Київ — це не лише куполи, схили Дніпра і спогади про княжі часи. Це ще й місто сотень невидимих, але важливих історій — про громади, що творили його у ХІХ — на початку ХХ століття. Чехи, караїми, поляки, росіяни та євреї — кожна з цих спільнот залишила помітний слід у міському просторі: будували фабрики й театри, засновували школи й товариства, зводили святині, укорінювали мову, традиції, ідентичність.
Це також історії про нерівність і боротьбу. Євреї — це історія системної дискримінації, ксенофобських міфів і кривавих погромів. Караїми — малочисельна, але яскрава громада, що будувала культові споруди й зберігала унікальну самобутність. Чехи — творці київської індустрії, а росіяни — водночас привілейована група й інструмент імперського контролю.
Ця стаття — спроба побачити Київ як складну мозаїку спільнот, конфліктів і співіснувань. Місто багатьох, яке неможливо зрозуміти без історій кожного з «інших».
Чехи в Києві: нація майстрів, що будувала майбутнє
Київські чехи — це переважно підприємці з власним капіталом, спеціалісти й кваліфіковані робітники. У Києві було засновано десятки промислових і торговельних підприємств, куди приїздили працювати сотні робітників з австрійської Чехії. З’явилися машинобудівні заводи Гретера та Криванека, Фільверта й Дедіни, Унгерманна і Неєдліх, майстерні автомобільної фірми «Лаурин і Клемен» та багато інших підприємств. Чимало чехів працювали в залізничних депо та трамвайних майстернях, а також на заводі Гретера і Криванека. На зламі ХІХ-ХХ ст. в Києві проживало понад 5 тис. чехів.
Мешкали вони переважно в районі Шулявки. Там же було облаштовано парк «Стромовка», у якому проходили народні гуляння, виступали духовий і струнний оркестри, давалися вистави самодіяльного Чеського театру. Поблизу парку з ініціативи чеських національно-культурних і просвітницьких організацій була збудована й відкрита в 1907 році чеська школа. В ній навчалося в різні часи до сотні дітей із чеських родин. Школа проіснувала до 1934 року.
У Києві виходили чеські газети: Cesky pravoslavny kalendar, Rusky Cech, Cechoslovan, Ceskoslovensky Dennik, Ceskoslovensky Vojak і Svoboda. У серпні 1914 року в Києві було організовано батальйон російської армії — «Чеська дружина», до якої згодом приєдналися військовополонені чехи та словаки з австрійської армії і яка стала базою для Чехословацького корпусу (Чехословацького легіону) в Російській республіці (колишня Російська імперія до більшовицького перевороту), сформованого в Києві у вересні 1917-го.
Проте чому чехи приїздили в Київ? Слід зазначити, що наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. еміграція стала рисою не тільки західноукраїнського повсякдення, а й чеських міст і сіл. На початок ХХ ст. понад 10% населення Чехії залишило свою батьківщину (населення Чехії на кінець ХІХ ст. становило 9 млн). Російську імперію та Київ обирали через те, що тут була потреба в кваліфікованих фахівцях, та вже існували підприємства, засновані чехами.
Колишній готель «Прага», вул. Володимирська, 36/11, 1913 рік.
З історією готелю «Прага» пов’язано чимало цікавих фактів. Ще у 1880 році на місці готелю архітектором Олександром Шиле було зведено триповерховий прибутковий будинок, відомий як «Номери Іллінської» за прізвищем тогочасної власниці. На початку ХХ століття, а саме з 1901 року, ділянка перейшла у власність Вацлава Вондрака, чеського громадського діяча. Саме він у 1912-1914 роках значно розширив будівлю, добудувавши кілька поверхів та облаштувавши терасу на даху, яка свого часу викликала захоплення у киян. Тоді ж готель отримав назву «Прага» і став не лише комфортабельним місцем для проживання гостей, а й важливим центром для чехословацької громади Києва.
Тут проводилися збори, обговорювалися важливі питання, підтримувалися культурні та національні традиції. Важливо відзначити, що у 1916–1918 роках у готелі мешкав відомий чеський письменник-сатирик Ярослав Гашек, автор знаменитого роману «Пригоди бравого солдата Швейка», що додає готелю особливої історичної цінності. Чеська громада Києва на початку XX століття була досить активною, займалася культурно-освітньою діяльністю, зокрема, прагнула зберегти рідну мову та відкривала власні школи для дітей.
