Загальна сума витрат становила 425 тис. рублів. За проєктом того самого Павла Голландського з урахуванням конкурсного проєкту тоді ще студента Петербурзького інституту цивільних інженерів Павла Альошина у 1905-1907 рр. будівля для міського чоловічого училища № 58 і жіночого № 59 була зведена на вулиці Ярославів Вал, 40. Обидва училища отримали ім’я Ніколи Терещенка. Нині тут Київський національний університет театру, кіно й телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого.
Будівля колишнього Міського училища імені Ніколи Терещенка — колишня садиба на Ярославому Валу, 40. Будівля — рідкісний зразок майстерної стилізації форм монументальної архітектури доби Київської Русі.
Буквально в кінці ХІХ ст., 1899 року, пишно святкувалося 80-річчя та 50-річчя державної служби Ніколи Терещенка. Заслуги Терещенка перед містом влада відзначила рішенням про перейменування вулиці Олексіївської на Терещенківську, про що йшлося у вітальній адресі: «Незабвенное имя Ваше городское управление желает присвойть одной из центральньх улиц, прилегающей к Вашей усадьбе, наименования, Терещенковской улицы» Примите же благостно эту скромную дань выражения уважения к Вам со стороны города. ..».
Передумови заснування КПІ
І, звісно, не оминув Нікола Терещенко увагою процес заснування Київського політехнічного інституту. Будівництво корпусів майбутнього інституту в 1897 році Терещенко підтримав величезною сумою в 150 тис. рублів. Однак — не лише він. Без перебільшення, якби не статки та часові інвестиції Лазаря Бродського, не було б нині в Україні вишу, що регулярно потрапляє у світові рейтинги.
Будівля КПІ. Головний корпус.
У листопаді 1896 року для обговорення важливого питання вдома в Лазаря Бродського зібралося поважне товариство — підприємці, інженери, представники міської влади, адміністрації Південно-Західної залізниці, професори університету. Очолював поважне зібрання тодішній київський міський голова Степан Сольський. Економічна й інтелектуальна еліта розуміла, що Києву потрібен навчальний заклад, який готуватиме кадри для економіки міста та регіону, яка все розвивається. Після дискусій вирішили заснувати Київський політехнічний інститут із механічним, інженерним, хімічним й агрономічним відділеннями, випускники якого задовольнятимуть потреби економіки в інженерах, управлінцях, агрономах і технологах. Ключові рішення важливої бесіди було запротокольовано.
Пункт З протоколу зафіксував найголовніший висновок: «…створення нового вищого технічного навчального закладу повинно бути визнано всіма як нагальна потреба». У пункті б було записано: «Найбільш відповідним типом нового навчального закладу визнається тип політехнічного інституту, що складається з кількох відділів, різних за спеціалізацією…»; пункт 7 визначав, що «Київський політехнічний інститут повинен мати не менше як три відділи: механічний, хімічний, землеробний…»; пункт 8: «…Політехнічному інституту належить дати назву “Київський політехнічний інститут Імператора Олександра ІІ” і він повинен перебувати у віданні Міністерства фінансів…»; пункт 10: «… в управлінні Київським політехнічним інститутом повинні брати участь представники Київського міського управління, Біржового товариства, Київського відділення Імператорського Російського Технічного товариства…».
Однак для відкриття навчального закладу потрібні були великі ресурси, й мала бути проведена велика організаційна робота. Адміністративним рішенням директора департаменту мануфактур і торгівлі Міністерства фінансів було створено спеціальний комітет, який взяв на себе всю організаційну роботу. Для розв’язання практичних завдань комітет створив кілька комісій, зокрема будівельну, яка взялася за пошуки коштів для будівництва інституту, бо держава грошей для цього не дала.
Організацію збору коштів на спорудження корлусів й інші потреби взяв на себе Лазар Бродський. Станом на серпень 1898 року для будівництва інституту було зібрано понад мільйон рублів: 300 тис. виділила Київська міська дума, 150 тис. пожертвував Нікола Терещенко, 100 тис. — Лазар Бродський, 72 тис. — Київський біржовий комітет, 24 тис. — купець 1-ї гільдії Яків Епштейн та ін. Усього Київський політехнічний спонсорували 84 фундатори — установи й приватні особи. Після того як сума пожертв сягнула величезної суми в 1 млн рублів, уряд дозволив створити в Києві технічний вищий навчальний заклад. На будівництво приміщення інституту було витрачено 3 млн рублів, частину грошей виділила держава.
