Як архітектор Барський перевернув Поділ: барокові шедеври Києва

Коли ми сьогодні прогулюємося центральною частиною Подолу, милуючись його неповторною красою, варто пам’ятати: значною мірою цим обличчям район завдячує одній людині. Іван Григорович-Барський — архітектор, який понад 30 років фактично формував архітектурний вигляд столиці України. Жоден зодчий за всю історію Подолу не збудував стільки храмів і цивільних споруд, як цей майстер XVIII століття.

Його роботи і сьогодні залишаються архітектурними перлинами міста. Всі збережені споруди Григоровича-Барського оголошені пам’ятками архітектури. А народився він тут же, на Подолі, в 1713 році.

Що таке бароко і чому воно було важливим для України

Щоб зрозуміти значення творчості Григоровича-Барського, потрібно знати, що таке бароко. Це художній стиль, який панував в Європі наприкінці XVI-XVII століттях (у деяких регіонах Європи аж до кінця XVIII століття, у тому числі в Україні). Бароко любило все пишне, урочисте, емоційне. Архітектура цього стилю вражала багатством декору, складними формами, грою світла і тіні.

В Україні бароко набуло особливих рис. Українське бароко поєднало європейські новації з давніми традиціями нашого храмобудування. Церкви мали кілька верхів (найчастіше три або п’ять), грушоподібні бані, багато декоративних елементів. Це була не просто мода — це був спосіб показати красу і багатство української культури в добу, коли Україна поступово втрачала політичну незалежність.

У XVIII столітті українське бароко почало згасати під тиском офіційного російського стилю, який нав’язувала імперія.

Собор Різдва Богородиці (зверху на фото) Мовчанського монастиря в Путивлі (кінець XVII – початок XVIII ст.) — єдина в Україні збережена пам’ятка у стилі наришкінського або «московського» бароко. Типова для цього стилю структура «восьмерик на четверику» реалізована тут у незвичному варіанті — з трьома восьмериками. Архітектурна традиція наришкінського бароко завершилася в Москві у 1720-х роках, проте в провінції подібні храми будували ще до кінця XVIII століття. Собор у Путивлі, зведений у той час, коли місто належало до Московського царства, залишається єдиним прикладом «чистого» втілення цього стилю на українських теренах. Інші споруди того періоду поєднували стилістичні впливи.

Зокрема, Воскресенський кафедральний собор у Сумах (знизу на фото), зведений у 1702 році як перша мурована церква міста, вважається зразком козацького (українського) бароко. Водночас у його архітектурі простежуються риси московської традиції: двоповерхова структура (літній і зимовий храми), масивні стіни з вузькими прорізами, стрімка вертикальність і вставлений восьмерик.Таким чином, ці два храми демонструють різні напрями розвитку сакральної архітектури на українсько-московському пограниччі кінця XVII – початку XVIII століття.

Саме в цей час і з’являється Григорович-Барський — майстер, який своїм талантом намагається врятувати національні традиції від забуття.

Дитинство на Подолі та шлях до майстерності

Батьки майбутнього зодчого переїхали до Києва з міста Бару на Вінниччині. Батько походив з польського роду Григоровичів герба Любіч — звідси й прізвище сина: Григорович-Барський (друга частина від міста Бар). У нього ще був старший брат — відомий письменник та мандрівник Василь, який народився у 1701 році у селі Літковичі (тепер Літки, північніше сучасних Броварів). Хлопець навчався у Києво-Могилянській академії, де залишив після себе навчальні малюнки. Вони й сьогодні свідчать про його зірке око, вправну руку та добре засвоєння європейської графіки.

Але в київську будівельну практику Іван увійшов уже зрілою людиною — в 35 років. Між завершенням навчання в академії та першим київським шедевром минуло не менше десяти років. Що робив молодий чоловік цей час? Найвірогідніше, стажувався під керівництвом досвідченого майстра (в одній з версій Йогана-Ґоттфріда Шеделя), який добре знав європейські традиції архітектури бароко в петербурзькому виконанні.

Це був важливий досвід. Молодий архітектор засвоїв офіційну мову російського бароко, але в серці зберіг любов до українських традицій.

Школу він пройшов чудову — з першої ж роботи в Києві показав себе не початківцем, а вправним будівничим. Про це свідчить його інженерна праця з будівництва подільського водогону.

Фонтан «Самсон»: символ, який об’єднав киян

А справжнім шедевром, що висунув Григоровича-Барського на передній план київської архітектурної сцени, став фонтан «Самсон» (його ще називали «Феліціал»), збудований у 1749 році. На головному торговельному майдані Подолу він звів навіс-ротонду, яка стала справжнім символом торговельно-ремісничого району.