Геній інженерії: як Криванек зробив завод і легенду
Чи не найвідомішими київськими чехами стали Йосип Криванек і Фердинанд Вітачек, співвласник й інженер заводу «Гретера і Криванека».
Засновниками та першими власниками були швейцарець Яків Гретер і його компаньйон Філіп Мозер. У 1882 році вони заснували Київський чавуноливарний і механічний завод. Підприємство виробляло ліжка, просту чавунну арматуру, рафінадні форми, фільтр-преси, болти, гайки, скоби та інші кріпильні вироби. Найпростіші вироби, примітивні технології, кілька десятків працівників. Зміна співвласників у 1888 році пішла підприємству на користь. Замість Філіпа Мозера директором став Йосип Криванек, разом із ним до справ долучився і Фердинанд Вітачек — обоє кваліфіковані інженери. Капітали фірми розширилися завдяки участі поляка Станіслава Клуша, співвласника будівельної фірми.
Утворилося акціонерне товариство з уставним капіталом в 1 млн рублів. Йосипу Криванеку дісталося всього 10 іменних акцій, але саме він був «мозковим центром» компанії, значення ідей і менеджерського таланту випускника Празької політехніки для процвітання підприємства важко переоцінити. І це розуміли інші акціонери та співвласники. Недарма підприємство називалось «Київський машинобудівний і котельний завод Гретера і Криванека», а не наприклад, Гретера і Клуша.
У 1890 році під керівництвом Йосипа Гретера почалася масштабна реорганізація підприємства. Невдовзі основними його цехами стали чавуноливарний, котельний, токарний, модельний, ковальський і цех рафінадних форм. Замість простих виробів було зроблено акцент на виробництво устаткування для переробної та харчової промисловості (передусім для цукроварень), обладнання для цегельних і лісопильних заводів, а також випуск різноманітних резервуарів, помп, чавунного й мідного литва, рафінадних форм і трансмісій. Інженерів, майстрів, кваліфікованих робітників «імпортували» з Чехії. Продукція заводу вирізнялася високою якістю й закономірно мала значний попит. Завод давав роботу для близько тисячі працівників. З часом керівництво заводу перестало вдовольнятися клієнтурою серед власників цукроварень. На початку ХХ ст. почалося виробництво рейок і підвісних мостів для залізниць, металевих конструкцій для будівництва тощо.
Спадок інженерів: інновації, інфраструктура і пам’ять про чеський Київ
Йосип Криванек до керування підприємством залучав своїх співплемінників — чехів. Проте тут не тільки бажання директора відігравало роль. Дефіцит кваліфікованих інженерів й управлінців був проблемою не тільки на цьому заводі. Тож, навпаки, якщо в директора була можливість рекрутувати менеджерів й інженерів, цим радо користувались. Інновації й інвестиції в інфраструктуру стали запорукою успіху підприємства. Одна з ключових інвестицій, здійснених під керівництвом Криванека, була в окрему залізничну колію — 1908 року було відкрито ширококолійну гілку між станцією Святошин і територією заводу. Будівництво було не з дешевих і коштувало 103 тис. рублів, проте тепер завод міг розраховувати на безперервне підвезення витратних матеріалів і таке саме безперервне відвантаження готової продукції.
Йосип Криванек на посаді директора забезпечив акціонерному товариству монопольне становище на ринку постачальників обладнання для цукрових заводів, міцні позиції на ринку металоконструкцій для будівництва, а також чистий річний прибуток у понад 225 тис. рублів (1909).
У 1910 році Йосип Криванек помер. Оскільки акції були іменними, навряд його спадкоємці мали подальший вплив на підприємство чи отримували частку прибутків. У 1918-му власники заводу продали підприємство й залишили Київ. Завод Гретера і Криванека більшовики націоналізували й назвали його у 1919 році Першим державним машинобудівним заводом, а 1922-го до річниці революції дали йому ім’я «Більшовик».
Караїми в Києві: зберегти себе у вирі змін
Караїми — нечисельна етноконфесійна група, її представники сповідують різновид юдаїзму — караїмізм, але не є євреями (за однією з версій). Центрами проживання нині є Євпаторія, Івано-Франківська область, околиці Тракаю (Литва) . На зламі ХІХ-ХХ ст. заможні караїмські общини були в Харкові та Києві. В етнічній самосвідомості та публічному позиціонуванні караїмів на території України і в ХІХ ст. і нині є два ключових тренди. Перший — це деюдаїзація (заперечення єврейської спадщини в історії та культурі) та тюркізація (абсолютизація тюркської спадщини).