Вибір місця для будівництва Київського політехнічного інституту
Для будівництва інституту міська влада запропонувала кілька ділянок у різних районах міста. Після тривалих дискусій було обрано ділянку вздовж Брест-Литовського шосе. Земля належала військовому відомству, але з ним домовилися — ділянку обміняли на іншу. Це було «військове поле, порите канавами, без жодного деревця. По межі вздовж шосе проходив рів глибиною місцями до трьох сажень. Сполучення з цією місцевістю було вкрай незручне, трамвай доходив тільки до тріумфальних воріт» (дерев’яні тріумфальні ворота розташовувалися на місці сучасного Повітрофлотського мосту і були розібрані в 1890-ті роки, а саме місце перетину Брест-Литовського та Кадетського шосе ще довго іменувалося “Тріумфальними воротами”). І все ж місце для інституту було вибране вдало: воно мало потенційно добре сполучення з містом.
РЕКОМЕНДУЄМО ПРОЧИТАТИ: ШУЛЯВКА (ВІД РОБОЧОЇ ОКОЛИЦІ ДО МІСЬКОГО МОДЕРНУ)
До спорудження комплексу корпусів долучилася команда архітекторів. Було оголошено архітектурний конкурс. З восьми поданих проєктів було відібрано проєкт, що розробив академік архітектури Г. Кітнер. Оскільки він жив у Петербурзі й не міг безпосередньо керувати будівництвом, то будівельні роботи очолив архітектор Олексій Кобелєв. Оздоблювальними роботами керували архітектори Олександр Вербицький і кілька його колег.
Київський політехнічний інститут. Головний корпус.
Перші роки КПІ: студенти, професори й великі амбіції
У червні 1898 року було оголошено про перший набір студентів до КПІ. Набиралося 330 студентів: 100 — на механічне відділення, 60 — на хімічне, 90 — на інженерне, 80 — на сільськогосподарське. Тоді ж набрали й штат професорів. У КПІ запроваджувався конкурсний порядок призначення професорів кафедр тільки з осіб, які мають учений ступінь. За наявності вакансії професора рада інституту мала оголошувати конкурс, щоб охочі могли подати в інститут свою працю й документи, які засвідчують їх права на цю посаду.
31 серпня 1898 року відбулася церемонія відкриття «Київського політехнічного інституту імператора Олександра ІІ» (політкоректна назва, яка водночас відсилала до ліберального духу реформ 1860-1870-х рр.). На наступний день виш почав свою роботу, причому вже з іменними стипендіями для студентів. Так, тільки брати Лазар і Лев Бродські виділили на це по 18 тис. рублів кожний. До того ж Лазар Бродський сплачував оренду будівлі 1-го комерційного училища на вулиці Бульварно-Кудрявській, 24 для забезпечення навчального процесу перших студентів політехніки, доки новий заклад не мав свого приміщення. Будівництво шести великих корпусів інституту, які утворили абсолютно новий окремий простір у Києві, було завершено у квітні 1902 року.
Слід зазначити особливу форму вдячності керівництва нового навчального закладу за внесок підприємців єврейського походження: кількість студентів-євреїв була предметом постійних конфліктів із владою, але адміністрація інституту стійко захищала своє право навчати євреїв, як було обумовлено із самого початку.
У 1913 році в промові до 15-ї річниці з дня заснування Київської політехніки перший ректор Віктор Кирпичов зазначав: «Через кілька років після закладки інституту ця сумна пустеля — територія інституту — зусиллями професорів інституту була перетворена на квітучий сад, на щасливий оазис, яким тепер всі милуються. Ось що можуть зробити люди при любові до справи». Від себе додамо — ось що можуть зробити люди, які відчувають дух часу й можуть скористатися цим не тільки собі на користь.
Створення та розвиток Київського комерційного інституту
Ще одним вищим навчальним закладом, заснованим на вимогу часу, були Вищі комерційні курси. Це був перший в Україні виш економічного профілю, центр тяжіння для охочих здобути профільну відповідну освіту. Середня комерційна освіта вже не могла задовольнити нові потреби економічного життя країни. Потрібен був заклад, який би надавав якісну економічну освіту. Крім того, вища комерційна освіта дала б можливість готувати викладачів спеціальних дисциплін для початкових і середніх комерційних шкіл, кількість яких із кожним роком зростала. Така освіта потрібна була і спеціалістам, які готувалися обійняти державні посади в центральних і місцевих органах влади.
Курси відкрились 1906 року за приватної ініціативи й за фінансової підтримки місцевих підприємницьких кіл.
За два роки курси перейменували на Київський комерційний інститут. Тоді ж вищий навчальний заклад отримав власне приміщення по Бібіковському бульвару, 22-24.
