Київ — це місто з багатошаровою історією, у якій перехрестилися долі багатьох народів. Ми звикли бачити його як центр української культури, політики й духовності, але за цим образом прихована складна та захоплива історія меншин — тих, хто жив поруч, творив, будував, розвивав місто, однак нерідко залишався поза увагою офіційної історії. Єврейські лікарі та вчені, німецькі архітектори, караїмські купці, чеські ремісники, польські вчителі — ці спільноти були не просто гостями, а органічною частиною київського життя.
Протягом століть вони засновували школи, зводили храми, відкривали фабрики й книгарні, брали участь у громадському та культурному житті столиці. Їхній внесок відчутний і сьогодні — у назвах вулиць, унікальній архітектурі, розмаїтті релігійних споруд і навіть у мовних нашаруваннях, які зберігаються в київському просторі. Та водночас їхня присутність часто залишалася непомітною або навіть свідомо витіснялася з публічного дискурсу — особливо у періоди імперської/радянської централізації та політики асиміляції.
У цій статті ми повернемося до історій кількох таких спільнот, які жили в Києві наприкінці XIX — на початку XX століття, і спробуємо побачити місто очима тих, чия пам’ять досі присутня, хоч і не завжди впізнавана. Чому важливо знати про них сьогодні? Бо саме ці «інші» допомагають нам краще зрозуміти багатоголосся нашої історії — складної, суперечливої, але живої.
Етнічна структура Києва на зламі ХІХ–ХХ ст.
Неодноразово в літературі наголошували на тому, що саме іммігрантам деякі міста завдячують своїм зростанням і навіть формуванням галузевої спеціалізації. Київ у цьому аспекті доволі показовий, адже саме завдяки приїжджим формувалися такі знакові образи міста, як, наприклад, той самий завод Гретера і Криванека чи Хоральна синагога Бродського.
Завод Гретера і Криванека на початку ХХ століття. У радянські часи він називався — «Більшовик», тепер — Перший київський машинобудівний завод.
Хоральна синагога Бродського, листівка початку XX століття.
Доволі часто серед приїжджих іноетнічного походження були ті, хто згодом ставав підприємцем. Підприємці-іммігранти зрідка привозили із собою значні суми, що могли б стати інвестиціями. Зазвичай справу починали з нуля, вже на новому місці накопичуючи кошти, що згодом реінвестували. Проте важливішим за гроші був імпорт «людського капіталу» — підприємницького духу, технологій, знань і психології.
Київ був на стадії накопичення того, що Блер Рубл назвав «капіталом розмаїтості» на початку ХХІ ст. Найбільшими етнічними групами в населенні Києва були: українці (43,59%), росіяни (26,7%), євреї (12,87%). Іноетнічні ж мігранти ставали джерелом формування нових соціальних груп індустріального суспільства, нової міської культури. Однак в імперських містах — і Київ серед них — на зламі ХІХ—ХХ ст. виникли проблеми з толерантністю. «Прагматичний плюралізм» поступився місцем нетерпимості, позбавляючи сенсу відповідні стратегії виживання та розвитку.
Однак був й інший вимір етнічної ситуації в Києві — російська імперська політика. На початок ХХ ст. урядова колоніальна політика перетворила Київ на російське місто в оточенні українського села.
Єврейська громада Києва
Київ був одним із найбажаніших місць для проживання цієї етнічної групи. А оскільки мігрували найактивніші, то євреї становили значну частину економічно активного населення самого Києва, а також потужний елемент підприємницької еліти міста. Спільною характеристикою більшості мігрантів єврейського походження була їхня активна економічна позиція. Це були купці та промисловці, цукрозаводчики, маклери й різноманітні агенти, і просто робітники, службовці й бухгалтери (які хоч і не творили підприємницький світ безпосередньо, але були важливим його складником), і навіть розорені ремісники.
У середині 1890-х рр. частка євреїв серед купців першої гільдії сягала 85%. І зрозуміти цю цифру просто — адже євреям не дозволялося проживати за межею осілості, куди Київ не входив. Єдина умова, що робила становище єврея в Києві легальним, — це приналежність до купецької верстви. Відтак, навіть коли для підприємництва вже не було обов’язково бути купцем, євреї й далі поповнювали лави цієї соціальної групи та бюджет, сплачуючи гільдійські збори.