Кенаса як голос караїмської громади
Про наявність караїмської общини в Києві на початку ХХ ст. нагадує нинішній будинок актора на вулиці Ярославів вал, 7 (тоді це була Велика Підвальна). Графітового кольору будівля була колись Караїмською кенасою. Караїмська громада міста налічувала близько 300 осіб, але три сотні людей залишили місту визначну прекрасну пам’ятку архітектури.
СПРАГА РАДИТЬ: ЯРОСЛАВІВ ВАЛ — ВУЛИЦЯ, ДЕ СХОДЯТЬСЯ КУЛЬТУРИ
Ідеологом і фундатором проєкту був Соломон Коген. Соломон Коген, уродженець Євпаторії, був сином заможного підприємця, власника тютюнової фабрики. У 1860 році він переселився до Києва, де заснував власне тютюнове виробництво. 3 часом він і його брат Мойсей сформували цілий конгломерат тютюнових фабрик, розкиданих у різних частинах Києва. Брати пішли шляхом акціонування родинної фірми та формування власної мережі збуту. Крім трьох тютюнових фабрик фірма мала ще й чотири магазини на Хрещатику.
Родина Когенів була найбагатшою та системоутворювальною для караїмської громади міста.
Архітектурний стиль і особливості кенаси
Кенасу побудували за фінансової ініціативи підприємця Соломона Когена у 1898-1902 рр. Архітектором був Владислав Городецький, будівля виконана в мавританському стилі. Таке стилістичне рішення має свою ідеологію. Городецький зважив на побажання громади — максимально відрізнятися від єврейства, у цьому разі шляхом створення алюзії на східну архітектуру.
Караїмська кенаса, вул. Ярославів Вал, 7. Під час Другої світової війни на той момент у вже колишній кенаса правилася римо-католицька служба Божа, супроводжувана грою на фісгармонії. Від 1945 року тут діяв Ляльковий театр, а від 1952 року до середини 1960-х рр. — кінотеатр “Зоря”. Від 1981 року кенаса пристосовано під розміщення Будинку актора: закрито парадний вхід, флігель сусідньої садиби №5 слугує як гардероб і фойє, сполучуване із залом бічним критим переходом.
У процесі роботи архітектор співпрацював зі скульптором Еліо Саля, який створив прикраси з цементу. Будівництво здійснювала контора Лева Гінзбурга. Після революції 1917 року кенасу було закрито, з 1926 року будівлю передано в користування просвітніх установ. Радянський стиль реставрації спотворив пам’ятку. Так, було з якогось дива розібрано дуже важливу й цінну деталь споруди — унікальний у Києві гофрований цинковий купол, що увінчував кенасу, надаючи їй неповторного вигляду й подібності до куполів Середньої Азії. У ході ремонту 1968 року зіпсовано декор зали найбільш «загрозливими» сталактитовими деталями стелі, знищено написи арабською в’яззю довкола входу. З 1981 року тут розташовується Будинок актора. Нині ця споруда є концертним залом.
Соломон Коген мислив комплексно. Він придбав за 35 тис. рублів ділянку для будівництва і кенаси, і прибуткового будинку, за кошти якого мали б фінансуватися доброчинні потреби караїмської громади. На власне будівництво він початково виділив 80 тис. рублів. Будівництво кенаси припало на ненайкращі часи в житті підприємця. У 1897 році він, імовірно, пережив інсульт і його розбив параліч. Однак це не завадило йому й далі керувати справами. За три роки, у 1900-му, Соломон Коген помер. Завершення будівництва він не дочекався, але в заповіті передбачив майбутні витрати для цього. Справи підприємця, зокрема ті, що стосувалися кенаси, продовжив його брат Мойсей. Кенаса коштувала 200 тис. рублів. Урочисте освячення кенаси здійснив 27 січня 1902 року гахам Таврійський і Одеський Самуїл Пампулов. На церемонії були присутні віцегубернатор, міський голова, ректор університету, інші офіційні особи.