Київський комерційний інститут, листівка початку ХХ століття.
У 1912 році Київський комерційний інститут зрівняли в правах із державними вишами. Тривалість навчального курсу становила чотири роки з поділом на вісім семестрів. Викладання в інституті велося за предметною системою й організоване було з розподілом по два основних факультетських відділеннях — економічному та комерційному. Навчальні плани Київського комерційного інституту являли собою комбінацію з трьох видів наук — економічних, юридичних і комерційно-технічних. Останні мали безпосереднє практичне застосування, а з двох перших було взято те, що мало до нього найближче відношення. Побудована таким чином вища комерційна школа давала випускникам подвійні результати — загальну вищу освіту й спеціальні технічні знання.
Популярність вишу зростала з кожним роком. У Київський комерційний інститут приймали осіб чоловічої та жіночої статі — дійсними або вільними слухачами, які закінчили навчальні заклади не нижчі від середнього. Слухачі після закінчення навчання та за умов успішного складання іспитів отримували диплом про закінчення інституту.
На момент відкриття вишу до нього вступило 229 осіб і працювало 22 викладачі. За вісім років існування кількість студентів зросла у майже 20 разів — і у 1914 році в інституті навчалося 4200 студентів і працювало понад 50 викладачів.
Трамвайні рейки на Бібіковському бульварі і поворот на Пироговську вулицю біля Комерційного інституту (зараз цю будівлю займає Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова). 1900-ті роки.
І на це були свої причини. Це і попит на випускників, і якість освітніх послуг, і приватний статус Київського комерційного інституту. Це, серед іншого, давало змогу приймати на навчання й осіб, визнаних російською владою «політично неблагонадійними». Безперечною перевагою була потужна навчально-методична база, яку вдалося створити в дуже стислі строки, не останніми були зусилля засновника та першого ректора інституту (1912-1917), історика Митрофана Довнар-Запольського. У структурі інституту діяли кабінети статистичний, геологічний, залізничного транспорту, фізичний, хімічний, гігієни, мінералогічний; лабораторії технічної й аналітичної хімії; музей товарознавства, з 1909 року видавався науковий журнал «Известия Киевского коммерческого института», працювала бібліотека. Нині спадкоємцем Київського комерційного інституту є КНЕУ імені Вадима Гетьмана.
Перші дитячі садки Києва
У Києві перший народний дитячий садок створили 1899 року. Це стало результатом зусиль удови підполковника царської армії Юлії Карпінської. Жаліслива пані написала до редакції газети «Жизнь и искусство» лист, у якому докладно описала свою візію проблеми дошкільного виховання дітей:
«Я живу на околиці міста (Лук’янівці — автор). Майже кожен день я бачу, як маленькі діти у віці 3-5-7 років бігають по грязюці, місять її голими ніжками, кидають каміння, б’ються, лаються брутальними словами. Нагляду за ними немає ніякого… Для того, щоб і морально, і фізично оздоровити ці юні покоління, необхідно, на мій погляд, як найраціональніший захід, улаштування дитячих садків, які, на жаль, існують у нас як погана пародія на фребелівський зразок, у вигляді якихось підготовчих шкіл з оплатою, яка недоступна більшості. Потрібні справжні дитячі сади для діточок трирічного і дошкільного віку, для тих, “хто не має вдома достатньо світла і повітря», хто росте без усякого догляду, з найменшою платою, яка доступна бідному класу, і без усякої плати для незабезпечених».
Ігри дітей у Купецькому (Хрещатом) саду. Листівка початку ХХ століття.
Слова впали на благодатний грунт, як то кажуть. У відповідь почали надходити не лише слова підтримки, а й кошти. Так утворився мінімальний капітал, якого вистачило на перші кроки садочка. З батьків оплата за відвідування та догляд дітей не бралася. Заклад відкрився 11 квітня 1899 року, і в перші ж години роботи садок відвідало під сотню дітлахів — найкраща ілюстрація попиту.
Тож на початку ХХ ст. таких дитячих садків у Києві налічувалося вже чотири. 3 часом ініціативна громадськість зорганізувалась у Товариство народних дитячих садків, яке активну діяльність розгорнуло з 1907 року. У той рік 140 киян були членами громадської організації. Вчителі, діячі народної освіти в земствах і містах, лікарі, службовці міських установ розуміли потребу в дошкільному вихованні, схоже, краще за Міністерство народної просвіти. Дошкільне виховання не мало офіційного визнання і не було впроваджене в державну освітню систему. Відповідно, й системного фінансування київські дитсадки від держави не отримували.