Євреям належала кількісно невелика частина підприємств, значення їх для економіки Києва важко переоцінити. Єврейські підприємства приносили до 45% річних прибутків, а оборот закладів єврейських власників у середньому був у 3,5 раза більший за заклади, що належали не євреям. Наприклад, євреї володіли абсолютною більшістю закладів тютюнової промисловості й цукрового виробництва.
Київське варення та сухі цукерки виробляли підприємства Й. Горовиця (вул. Притисько-Микільська, 5).
Утім, економічний потенціал єврейської спільноти не завжди конвертувався в політичний і громадський. Євреї постійно скаржилися до Міністерства внутрішніх справ і Сенату на відмову надавати дозвіл на побудову синагог і закриття каплиць. Наприклад, протягом двадцяти років, у 1889-1910 рр., євреї сперечалися з Київським губернським правлінням щодо заборони відкрити в центральній частині міста єврейську каплицю та хедери — молитовні школи. Причиною відмови було те, що в центральній частині Києва євреям за винятком купців першої гільдії заборонялося проживати.
У Києві було всього чотири великі синагоги, але найбільший попит мали молитовні кімнати та каплиці. Наприклад, при богодільні Зайцева існувала юдейська каплиця. Маркус Зайцев був власником цегельного заводу, а будівництво синагоги повʼязують зі скандалом справи Бейліса. Радянська влада ліквідувала каплицю, а у 2024 році в ній розташовується офіс фармацевтичного заводу “Фармак”. Розташовувалася на Подолі.
Схема будинку на розі Костянтинівської та Ярославської вулиць, де розташовувалася приватна каплиця Дім знесли наприкінці 1980-х, у зв’язку з черговою перебудовою Подолу.
Ярославська, 17. Один з будинків великої садиби козака О.Терещенка. Головний – цегляний, триповерховий; два верхні поверхи спочатку являли собою велику залу з галереєю. Побудований у 1897р. (арх. І.Ніколаєв), використовувався як Хедер — єврейська релігійна чоловіча початкова школа, яка невдовзі перейшла у власність купця Я. Каплера, батька відомого кіносценариста. У радянські часи тут була хореографічна студія. Знесено 1978р. під час будівництва метро.
Соціальна активність і благодійність. Лідери спільноти (Лазар і Лев Бродські, Давид Марголін)
Єврейська громада Києва (та й інших українських міст) була згуртованою та самоорганізованою, хоча й не позбавленою внутрішніх чвар, суперечок і конфліктів. Єврейська спільнота мала своїх формальних і неформальних лідерів. До останніх належали вочевидь Лазар і Лев Бродські, а також Давид Марголін. Останній направду заслужив це звання, хоча й був багато в чому контроверсійною фігурою київського життя. Як писали тогочасні журналісти, «Марголіна обожнювали, Марголіна ненавиділи, Марголіна боялись».
Зліва направо: Лев Бродський, його брат Лазар, Давид Марголін.
У роки революційних потрясінь (1905-1907), коли реальним здавався шанс змінити дуже жорсткі правила щодо євреїв, він подав на розгляд властей Києва та губернії кілька записок, у яких аргументував потребу надання єврейському населенню таких самих прав, що мали православні. Він також брав участь у розслідуванні обставин жовтневого 1905 року єврейського погрому в Києві. Крім того, Марголін активно працював у Товаристві для наукових єврейських видань, зусиллями якого було здійснено масштабний проект із підготовки та друку багатотомної «Еврейской энциклопедии». На Подолі коштом Марголіна було збудовано чотирикласне училище “Талмуд-Тора”, розраховане на 420 учнів, і синагогу для ремісників. Будівлю школи споруджували й облаштовували протягом року — у 1910-1911 рр. А служить вона місту й досі — нині корпус по вулиці Констянтинівській, 37 належить київській середній загальноосвітній школі № 10.
Вул. Констянтинівська, 37.
