За фасадами звичних київських будинків на Ярославовому Валу №17-22 ховаються несподівані історії: від власника будинку, який розбагатів на будівництві Транссибірської магістралі, та першого товариства повітроплавання до будинку, де навчали догляду за тваринами, та місця, де колись жила видатна українська поетеса Леся Українка з сестрою. Ці будівлі були свідками не лише побутових історій, але й важливих подій, що формували обличчя Києва.
Ця стаття – продовження нашої серії про історію Ярославого Валу. Це короткий екскурс у минуле шести будинків вулиці, де кожна адреса розкриває свою унікальну, небанальну розповідь про Київ.
Ярославів вал, № 17. Від вдови секретаря до купця Хрякова
Першою забудовницею цієї «пустопорожньої» ділянки стала вдова губернського секретаря П. Замотаєва, яка одержала дозвіл на будівництво 1852 року. За купчою від 1875 року садиба належала капітану І. М. Киселевському, а 1890 року — комерції раднику, київському першої гільдії купцю Миколі Григоровичу Хрякову.
Про нього тепер нагадує великий млин по вулиці Олегівській, біля сучасної станції метро «Тараса Шевченка» — колишня його власність.
Проект триповерхового будинку в садибі М. Хрякова 1890 року підписав архітектор О. Я. Шіле.
У другому ряду на цій садибі стоїть п’ятиповерховий односекційний прибутковий будинок, споруджений 1911 р. у стилі пізнього модерну спадкоємцями Хрякова. Будинок цікавий тим, що бічні, «чорні» сходи з кухонь виведено на чоловий фасад. 1918 року садиба належала С. Я. Тарновському. Вуличний будинок додано четвертим поверхом у 1930-ті роки.
Ярославів вал, №18. Від товариства авіації до воєнних таємниць
Ділянку відокремлено як самостійну в 1860 р. з великої наріжної садиби (сучасні № 18—20, Стрілецька, 15). Придбав землю у поручика Миколи Федотовича Лучинського чиновник Франц Теренецький-Климович.
Через п’ятнадцять років до одноповерхового дерев’яного будинку, що стояв посередині садиби, зроблено прибудову за проектом київського міського архітектора В. О. Прохорова.
У 1878 — 1891 роках садиба належала дружині капітана Г. Я. Ковальській. Сім років по тому цю нерухомість придбав професор Університету св. Володимира Федір Олександрович Леш. На його замовлення наступного 1892 року за проектом та під наглядом архітектора Я. І. Вольмана по фронту вулиці, на місці садка, споруджено двоповерховий з підвалом цегляний будинок та служби.
Фасад на десять віконних осей було оздоблено в класичному стилі — з рустованим першим поверхом, із трикутними й півкруглими сандриками в облямуванні вікон другого поверху. Над карнизом підносилося декоративне огородження, а по краях височіли класичні вікна-люкарни. Праворуч по фасаду з художньої роботи кованими стулками воріт влаштовано парадний вхід та наскрізний проїзд на двір.
Внутрішнє планування відповідало традиціям домашнього побуту — з кабінетом, вітальнею, спальнею (вікнами на вулицю) та кухнею, їдальнею, дитячою кімнатою та приміщеннями для прислуги — вікнами на двір. Звичайно, при великій, на три вікна їдальні, була простора веранда. Планування першої квартири другого поверху в основному повторювалося. До кухонь вели окремі, з входом знадвору тримаршові сходи. Обслуга мешкала у підвалі, де також були комори. Після спорудження нового будинку старий залишався флігелем. За ним стояли служби: каретник, стайня, корівник, пральня для прислуги тощо.
У 1906 — 1916 рр. садиба належала надвірному раднику В. С. Куксіну, почесному мировому судді. В адресному довіднику за 1916 р, за цією адресою вказано Київське товариство повітроплавання. У 1937 р. досить тактовно додано третій поверх та дуже спрощено — четвертий, мансардний. Дерев’яний флігель розібрали, а служби переобладнали під гараж.
Будинок №18 після націоналізації
Під час німенької окупації Києва у 1941 — 1943 роках тут містилася поліцейська дільниця, і попід будинком, просто на хіднику було влаштовано муровану вогневу точку зі стрілецькими бійницями. Німці називали такі споруди «бункер». Вхід був з підвалу, а бійниці призначалися для обстрілу вулиці в разі нападу партизанів. Такі ж бійниці було пробито в товщі цегляного муру, який відокремлює подвір’я від сусідньої садиби № 16.
Після визволення Києва в будинку від січня 1944-го по січень 1945-го рр. містився Український штаб партизанського руху, про що нагадує тепер меморіальна дошка (1976 р.) з червоного граніту, оздоблена “партизанською стрічкою”.