Чому цей фонтан був такий важливий? Він став не просто прикрасою — він створив центр громадського життя Подолу. Навколо нього збирались купці, ремісники, звичайні кияни. Тут обговорювали новини, укладали угоди, зустрічались друзі. Ротонда з фонтаном стала місцем, де формувалась громадська думка, де кияни відчували себе спільнотою.

Саме тому ця споруда здобула неабияку популярність і зберігала її майже 185 років — аж до знищення в 1935 році. Тоді кремлівський ставленик Постишев наказав її зруйнувати, розуміючи значення цієї споруди для виховання самосвідомості київських українців. Фонтан був символом того, що українці можуть створювати прекрасне, що їхня культура має право на існування.

Архітектурно ротонда з чотирма арками, вісьмома спарованими колонами і міцним куполом стала свідченням професійної впевненості молодого зодчого. Особливо вражали сміливо перекинуті арки подвійної кривизни. У цій споруді відчувався відблиск столичної культури, але водночас — щось своє, українське.

Як петербурзький стиль став українським

Молодий архітектор показав, як можна використовувати офіційну архітектурну мову імперії для вираження національних ідей. Він взяв техніку петербурзького бароко — правильні пропорції, класичні ордери, європейську систему декору — але наповнив її українським змістом.

У композиції фонтану дивувала гра статики і динаміки: незворушні парні колони протиставлялися динамічному злету арок, могутнього карнизу та напівкруглого фронтону, над яким здіймався купол, немов парус, наповнений вітром. Чотири дуги — арка, карниз, фронтон і купол — накладалися одна на одну, кожна вище попередньої, створюючи ритмізований музичний рух.

Цей «музичний рух» архітектурних форм — суто українська риса. Наші майстри завжди любили динаміку, прагнення вгору, складні ритми. Григорович-Барський зумів передати це мовою класичного бароко. Київ уже знав пишну декоративність Йогана-Ґоттфріда Шеделя в брамі Заборовського та впевнену силу Великої Лаврської дзвіниці, але тільки починав пізнавати витончену граціозність Растреллі.

До речі, на нашій сторінці в Facebook опубліковане найстаріше фото Андріївської церкви.

Григорович-Барський у цій ранній роботі самостверджувався на рівні визнаних європейських майстрів, але залишався українцем.

Дзвіниці: вертикалі, що тягнуться до неба

Дзвіниці в творчості Григоровича-Барського займають особливе місце. Саме в них найсильніше виявилась його здатність поєднувати петербурзьку техніку з українськими традиціями.

Одним із найхарактерніших творів майстра стала дзвіниця при церкві святих Костянтина і Єлени на Подолі, побудована в 1747-1757 роках. Триповерхова споруда мала перший ярус у вигляді міцного кубоподібного об’єму, прикрашеного колонами європейського типу. Але другий ярус мав восьмибічну форму з незвичним рішенням: на кутах колони накладалися одна на одну — верхня повної ширини, нижня — половинної.

Це було новаторське рішення, яке водночас нагадувало багатошарові композиції давнього українського бароко і переводило національну традицію на загальноєвропейську архітектурну мову. Григорович-Барський показав, що українські форми можуть говорити мовою, зрозумілою всій Європі. На жаль, у 1935 році радянська влада наказала знищити верхні частини дзвіниці, завдавши непоправної шкоди пам’ятці.

Наступною дзвіницею стала та, що біля Петропавлівської церкви на Подолі. Тут архітектор пішов ще далі в експериментах: перший ярус мав на кожному куті по шість пласких колон, а на другому ярусі над ними вставали по чотири об’ємні колони. Це створювало вражаючий ефект — ніби будівля росте, набираючи сили з кожним поверхом.

Кирилівський монастир: де старовина зустрілась з новизною

Значною віхою в творчості Григоровича-Барського стали роботи в Кирилівському монастирі. Тут він показав ще один аспект свого таланту — здатність давати нове життя старовинним спорудам.

Древню церкву XII століття архітектор одягнув у барокові шати: звів хвилястий фронтон, грушоподібні бані. Це був сміливий експеримент — як поєднати тисячолітню традицію з новими віяннями? Григорович-Барський знайшов відповідь: він зберіг основну структуру старовинного храму, але надав йому нового емоційного звучання через барокові форми.

Правда, не всі рішення були вдалими: б чотири добудовані бані виявилися декоративними, що суперечило українській традиції, де кожна баня мала своє функціональне значення.

Справжньою знахідкою стала дзвіниця на монастирській брамі, яка водночас була тридільною церквою на другому поверсі. Це була складна архітектурна задача: як поєднати горизонтальну структуру храму з вертикальною дзвіницею? Майстер знайшов оригінальне рішення — створив композицію, де обидві функції доповнювали одна одну.