Київські благодійні єврейські організації утримували на пожертвування безкоштовні лікарні, амбулаторії, хірургічну лікарню, санаторій для хворих на туберкульоз і санаторій для хворих дітей, допомагали бідним породіллям і хворим вдома, роздавали паливо на зиму й безплатні обіди, допомагали тим, хто вже не міг працювати через хворобу чи вік, утримували школу для безпритульних дітей, влаштовували дешеві їдальні, надавали підтримку постраждалим від погромів, видавали безвідсоткові позики, а також гроші нужденним — для приготування суботньої трапези.
Освітні обмеження
У євреїв були штучно звужені можливості для отримання освіти. Так, була квота у 5% на вступ євреїв до вищих навчальних закладів. Університети й інститути влада поставила в такі умови, коли складно було обстоювати права упослідженої етнічної спільноти. Наприклад, керівництву Київського комерційного інституту довелося піти на непростий компроміс. Унаслідок зрівняння в правах із державними вишами довелося піти на зменшення відсотка євреїв серед студентів до потрібних 5%.
Київський комерційний інститут, листівка початку ХХ століття.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: УНІВЕРСИТЕТИ ГІМНАЗІЇ САДКИ. ЯК ЗМІНЮВАВСЯ КИЇВ ЧЕРЕЗ ОСВІТУ НА ЗЛАМІ XIX-XX СТОЛІТЬ
А от до цього (1912) вони становили понад 50% студентів стаціонару. Небагато вишів наважувалися протистояти усталеним антиєврейським практикам. КПІ — один із них, імовірно, на знак вдячності тим з євреїв, хто долучився до його заснування.
Київський політехнічний інститут у наш час.
Державний антисемітизм. Законодавчі обмеження та їхня логіка
Загалом, описуючи становище євреїв у підросійській Україні та Києві пізньоімперської доби, доречно буде вживати словосполучення «державний антисемітизм». Катерина ІІ сформулювала, що це були іновірці, їм завжди треба нагадувати, що вони винні. Євреї мали миритись з обмеженнями базових прав — на свободу пересування, вибір місця проживання, вибір професії та права на працю взагалі (діяли обмеження в сільськогосподарській праці та заборона на певні професії), доступ до освіти (відсоткова норма), не кажучи вже про право на рідну мову (існувала заборона публічного використання ідишу й івриту). Будь-які обмеження знімали, якщо євреї відмовлялися від юдаїзму й ставали вихрестами. Навіть на ті часи подібне вважалося дикунством у Європі. Компанію в державному антисемітизмі Російській імперії складала Румунія. У часи останнього російського імператора Миколи ІІ антисемітизм був державною політикою. Ба більше, чорносотенні організації отримували фінансування з державного бюджету.
Демонстрація чорносотенців в Одесі незабаром після оголошення Маніфесту 17 жовтня, 1905
Апофеозом політики державного антисемітизму став судовий процес у справі Бейліса, звинуваченого в ритуальному вбивстві. І Київ став тими декораціями, де вкотре розгорталася битва між здоровим глуздом й упередженнями та дикістю. Справа Бейліса також показала можливості співпраці між українцями та євреями.
Справа Бейліса як віддзеркалення державного антисемітизму
Один із найвідоміших київських судових процесів тривав у Києві восени 1913 року. Київського міщанина юдейського сповідання Менахема Менделя Бейліса звинувачували у вбивстві Андрія Ющинського.
Портрет Менахема Менделя Бейліса, зроблений під час слідства.
Тринадцятирічний учень Києво-Софійського духовного училища зник 12 березня 1911 року. Батьки спершу вирішили, що хлопець залишився на ніч у тітки. Та наступного ранку вдарили на сполох, повідомили про зникнення в поліцію й дали оголошення в газету «Киевская мысль». За вісім днів знайшли тіло дитини в печері поблизу цегельного заводу Зайцева, де саме й працював майбутній обвинувачений. На тілі було 47 ножових ран, зокрема 13 — на скроні й тім’ячку, через які хлопчик зійшов кров’ю та помер.