1912 року Товариство народних дитячих садків звернулося до профільного міністерства з проханням зачислити дитячі садки до загальної системи освітньо-виховних закладів і допомогти їм матеріально. Зачислити садочки в систему освіти міністерство відмовилось, а от фінансово — допомогло. Звісно, 24 027 руб. було геть недостатньо, але це було краще, ніж нічого. Тож Товариство й далі вело діяльність і напередодні світової війни керувало чотирма безкоштовними садочками для дітей із незаможних родин, одним притулком для сиріт і напівсиріт та однією школою.
Колишній денний притулок на вулиці Турівській, 26 (там нині медичний заклад).
Двоповерхову цегляну будівлю в стилі модерн звели в 1905—1907 роках, для того, щоб обладнати в ньому безкоштовний притулок для дітей бідних робітників, які працювали допізна на заводах. Функціонував притулок за принципом сучасного дитсадка, але його особливість була в тому, що в установі могли перебувати діти від 3 до 13 років.
Безкоштовний дитячий садок — велика допомога родині, де обоє батьків працюють. А таких родин на початку ХХ ст. в Києві ставало все більше. Можна було віддати малюка віком від 2-3-7 років на 6-8 годин. Однак умови, звісно, були не найкращими — ані для дітей, ані для працівників садків.
Одна з виховательок Л. Гартвіг, яка працювала на той час у дитячих садках на околицях Києва, згадувала: «…На 100 дітей від 4 до 8 років було дві виховательки. День у притулку починався о 6 годині ранку і закінчувався о 6 годині вечора. За 12-годинний робочий день нам платили по 15 рублів на місяць».
Низькооплачуваний непідготовлений (бо де ж було цього навчитися, якщо садок був фактично новим явищем?) персонал звісно не міг приділяти достатньої уваги дітям. До цього додавався брак пристосованих приміщень, достатніх коштів на господарське та навчальне обладнання та потік дітлахів, що збільшувався.
Однак, попри труднощі, дітей намагалися підготувати до школи та подальшого життя та праці бодай мінімально. Дітей навчали, як самотужки себе обслуговувати, елементарних видів ручної праці, які знадобилися б у майбутньому: вишивання хрестиком, на канві, плетіння кошиків із соломи, вишивання на картоні, аплікації на папері, тканині, виготовлення виробів із картону, городництва, традиційних ремесел. Ідеологія народного дитячого садка полягала в тому, щоб поєднувати і школу праці, і місце розваг, і виховну установу, і освітній заклад, і, нарешті, що найголовніше — патронат над дітьми.
Діти на заняттях.
Поява та розвиток народних дитячих садочків було проявом тренду — у місті почало інтенсивно розвиватися дошкільне виховання. У результаті на початку ХХ ст. Київ посів одне з перших місць за кількістю дошкільних закладів.
Літні дитячі табори («колонії»)
На початку ХХ ст. в Києві існували навіть літні дитячі табори, щоправда, називалися вони тоді «колоніями». Хоча ані табір, ані колонія не дає точного уявлення про місце спільного відпочинку та розвитку групи дітей.
Літній відпочинок зазвичай організовували при народних училищах. За мету ставилося дати дітям незаможних батьків оздоровитися в сільських умовах перед початком нового навчального року. Звичайно такі високі педагогічні цілі, як безпосереднє знайомство дітей із природою, формування навичок її спостереження, розвиток любові до природи та всього живого, ознайомлення міських дітей із сільським побутом, розширення дитячого світогляду, формування в дітей навичок спільної діяльності, активної взаємодії, підвищення культурного рівня дітей також малися на увазі.
СПРАГА РАДИТЬ: КИЕВ В 70-Е (ПЛЯЖИ, СПОКОЙНЫЕ ДАЧИ И ПОЕЗДКИ В КРЫМ)
Відвідування літньої колонії було безкоштовним або коштувало мінімальних грошей. У Києві звісно була своя колонія. Функціонувала вона з 1896 року. Одночасно в ній могли перебувати 17 дітлахів протягом 45-55 днів. Дітей зацікавлювали прогулянками, іграми, фізичними вправами, малюванням і навіть риболовлею.
Загальні підсумки розвитку соціальної інфраструктури Києва
Розвиток соціальної інфраструктури, збільшення шансів отримати освіту, медичну допомогу, підтримку у вирішенні соціальних негараздів мали один великий позитивний наслідок — покращення якості життя киян. До того ж великою кількістю будівель гімназій і лікарень, споруджених на кошти фундаторів, ми користуємося досі — хоч може і в іншій якості. А заснована на зламі століть Київська політехніка досі є флагманом технічної освіти в Україні.