Ярославів вал, № 19. Дві вдови, лікарня для тварин та будинок Наркомату
Сучасна садиба первісно складалася з двох сусідніх ділянок, що мали нумерацію № 19 і 21. У 1852 р. належала двом удовам штабс-капітанів — Стефаниді Шишковій та Д. Невятовській, які побудували, мабуть, типові («зразкові»), на сім вікон одноповерхові дерев’яні будинки.
На початку ХХ ст. садиби належали М. І. Тализіну (№ 19) та К. М. Леплинському (№ 21) — приват-доценту Університету св. Володимира, громадському діячеві, який тут-таки і мешкав, маючи ще нерухомість по Ярославовому Валу, 26 — навпроти.
Як вид з адресних довідників, у 1914 р.тут містився Київський відділ Російського товариства опіки тварин, очолюваний професором Петром Яковичем Армашевським (1851 — 1919) з лікарнею та амбулаторією для тварин.
Порада коштувала 60 копійок. Київська чека засудила старого професора до розстрілу.
У 1935 році старі будинки пішли на злам, і на їхньому місці споруджено великий, темно-сірий за тодішньою модою п’яти-шестиповерховий шестисекційний житловий будинок на 59 квартир для працівників Наркомату внутрішньої торгівлі УСРР.
Проектували будинок В. Оніщенко, Д. Богуславський і Корбін.
Восени 1943 р., тікаючи з Києва, німецькі окупанти спалили будинок, але по війні він був відбудований. Збережено й похмурий сірий колір фасадів.
У 1960-ті рр. тут жив київський письменник Володимир Кисельов (автор популярної книги «Дівчинка і птахолов» із сином — поетом Леонідом Кисельовим (1946 — 1968).
Ярославів вал, № 20. «1934» у вікнах, «сталінка» та гостювання Лесі Українки
Певно, це єдиний у Києві будинок, де рік його спорудження позначено в переплетенні високих засклених пройомів сходів. Ліворуч «19», праворуч «34».
То був рік, коли столиця УСРР переїхала з Харкова до Києва і почалася інтенсивна розбудова урядових та відомчих житлових будинків. Цей, на чотири поверхи, зведено для працівників Комітету резервів і «здано в експлуатацію до жовтневих свят та до 7-го з’їзду Рад»: за радянської влади вважалося за обов’язкове «зустрічати свята трудовими здобутками». Звичайно, за здачею тягнувся довжелезний перелік «недоробок» (теж радянське поняття), які сяк-так «усували».
Принагідно зауважимо, що в так звані сталінські часи масове житлове будівництво ще не існувало, а тривало вибіркове, відомче, за індивідуальними проектами. То вже за часів хрущовських почалося будівництво за державні кошти — для всіх. Згодом, наприкінці ХХ ст. прижилося й визначення житлових будинків, вигадане квартирними маклерами, що стали називатися більш американізовано брокерами, — “сталінка» і «хрущовка». Так от будинок №20 якраз і уособлює характерну довоєнну «сталінку» — з квадратними кімнатами, квадратними вікнами, із сірим фасадом, потинькованим «під шубу» з додаванням товчених річкових черепашок замість дорожчої слюди.
Будинок стоїть на місці частини наріжної садиби, що адресувалася як Стрілецька 15/20 і належала від 1865 року дружині потомственого почесного громадянина Надії Василівні Григорович-Барській. Її чоловік, Микола Олександрович, київський 2-ї гільдії купець, був нащадком видатних українських діячів ХVIIІ ст. архітектора Івана Григоровича-Барського та мандрівника Василя Григоровича-Барського.
За рогом сучасного будинку № 20 збереглася споруда давніша — особняк Григоровичів-Барських, де від жовтня 1893-го до квітня 1894 року мешкала в мезоніні з молодшою сестрою Ольгою українська поетеса Леся Українка. Про це нагадує невеличка металева пластинка, встановлена Посольством Норвегії, яке займає тепер колишній особняк.
Ярославів вал, № 21. Залізничні статки, «цегляний» стиль та відомий архітектор
Наріжний із вулицею Олеся Гончара колишній прибутковий будинок споруджено 1905 року на замовлення Йосипа Кіндратовича Сидорова.
Чотириповерховий з підвалом будинок декоровано в «цегляному» стилі, і увагу незмінно привертають круглі медальйони в щипцях. В одному зображено ініціали власника «ІКС»», в іншому — кирку, лопату й колесо від тачки та латинський заклик «ora et labora» (молись і працюй). Ці атрибути грабаря в поєднанні з девізом чернечого ордену бенедиктинців мали символізувати ту діяльність, на якій збагатився домовласник. За усними переказами, це сталося на спорудженні Транссибірської залізниці, де працював Осип Сидоров. Його ж ініціали у лавровому віночку красувалися в металевому мереживі великого ґанку на чавунних колонках при вході в крамницю, розташовану на першому поверсі. Вхід був просто на розі.