Ось як описував К. Шероцький у своєму путівнику кенасу: «…на Великій Підвальній міститься молитовний караїмський будинок — вишуканий, але дещо похмурий, оздоблений зовні скульптурними фантастичними візерунками і письменами в Мавританському стилі; двері й вікна його заокруглені у вигляді підкови. Стиль для синагоги обрано дуже вдало».
Свої для своїх: як караїми трималися разом
На початку ХХ ст. також збільшилася кількість авторитетних караїмів. Можливо, це пов’язано з тим, що міська влада таки оцінила лояльність громади і внесок караїмської громади в економіку міста. Так, 1900 року особистим почесним громадянином став Йосип Ісак Султанський, який отримав це звання за довголітню службу газзаном Київського караїмського молитовного дому. Правом отримання звання спадкового почесного громадянина користувалися тільки караїмські гахами.
Громада відзначалася згуртованістю. Старостою караїмів був Моше Пенерджі, купець 2-ї гільдії. 1903 року було затверджено статут Караїмського благодійного товариства. Мета товариства полягала в «доставлений средств к улучшению материального и нравственного состояния нуждающихся караимов города Киева без различия пола, возраста, звания и состояния». У товаристві працювало 49 членів. Воно існувало завдяки влаштуванню членами благодійних концертів і вечорів, а також благодійним пожертвам. Основним жертводавцем була фірма «Соломон Коген», бо частина членів його родини була членами товариства. Для посилення капіталів караїмського товариства провадилися благодійні лотереї. Наприклад, у 1911 році проведено лотерею на загальну суму 2 тис. рублів, щоб мати змогу у повному обсязі допомагати прохачам.
Росіяни в Києві: місто як інструмент русифікації та імперськості
Цілеспрямована політика русифікації містила заходи стимулювання переселення в Київ етнічних росіян. Після польського повстання 1830-1831 рр. стояла мета — зробити Київ потужним центром імперської влади, зменшити економічний і політичний вплив поляків, а також докласти всі зусилля для русифікації Києва та навколишніх губерній. На досягнення цієї мети було спрямовано комплекс заходів. Серед них, наприклад, відкриття Імператорського Київського університету імені святого Володимира у 1834 році, який було створено на основі закритих Кременецького ліцею на Волині (професорські кадри гуманістичного та природничого напряму) й імператорського Віленського університету (професори та студенти, які перейшли на медичний факультет).
Університет Святого Володимира в Києві фактично став спадкоємцем значної частини матеріальних та інтелектуальних ресурсів Віленського університету та, особливо, Кременецького ліцею. Цей крок був частиною імперської політики, спрямованої на ліквідацію польських культурно-освітніх центрів та створення на їхній основі нових, лояльних до російської влади, освітніх установ з метою посилення російського впливу на українських та польських землях, що входили до складу Російської імперії. На утримання університету було витрачено велику частину активів двох ліквідованих закладів після національно-визвольного повстання поляків і литовців проти російського режиму, яке почалося у Варшаві, охопило Литву та поширилося на землі Правобережної України та Білорусі (листопад 1832 року).
Переселення як стратегія: російські купці в Києві
Одним з елементів цієї стратегії був указ «Про пільги купецтву міста Києва» від 8 березня 1835 року. «Для умножения населения и ободрения промышленности» ним заохочувалося переселення до міста купців із великоросійських губерній. Документ дозволяв купцям, які побудують або придбають у Києві будинок, записатися в одну із гільдій (залежно від ціни купленої нерухомості) без сплати гільдійського збору протягом трьох років, із 1836 року. А в наступних два — сплачувати його половину. Ті ж, хто відкривав протягом пільгових років фабрику, звільнялися від гільдійських повинностей на п’ять років із часу її заснування. Звісно, що російські підприємці завдяки цьому відразу отримали переваги над українськими, польськими та єврейськими підприємцями. На додачу, у 1841 році вийшов новий імператорський указ — купці з російських губерній, які хотіли переселитись у Київську, Волинську чи Подільську губернії, отримали додаткові преференції — звільнялися від податків і зборів на 15 років. Це ще більше привабило росіян у Київ.
Купці й промисловці, здебільшого з центральних російських губерній, активно відгукнулися на заклик імператора Миколи І про необхідність економічного освоєння українських земель і скористалися наданими пільгами. У результаті в Києві сформувалася спільнота російських купців, економічно та політично впливових. Втім, до кінця ХІХ ст. їхній вплив суттєво зменшився. Конкуренцію росіянам — і вельми успішну — склали єврейські підприємницькі родини.