Характер ушкоджень, а також факт того, що вбивство сталося напередодні Песаху, дав підстави громадськості говорити про ритуальний характер вбивства. Основою обвинувачення був «кривавий наклеп» у формулюванні запрошеного прокуратурою католицького священика Іустіна Пранайтіса. Він стверджував, що у юдаїзмі існує так званий «догмат крові» — вимога вбивати християн через ненависть євреїв до християн і офіруваннями, що наближають прихід Месії. Залучений да слідства експерт, відомий київський психіатр І. Сікорський, погодився дати відповідь на запитання прокуратури: чи можливо на підставі аналізу тіла вбитого визначити національність вбивці. Сікорський заявив, що вбивцями хлопчика є євреї.
СПРАГА РАДИТЬ: ЯРОСЛАВІВ ВАЛ . АДРЕСИ НАУКИ, МУЗИКИ ТА АВІАЦІЇ
Газета «Двуглавый орелъ» із антисемітським оголошенням про смерть Ющинського. 11.03.1912 р.: «Християни, бережіть своїх дітей! 17 березня починається жидівський пейсах».
Бейліс був обраний випадковою жертвою на підставі того, що сварився на хлопчаків, які гралися з устаткуванням заводу на його території. Чоловіка було заарештовано 21 липня 1911 року, і провів він два роки за гратами в очікуванні суду.
Символізм справи: боротьба розуму з фанатизмом
Справа Бейліса стала доброю ілюстрацією того, як можна бути цивілізованою людиною у вирі абсурдних, нелогічних, дикунських подій. Громадські діячі не лише Києва, а й усієї імперії активізувалися зі спільною метою — довести абсурдність звинувачень. Менделя Бейліса захищали українські православні священники (наприклад, Олександр Глаголєв, і приклад батька надихнув його сина Олексія рятувати євреїв під час німецької окупації), єврейські адвокати (наприклад, Арнольд Марголін), українські письменники (наприклад, Володимир Короленко).
Отець Олександр, Микола, Магдалина, Олексій Олександрович і Тетяна Павлівна Глаголєви, 1930 рік. Праведники Світу. На їхню честь названа одна з вулиць в Києві — Сім’ї Глаголєвих.
Було створено громадський комітет на чолі з бароном Гінзбургом, Левом і Лазарем Бродськими, юристом Генріхом Сліозбергом й адвокатом Арнольдом Марголіним.
А звинувачення справді на вигляд були неправдоподібними. Менахем Мендель Бейліс народився в набожній єврейській родині. На момент трагедії він мав 39 років, чотирьох дітей, статус відставного солдата й роботу прикажчика на цегельному заводі свого співплемінника Йони Зайцева. Він був хасидом і жив радше сімейними цінностями, мало переймаючись київською антисемітською аджендою. Живучи в Києві, Бейліс не був у тому контексті.
Сім’я Бейліса.
Хід досудового розслідування
Є у цій історії і свій «чесний поліцейський» — Микола Красовський. Його залучили від імені київського губернатора як незалежного професіонала, наділили особливими повноваженнями. Він встановив справжніх вбивць Андрія Ющинського: професійних злодіїв Рудзинського, Сингаєвського й Латишева, а також скупницю краденого Чеберяк. Детективу стало відомо, що хлопець товаришував із сином очільниці київських грабіжників Віри Чеберяк. Хлопчаки посварилися, і Андрій погрожував викрити злодійкувату матусю приятеля. Син пожалівся, і тим невільно вирішив долю кількох людей. Віра Чеберяк і її «колеги» вбили Андрія Ющинського через страх бути викритими. Причому скоїли це в такий спосіб, щоб усе нагадувало ритуальне вбивство. Тіло ж перенесли на територію цегельного заводу єврейського купця Зайцева.
Віра Чеберяк із чоловіком та донькою Людмилою.
На вимогу Миколи Красовського Віру Чеберяк заарештували, але відразу ж випустили ніби то «за відсутністю доказів». Утім, організаторам справи Бейліса (а серед них був міністр юстиції і водночас генеральний прокурор І. Щєгловітов) була потрібна не правда, а засудження єврея. Тож Красовського спершу відсторонили від ведення справи, а 31 грудня 1911 року взагалі звільнили з поліції. Проти детектива почали порушувати справи, переслідувати через його принципову позицію. Проте закінчилось це нічим.
Судовий процес
Власне суд тривав у вересні-жовтні 1913 року. До групи присяжних увійшли українці та росіяни. Вони мали відповісти на два запитання: чи було це ритуальним вбивством та чи був Бейліс винний у його скоєнні. 28 жовтня 1913 року відбулося фінальне у справі судове засідання.