Автором проекту прийнято вважати найвідомішого зодчого Києва, академіка архітектури В. М. Ніколаєва, який оселився за цією адресою одразу після зведення будинку і жив тут до своєї смерті в листопаді 1911 р.
А родина О. Сидорова займала одноповерховий особняк — сусідній, по вулиці Ярославів Вал, 23 ще й 1918 року.
До капітального ремонту, здійсненого у 1970-х рр. парадний вхід з боку Ярославового Валу був на місці, де тепер вхід до гастрономічного магазину.
У вестибюлі парадного входу стелю прикрашав розпис: чарівний український краєвид в обрамуванні візерунками, із чотирма медальйонами по кутах — із портретами Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки та М. Заньковецької. Тепер вже складно з’ясувати, хто й коли це зробив.
Ярославів вал, № 22. Садиба Тальбергів, «будівельна лихоманка» та сучасний готель
Тривалий час у ХІХ ст. ця наріжна садиба мала вигляд звичайного городу. Вона належала 1865 року надвірному раднику Г. І. Вєтрову і входила до великої ділянки, що лежала вздовж вулиці Стрілецької аж до Рейтарської.
Наступний власник — колезький радник А. В. Солонина — у лютому 1883 року виділив незабудовану наріжну ділянку землі на розі Ярославового Валу та Стрілецької в окрему садибу і продав її присяжному повіреному В. Г. Тальбергу. В травні того ж року новий власник подав до є міської управи прохання про дозвіл спорудити одноповерховий з підвалом і надвірними службами цегляний будинок. Нагляд за будівництвом здійснював автор проекту — тогочасний київський міський архітектор А. К. Геккер. Особняк мав дев’ять кімнат та всі належні служби.
Родину Тальбергів у Києві знали: Володимир Германович — правник, почесний мировий суддя, незмінний член ради правління Південно-Західної залізниці. Його дружина, Наталя Василівна, — одна з перших у Києві практикуючих жінок-лікарів (жіночі хвороби).
Коли Київ охопила «будівельна лихоманка», і один по одному, а згодом десятками й сотнями стали виростати багатоповерхові прибуткові будинки, не лишилися осторонь і Тальберги, адже їхня садиба лежала у вельми вигідному місці.
Проект інженера Кобелєва та корективи архітектора Краусса
1897 року В. Тальберг придбав ділянку землі ліворуч свого особняка по Великій Підвальній, а через три роки замовив проект нового будинку цивільному інженеру О. В. Кобелєву. До речі, останній тоді мешкав неподалік, по Великій Підвальній, 31, керував роботами зі спорудження Політехнічного інституту, мав інші великі плани.
Проектування для Тальбергів пройшло за приказкою «апетит приходить під час їжі» — від прибудов до зведення чотириповерхового з підвалами будинку та надбудови над одноповерховим особняком трьох поверхів.
Проект не був повністю здійснений. Цілком вірогідно, що О. Кобелєв, займаючись проектуванням і будівництвом крупних об’єктів, не мав часу для нагляду за спорудженням будинку В. Тальберга, і тому воно здійснювалося під керівництвом А.-Ф. Краусса. Досвідчений будівничий, автор десятків аналогічних споруд у Києві, вніс певні корективи і в проект О. Кобелєва. Влітку 1903 р. будівництво на розі Ярославового Валу і Стрілецької було завершено. Триповерховий будинок одержав чолові фасади, оздоблені у дусі стилю неоренесанс, із наріжною вежечкою, зі співвідношенням сторін як 2:1 (40 м по Ярославовому Валу з парадним входом та 20 м — по Стрілецькій, з бічними воротами на двір). Квартири праворуч мали по 8 кімнат з усіма вигодами, ліворуч — по 5. Окрасою фасадів стали цинкові балясини огородження балконів.
Тальберги володіли будинком до 1918 року.
Останній з відомих київських Тальбергів, Микола Дмитрович, 1913 р. був начальником слідчого відділу Київського губернського земського правління. Він одним з перших урядовців підтримав гетьмана П. Скоропадського і отримав при ньому високий пост віце-директора департаменту поліції (Державної Варти).
Можна ще нагадати, що прізвище Тальберг письменник-киянин М. Булгаков дав одному з персонажів “Білої гвардії» та «Днів Турбіних , змінивши ім’я та по-батькові, звичайно. Навряд чи це був випадковий збіг, бо сам М. Булгаков після одруження мав квартиру поблизу, в цьому ж кварталі (вул. Рейтарська, 25).
Будинок № 22 після Тальбергів
У 1940 — 1941 рр. надбудували четвертий поверх.
На початку ХХІ ст. будинок № 22 та сусідній № 24 увійшли до новоспорудженого об’єму семиповерхового готелю «Radisson Blu Hotel», будівництво якого було завершено 2006 р.