Бічні частини храму накрили округлими вальмовими покрівлями, що нагадували традиційні українські церкви «хатнього типу» — ті скромні дерев’яні храми, що століттями будувались у селах. Так Григорович-Барський показав: справжнє мистецтво народжується там, де зустрічаються висока культура і народні традиції.

Церкви: храми для душі народу

У церковній архітектурі найсильніше виявилася майстерність Григоровича-Барського як інтерпретатора національних традицій. Він розумів: церква — це не просто будівля, це духовний центр громади, місце, де формується національна ідентичність.

Його храми поєднували офіційну архітектурну мову імперії з глибоко українським розумінням сакрального простору. Використовуючи прийоми петербурзького бароко — правильні ордери, симетричні композиції, класичні пропорції — він створював споруди, які промовляли до українського серця.

Церква Миколи Набережного (1772-1775) стала яскравим прикладом такого підходу. Хрещата в плані, з напівкруглими виступами і входами з трьох сторін, вона нагадувала давні українські традиції храмобудування. Але барабан з його спареними колонками і тонко профільованими арками говорив мовою високого європейського мистецтва.

Покровська церква на Подолі (1766-1772) мала три верхи — пряме посилання на українські триверхі храми. Після пожежі 1811 року її барокові бані замінили класицистичними, але декор фасадів зберіг барокові риси майстра. Особливо цікавими були входи — двоярусні ганки, що нагадували традиційні українські житла.

Коли старе стає новим: реконструкції храмів

Величезну роботу провів Григорович-Барський з осучаснення давніх храмів. Він одягав у барокові шати церкви XI-XVI століть, даючи їм нове життя. Це була не просто реставрація — це була реінтерпретація, спроба показати, що українська духовна традиція не застигла в минулому, а здатна розвиватись і оновлюватись.

Так отримали новий вигляд храми Києво-Печерської лаври, Кирилівська церква, церкви Миколи Притиска і Богородиці Пирогощі.

Кожна з цих реконструкцій була актом культурного самоствердження: старовинні святині ставали сучасними, не втрачаючи своєї сакральної сутності.

Угорі — сучасна Церква Успіння Богородиці Пирогощі, відбудована у 1997–1998 роках у формах, що вважаються наближеними до її вигляду у XII столітті. Унизу — дзвіниця другої половини XIX століття.

Початковий храм засновано у 1131–1132 роках, багато разів знищували. У XVIII столітті церкву у 1752-1770-х роках відбудовував Іван Григорович-Барський, добудувавши п’ятиярусну дзвіницю в стилі козацького бароко (розібрану в 1835 році). Сам архітектор, ймовірно, похований поруч. У 1935 році храм зруйнували. Перед демонтажем було встановлено, що він зберігав значну частину давньої структури. Відбудова 1990-х викликала дискусії через відсутність точних зображень первісної церкви.

Творча спадщина: більше ніж архітектура

За своє життя Григорович-Барський побудував понад 30 об’єктів різного призначення: промислові та житлові будинки, келії, Гостинний двір, бурсу та багато інших. Коли архітектор помер у 1791 році, Київ втратив не просто талановитого зодчего — він втратив творця, який показав, як можна зберігати національну ідентичність в умовах імперського тиску.

На фото зверху — кам’яниця київського війта (відомий як «будинок Яна Биковського») на Подолі, зведена на межі XVII–XVIII ст. Це найдавніший зі збережених житлових будинків Києва, пам’ятка архітектури, розташована на розі вул. Костянтинівської та Хорива. Вважається, що перебудову та оздоблення у стилі бароко здійснив Іван Григорович-Барський.

На фото внизу — дзвіниця та Петропавлівська церква Межигірського монастиря незадовго до знесення, фото 1930-х років. Комплекс XVIII століття, створений за проєктами Григоровича-Барського, був одним із найвеличніших ансамблів українського бароко. Знищений радянською владою.

Творчість Григоровича-Барського — це урок для всіх часів. Він показав, що можна вивчити мову панівної культури і використати її для вираження власних ідей. Що можна бути частиною великої європейської традиції і водночас залишатись українцем. Що справжнє мистецтво народжується там, де зустрічаються висока майстерність і любов до свого народу.

Від нищівної пожежі 1811 року на Подолі згоріло 240 будинків, три монастирі, близько 20 церков, у тому числі й багато творів Івана Григоровича-Барського. Радянська влада довершила знищення, зруйнувавши фонтан «Самсон» та інші символи української культури.

Але головне залишається: Іван Григорович-Барський довів, що українське мистецтво здатне творити шедеври світового рівня. Його споруди й сьогодні формують неповторне обличчя Подолу — того куточка Києва, де народився і творив видатний співець українського бароко.