Дегтярьов був відомим благодійником: на його кошти збудували Будинок купецького зібрання (тепер філармонія), він фінансував притулки для літніх людей, вдів з дітьми та освітні стипендії. Після смерті залишив місту спадок у 4,5 мільйона рублів.
Стара віра — нові прибутки: старообрядці в міському бізнесі
У місті сформувалась і своя громада старообрядців. У Києві наприкінці ХІХ ст. до громади старообрядців належало всього понад 1,5 тис. осіб. Однак серед них були такі відомі підприємницькі родини, як Дегтерьови та Попови. Якщо форми їх повсякденного життя суттєво не відрізнялися від життєвого укладу більшості киян, то у сфері духовних цінностей російські купці, що сповідували старообрядництво, створили свій особливий світ символів. Психологія старообрядництва мала певні особливості. Серед представників цієї релігійної течії було багато успішних підприємців. Іноді бізнес-етику старообрядництва порівнюють з етикою протестантизму. Ключовими її рисами називають згуртованість, родинність, чесність і готовність до кінця дотримуватися взятих на себе зобов’язань, ощадливість, упорядкованість і скромність у побуті (це проявлялось і в родині Попових, і в родині Дегтерьових). До своєї справи ставилися надзвичайно серйозно, якщо вже провадили підприємництво, то із максимальною віддачею. Доброчинність старообрядців мала виразно релігійну мотивацію — для них це було служіння Богу, свого роду місіонерство.
«Киевлянин» і союз робітників: російський націоналізм у дії
По-своєму закономірно, що Київ став на початку ХХ ст. одним з ідейних й організаційних центрів російського націоналізму. Місто виступало одним із потужних центрів впливу чорносотенців. Тут виходив друкований орган чорносотенців — газета «Киевлянин». Її засновником був відомий професор-історик В. Шульгин — багаторічний лідер російської партії в Києві.
Зверху — фрагмент статті з «Кiевлянинъ» №176, 24 липня 1917 року. Знизу — фото видавця Василя Шульгіна в день зречення Миколи II з газетою «Кiевлянинъ» у руках.
Газета «Киевлянин» (рос. «Киевлянинъ») була російськомовною приватною газетою, що виходила в Києві з 1864 по 1919 рік. Спочатку газета була помірно-ліберальною, але пізніше перетворилася на консервативно-монархічну та українофобську, що і було її визначеним спрямуванням. У період з 21 серпня по 3 грудня 1919 року, під час Української революції та боротьби за незалежність України, газета «Киевлянин» виступала як один з небагатьох київських друкованих органів, що чітко підтримував монархічні та російські національні позиції. Вона висловлювала прагнення тієї частини суспільства, яка заперечувала більшовизм та «український сепаратизм», мріючи про відновлення «Великої та нероздільної Росії».
У Києві активно працював клуб російських націоналістів. У статуті клубу йшлося про поширення в суспільстві ідей «русского й национального самосознания», об’єднання людей, які стоять на платформі «національно русской государственности». Було також задекларовано кілька основних принципів: «русскому народу» як творцю держави надавалося державне право щодо інших народів, Росія могла бути тільки унітарною країною без жодних автономій, а Південно-Західний край (тобто Україна) визнавався споконвічно російським. Також проголошувалася єдність російського народу, відповідно, не визнавалося ніякого українського народу, а тільки «южнорусская ветвь единого русского народа». Український рух водночас визнавався не лише безпідставним, а й небезпечним. Половину членів клубу становила інтелігенція (лікарі, адвокати, службовці, інженери). Значну частину членів складали домовласники.
Обкладинка збірки Київського клубу російських націоналістів. 1913 рік. Російські праві організації, попри різноманіття, поділяли ідеї самодержавства, унітарної держави та зверхності російського народу, ґрунтуючись на концепції «триєдиного російського народу». В Україні найвпливовішим був Київський клуб російських націоналістів (1908 р.), парадоксально сформований переважно з етнічних українців. Ці «богданівці», названі так на честь Богдана Хмельницького, таврували українофілів як «мазепинців» (державних зрадників) і, через своїх представників у Державній Думі, активно сприяли забороні викладання української мови у школах.
Були й свої російські націоналістичні організації для менш освічених. У Києві діяв філіал організації «Союз российских рабочих». «Союз» був дуже відомою й потужною організацією з відділами в десятках міст імперії і популярною у Києві — вона налічувала близько 3 тис. робітників.