Загальна картина засідання суду. Малюнок Володимира Кадуліна.
За результатами слідства й виступами сторін на суді присяжні визнали факт ритуального вбивства. Що ж до вини Менделя Бейліса голоси присяжних розділилися порівну — шість на шість, тому Бейліса було виправдано. Зал зустрів це вимушене рішення суду овацією. Невинуватий чоловік після двох із половиною років у Лук’янівській в’язниці, які коштували йому та його родині нервів і здоров’я, вийшов на волю. Після процесу він емігрував до Палестини, а звідти — 1920 року до США, де й помер у 1934 році. У 1926 році в Нью-Йорку вийшли мемуари Бейліса «Історія моїх страждань».
Карикатура на «Справу Бейліса» з правої газети «Казанський Телеграф»: «„Гиб-а кик“ Иоссель, дус ис Бейлис» («Подивися, Йоська, це Бейліс»).
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ЄВРЕЙСЬКІ ТЕАТРИ В СТАРОМУ КИЄВІ. ТЕАТРАЛЬНА ТРАГЕДІЯ ДОВЖИНОЮ В ЖИТТЯ
Німецька громада Києва
У ХІХ ст. у Києві було близько 4,5 тис. осіб, які вважали німецьку мову рідною. На той час це становило 1,8% всіх киян. Німці посідали п’яту позицію за кількістю населення після росіян, українців, євреїв і поляків. До 1914 року німецька община кількісно зросла вдвічі — напередодні світової війни німців у Києві було 11 тис.
Історія київської лютеранської громади бере свій початок у серпні 1767 року. Саме тоді німецький пастор провів перше богослужіння для невеликої німецької громади. Місцем зустрічі стала перша громадська аптека Києва, що належала німцю Гайтеру, який мав на це дозвіл від російського царя. Важливою постаттю в заснуванні громади був зять Гайтера, Георг Фрідріх Бунге, також аптекар, який і став її ініціатором. Сьогодні будівля цієї аптеки відома як музей-аптека на Подолі (з 1988 року).
Німці-кияни відрізнялися високою питомою вагою самодіяльного населення — 61,6%. За галузями економічно активні німці розподілялися так: сільське господарство — 1,5%, видобувна промисловість — 0,04, обробна промисловість — 22,8, банки й торгівля — 8,2, послуги — 4,6, прислуга — 15,6, вільні професії — 12,8, рантьє — 10,4, адміністрація — 0,8, військова служба — 18, церква — 0,5, інші сфери — 4,9%.
Інтеграція та економічні стратегії німецьких підприємців
Інтеграція німців у російське середовище була нескладною. Наприклад, відсоток тих німецьких підприємців, які зберігали німецьке підданство, був значно меншим (30% станом на 1880-ті рр.), ніж, наприклад, британських (до 90% станом на 1897-й). Вихідці з німецьких підприємницьких родин частіше вели диверсифікований бізнес, який поєднував і торгівлю, і промисловість, і, можливо, інші сфери (57% станом на 1897-й). Далі за показниками йшла промисловість (28%), рантьєрство (12%), вільні професії (9%).
Німці, що іммігрували до імперії до 1871 року, не могли розраховувати на суттєву допомогу з боку батьківщини, і їх паспорт не мав особливої поваги. Після утворення Германської імперії все відчутнішим ставав тиск, що створювала німецька економіка на європейських ринках. Російська імперія закономірно розглядала це як загрозу власним експортним позиціям, тим більш нервово сприймався економічний успіх німців усередині Росії. Хоча насправді німці не вельми охоче йшли на підтримку інтересів своєї першої Батьківщини, розуміючи небезпеку втратити перспективи. А проте така лояльність їх не врятувала під час Першої світової війни.
Зведена як церква німецької лютеранської громади, церква Святої Катерини в Києві була спроектована архітекторами німецького походження Йоганном Вальдемаром Штромом та Паулем Йоганном Шлейфером і освячена у 1857 році. У радянський період будівля використовувалася як клуб, а потім як склад. Лише в 1998 році церкву було повернуто німецькій громаді.