Однак суто національні мотиви участі в такого штибу громадській організації були аж ніяк не на першому місці серед більшості учасників, хай навіть і росіян за етнічним походженням. Це був радше спосіб захистити свої права. Дворянство хотіло повернути втрачені привілеї, буржуазія прагнула розширити свої політичні права, розраховуючи також і на інші економічні поступки з боку держави, і, нарешті, робітники в умовах безробіття вимагали постійну роботу й стабільну заробітну плату. Яким чином у цьому мав їм усім допомогти російський націоналізм — щоправда невідомо.
Поляки в Києві: студенти, професори й адвокати
Польська громада складала одну з найчисленніших етнічних груп Києва ХІХ ст. Він був привабливим освітнім центром — тут був класичний університет (у якому поляки становили спершу більшість, а потім значну частину і студентів, і викладачів), Комерційний інститут (перший в Україні і другий у Російській імперії вищий навчальний заклад економічного профілю), політехнічний інститут. У середині ХІХ ст. Київ навіть був більше польським, ніж російським чи тим більше українським містом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: УНІВЕРСИТЕТИ, ГІМНАЗІЇ, САДКИ (ЯК ЗМІНЮВАВСЯ КИЇВ ЧЕРЕЗ ОСВІТУ НА ЗЛАМІ XIX–XX СТОЛІТЬ
Польський дух аристократичних кварталів Києва, особливо Липок і Старого міста, відчувався й на побутовому рівні. Молоді М. Старицький і М. Лисенко, приїхавши вперше до Києва, були вражені, коли в київській кав’ярні обслуга зверталася до них польською: Co państwo życzy? («Що панам завгодно?»).
Нація без держави: польська свідомість на київському ґрунті
На початку ХХ ст. поляки й українці мали багато в чому спільну долю. Вони були бездержавними націями, розділеними між двома імперіями, переживали репресії, спроби позбавлення національних прав. Обидві нації очікували свого історичного шансу на побудову (відновлення) втраченої національної держави. Втім, із національною свідомістю в поляків було явно краще, ніж в українців.
З дитинства полякам у сім’ї, костьолі, школі прищеплювалося почуття «польськості». Вони повніше виявляли національну солідарність, що дозволило їм пізніше не лише відновити національну державу, а й захистити її у 1921 році. Ця солідарність базувалася на фундаменті ідентичності, національної ідеї та патріотизму, на любові до вітчизни, на збережених рисах традиційної народної культури, мови, національного характеру.
Київський костел св. Миколая. Роботами по його зведенню керував В. Городецький.
Новий наплив поляків до Києва розпочався під час будівельного буму на зламі ХІХ та ХХ ст. В цей час в Києві мешкало 17 тис. поляків, а в 1909 р. це число зросло до 44 тис. Поляки займали також багато важливих посад, а Йосиф Йосифович Завадський (Józef Zawadzki) навіть був міським головою. Він походив з Вільна, орендував типографію університету св. Володимира та керував нею 30 років. Але найпомітніший слід в обличчі тогочасного Києва залишили архітектори, зокрема деякі польського походження: В. Городецький, І. Ледуховський та ін.
Освіта і опір: польський культурний активізм після 1905 року
На тлі лібералізації громадсько-політичного життя Російської імперії, внаслідок революції 1905-1907 рр., відбувалося пожвавлення культурницької діяльності польської громади.
1906 року було офіційно зареєстровано Польське товариство просвіти Oswiata («Освята»), метою якого проголошувалося піднесення культури всіх верств польського населення переважно шляхом поширення освіти рідною мовою на теренах Києва та Київської губернії. Його просвітницька й благодійна діяльність мала спрямовуватися на відкриття бібліотек, музеїв, читалень, книжкових магазинів; організацію публічних лекцій, загальноосвітніх курсів, вистав, літературних і музичних вечорів, концертів, виставок; заснування стипендій, шкіл і притулків для дітей і дорослих; оголошення конкурсів і присудження нагород за найкращі літературні твори й наукові праці.
Товариство звернулося до міністерства народної освіти з проханням про дозвіл на відкриття в Києві двох початкових училищ із викладанням усіх предметів польською. Однак влада вирішила, що полякам і так забагато свободи. Клопотання було відхилено під приводом загрози «полонізації місцевого корінного населення, що шукає освіти».