Успіх і сприйняття: як бачили німців сучасники
Німецьке працелюбство, організованість, раціональність й ощадливість викликало в оточення незмінну повагу, проте симпатію — набагато рідше. У 1916 році британський підприємець Маккінзі описував причини комерційних успіхів німецьких підприємців:
«На відміну від англійців, німці володіють або специфічним талантом, або систематичним, корпоративним відчуттям підприємництва плюс ретельно підготовленою організацією дрібних деталей. Таким чином, вони мають велику перевагу над людиною, яка довіряє виключно індивідуальним здібностям… Коли вони прибувають на місце, вони тут же добувають корисну інформацію, консультуючись із гарно поінформованим керівництвом консульств та співвітчизниками, які тут живуть. Вони розглядаються як партнери, а не конкуренти… Нові приїжджі, які раніше мали обмежені можливості, часто знаходили місця у “своїх» та отримували додаткові знання в контексті місцевих умов… Насправді німецького капіталу під німецьким прапором в Росії не так і багато, але його можна знайти всюди у вигляді інвестицій в російські підприємства. Ця обставина дозволила німцям обійти англійців в Росії… На відміну від британської системи, вони імпортують свій капітал не безособово, а з представниками та агентами, щільна мережа яких охоплює всю країну та максимально служить німецьким національним інтересам… Екстраординарний німецький контроль ринку — та особливість, на яку не може не звернути увагу подорожній…».
Окрім того, німецькі фірми відрізнялися геть іншим рівнем організації, якості товарів й обслуговування. Німці краще знали потреби клієнтів на місцях.
Фрідріх Міхельсон був німецьким підприємцем, який переїхав до Києва на початку 1870-х років. Він став купцем 1-ї гільдії та мільйонером, увійшовши до десяти найбагатших киян початку XX століття. Міхельсон був відомий своїми прибутковими будинками, що утворили цілу садибу (вул. Чикаленка, 35-37), а також «народними лазнями», доступними для різних верств населення.
Родина Шульців: зразок німецького підприємництва в Києві
Кейсом успішного німецького підприємництва в Києві може бути родина Шульців. Карл Шульц і члени його родини, оселившись у Києві на зламі 1860-1870-х рр., були власниками пивоварного заводу, а також акцій кількох київських підприємств.
РАДИМО ПРОЧИТАТИ: МОДЕРН, НЕОГОТИКА, ЕКЛЕКТИКА. АРХІТЕКТУРНИЙ КОД КИЄВА ХІХ–ХХ СТ.
Засновник династії, прусський підданий Йоганн Генріх Шульц, прибув до Києва у 1860-х рр. і розпочав свою справу — придбав пивоварню. У 1881 році Шульц помер, залишивши свою родину з надзвичайно продуктивним пивоварним заводом і нерухомістю загальною вартістю 35 тис. рублів. Старший син Карл успадкував пивоварню у 1886 році та модернізував її. У 1901-му броварня отримала статус постачальника імператорського двору, а 1907-го— нагороди на міжнародних виставках у Москві та Санкт-Петербурзі.
1913 року пивоварня була оснащена прогресивними для того часу технологічними рішеннями — двома паровими двигунами й електропроводкою. У цей рік броварня давала роботу близько 50 працівникам.
Січень 1914 року. Так виглядав на той час пивоварний завод Карла-Генріха Шульца на Деміївці.
Карл Шульц був членом консультативної або управлінської ради кількох київських акціонерних товариств. Отже, він став знаним і поважним підприємцем у місті. Він і його родина дотримувалися заведених у Києві стандартів доброчинності. Наприклад, 16 березня 1897 року в будинку Шульца урочисто в присутності майже всього міста та губернського начальства було відкрито першу чайну для бідних. Там, поряд із дешевим чаєм, відвідувачі безкоштовно користувалися послугами читального залу. До 1911 року родина Шульців була достатньо укорінена в Києві, щоб просити російське громадянство, але їх запит було відхилено. На жаль, ми не маємо уявлення про причини такого рішення. Можливо, родину підозрювали в підтриманні шпигунських зв’язків із Німеччиною.
Однак неприємності для пивоварні почалися ще раніше — 19 липня 1914 року російський уряд ухвалив рішення про введення «сухого закону». Всі спиртзаводи було закрито, склади з алкоголем — опечатано. Покарання було суворим — 5 років за гратами та позбавлення цивільних прав на рік.
Етикетки продукції заводу Шульца до серпня 1914 року.
Розгортання війни та крах німецької присутності
Велика війна внесла не дуже приємні корективи. Імперія загалом і кияни зокрема не були в змозі оцінити важливість німецької громади. Війна викликала хвилю ненависті в громадян і влади до всього німецького й австрійсько-угорського. Їм було наказано якнайшвидше покинути Київ, а їх майно, як правило, підлягало секвеструванню, конфіскації. Пивоварня Шульца не стала винятком.
Не встановлено точної дати виселення родини Шульців із Києва. Це, мабуть, літо 1915 року. Принаймні ми маємо телеграму, датовану 11 серпня 1915 роком із Красноярська й підписану Шульцом до Михайла Цукермана. Він служив на заводі досить довгий час і, очевидно, був найприйнятнішою фігурою в тій складній ситуації. Протягом 1916 року йому навіть надходили телеграми (очевидно, особисті, хоч вони й підшиті до ділового листування) від Карла Шульца про стан його справ і з рекомендаціями щодо керування заводом. Заслання до Іркутська, Красноярська, а потім, вірогідно, приїзд до Москви, не завадив Шульцу тримати руку на пульсі заводу.
Доля заводу й родини Шульців
Не потрібно глибокого аналізу вхідної кореспонденції, щоб зрозуміти сумну картину поступового й неухильного занепаду успішного підприємства. Причини загалом очевидні — зміна керівництва, економічні труднощі, спричинені війною, «сухий закон», зменшення проблем із купівельною спроможністю та пропозицією, зростання соціальної напруги. Останній чинник виявився, наприклад, в італійських страйках перевізників, які доставляли пиво споживачам. Перевізники були навіть грубими до споживачів, вони заявляли, що мають право продавати або не продавати пиво, незважаючи на замовлення.
Родина Шульців постраждала в 1915 році від антинімецьких законів і була вислана з міста.
Їх власність передали в тимчасове керування. Втім, це не завадило різним організаціям, зокрема державним, постійно наголошувати на обов’язку надавати безкоштовні напої та подарунки для різноманітних благодійних потреб. Про це свідчать листи до Карла Шульца.
В администрацию по делам К. Г. Шульца и его брата А. Г. Шульца
Милостивый государь!
Купцы и торгово-промышленники, сознающие свой долг перед Царем, Родиной и воином, жертвовали на подарки солдатам. В числе прочих не было бр. Шульц. Поэтому я в начале февраля обратился к нему с письмом, в котором напоминал ему об его обязанности, не допуская мысли, чтобы он был враг Россий, обогащавшей и обогащающей его в особенности теперь в следствие (разрешения?) пивоварения. Но Шульц был в это время выслан из Киева и не успел исполнить свой долг. Полагаю, что он его исполнил бы, иначе я вынужден был бы поставить вопрос об исключений Шульцев из Купеческого общества. В настоящее время выполнить обязанности Шульцев лежит на администрации по его делам. Поэтому обращаюсь с просьбой эти обязанности выполнить и прислать пожертвования Казначею Купеческого общества и Комитета помощи жертвам войны А. Н. Коноплину (Крещатик, 27). Надеюсь администрация не поскупится и не осрамит Шульцев размером пожертвования.
Пишу из Крыма, где лечусь и где нет бланка Киевского Купеческого Старосты.
С совершеннейшим почтением, Киевский купеческий староста
Н. Чоколов. 18 февраля 1916.
Як бачимо, з емпатією та тактовністю в киян у воєнні роки були труднощі.
ТАКОЖ РЕКОМЕНДУЄМО: ДИТЯЧЕ СВЯТО НІМЕЦЬКА ЯЛИНКА ТА ВІДВЕРТА РОЗМОВА З РЕКТОРОМ (ДОРЕВОЛЮЦІЙНІ ТРАДИЦІЇ НОВОРІЧНОГО СВЯТКУВАННЯ У КИЄВІ)
