Ярославів Вал — одна з найзагадковіших і найдавніших вулиць Києва, розташована в межах старого міста, поблизу Золотих воріт. Сьогодні вона відома своєю історичною забудовою, посольствами та атмосферними особняками. Але за кожним фасадом тут — справжній пласт культурної й урбаністичної пам’яті міста. У цьому дослідженні ми розповідаємо про садиби №28–32: про те, хто ними володів, як змінювалась архітектура, хто мешкав у квартирах і чим ці адреси стали відомими у культурному ландшафті України.
Будинок з драконами та власною електростанцією: №28/31
У другій половині ХІХ століття ця наріжна ділянка поступово змінювала власників: від міщанки М. Курінної (ще 1856 року) до чиновника Є. Нагорського. У 1866 році тут стояли скромні дерев’яні будівлі та навіть дві землянки — типова картина для передмість того часу. Все змінилося у грудні 1897-го, коли ділянку придбав архітектор і інженер Микола Яскевич.
Він збудував тут чотириповерховий прибутковий дім, максимально ефективно використавши невелику площу в 14 соток. Будинок складався з двох секцій, мав проїзд із боку тодішньої Мало-Володимирської (нині Олеся Гончара) на маленьке подвір’я, під яким була льодовня. У торці споруди містилася котельня водяного опалення, а також електростанція — не лише для цього будинку, а й для маєтку на Рейтарській, що належав матері архітектора.
Фасад оздоблено в неоренесансній манері, хоча декоративна програма не надто чітко визначена. Найбільш виразна деталь — ліпні дракончики, втиснуті над порталами парадних входів. Ці істоти надають будинку казковості й відсилають до модного в той час поєднання неоренесансу з елементами романтизованої готики.
Хоч сам Яскевич відомий і вишуканішими проєктами — зокрема, колишнім прибутковим будинком на розі вулиць Хмельницького та Лисенка, — дім на Ярославовому Валу не втрачає інтересу. Щоправда, архітектор володів ним недовго: вже 1901 року будинок викупив Полтавський земельний банк, а згодом він переходив до родини Куниш і банкіра Карла Нордстрема, заступника керівника Російського банку для зовнішньої торгівлі (Хрещатик, 32). Перед революцією нерухомість перебувала у власності товариства «Ентін і Марголін».
У цьому будинку жили люди, які формували культуру Києва: губернський інженер Володимир Безсмертний (у 1908-1940 рр.), автор десятків міських споруд; політичний діяч Іван Стешенко, який згодом очолив за Центральної Ради Генеральний секретаріат освіти; музикознавець і педагог Микола Грінченко — на його честь у 1965 році на фасаді встановили меморіальну дошку.
Тут також працювали аптекар С. Тарковський, купчиха Гладчук з гастрономом, а ще — Курляндська латиська їдальня. Колись у приміщенні розміщувалася й жіноча гімназія священика Стельмашенка.
У 1990-х роках будинок зазнав капітального ремонту з переплануванням, однак первісне архітектурне ядро, включно з формою об’єму, було збережене.
Балкони під шатрами, дворівневе помешкання для слуг та історик Довнар-Запольський: будинок №29
У 1868 році ця ділянка належала купцеві Францу Карловичу Тешнеру. Вже наступного року, 1869-го, на його замовлення архітектор А. Г. Сопоцинський звів тут двоповерховий фасадний будинок. Тешнер прагнув розширити свою садибу: у 1872 році він придбав ще дві сусідні ділянки (площею 368 кв. сажнів) і приєднав їх до своїх основних 600 кв. сажнів. Розширення стосувалося в основному території в глибині кварталу — ярів та приярків.
Після смерті Тешнера, у 1897 році, його вдова Аделаїда Людвігівна продала садибу селянинові з Тверської губернії Івану Федоровичу Кузнецову. У червні того ж року, щойно оформивши купчу, Кузнецов подав на затвердження до міської управи проєкт надбудови та реконструкції будинку. Автором проєкту став архітектор Микола Горденін, який сам мешкав у цьому ж будинку до 1909 року.
У той період на ділянці з’явився ще один прибутковий дім — триповерховий флігель. Його архітектура значно стриманіша, ніж у фронтального будинку, однак має цікаву особливість: задній фасад флігеля (той, що виходив на другий двір) був вищим за парадний. Усе через те, що кімнати для прислуги тут облаштовано у два рівні — цей прийом зустрічається ще, наприклад, у будинку №1 на тій же вулиці.
Фасад головного будинку прикрашали елементи в дусі неоренесансу: балкони під шатрами на витончених колонках, різьблені двері (на жаль, не збереглися). Архітектура свідчить про бажання нових власників створити презентабельну прибуткову нерухомість із виразним обличчям.
Згідно з адресними книгами, у 1904 році садибу придбав Ф. М. Сціппо-Кампо, а в 1909–1910 рр. нею володіли сестри Софія Домбровська та Ванда Гзовська. У 1914–1918 роках власником був дворянин М.-А. Г. Зарембський.
Серед мешканців будинку варто згадати історика Митрофана Довнар-Запольського — професора Київського університету святого Володимира, знаного дослідника української історії та економіки. Його присутність у будинку на Ярославовому Валу додає ще одного культурного виміру до історії цієї адреси.
Особняк Тарновських, бакалійна крамниця й редакція “Західної України”: історія садиби №30/18 і №30-А
Колись ця ділянка разом із сусідніми №30-А та №32 становила єдину велику ділянку. У 1861 році наріжну територію площею 0,36 га придбав учитель Києво-Софійського духовного училища Лук’ян Григорович Волошкевич. На той час тут стояли два дерев’яні будинки та господарські споруди, а на Ярославів Вал виходив фруктовий сад.
У 1874 році Волошкевич збудував за проектом архітектора Павла Спарро двоповерховий наріжний будинок з напівпідвалом та мезоніном. Житло здавали в найм поквартирно, а в нижньому поверсі розташувалися крамниці: бакалійна та горілчана.
У 1881 році, на місці колишнього саду по фронту Ярославового Валу, виріс ще один двоповерховий будинок (нині №32). У кованих балконах цієї будівлі було вмонтовано монограму — ініціали Л. В. — Лук’яна Волошкевича. А в 1884-му між обома будинками в глибині садиби звели двоповерховий особняк для господарів.
1888 року Волошкевич продав усю садибу київському купцю другої гільдії Ісааку Густману. Той невдовзі перепродав частину — будинок №32 — дружині диякона Є. Крижанівській. Решту ж садиби, тобто №30/18 та №30-А, у 1898 році придбала дворянка Надія Тарновська — дружина Володимира Тарновського, сина відомого українського мецената Василя Тарновського.
У 1905 році Надія Тарновська продала наріжну частину садиби (№30/18) інженеру шляхів сполучення М. К. Ржепецькому, залишивши собі особняк у глибині ділянки (№30-А). Над порталом особняка красувався герб роду Тарновських — “Леліва”: шестипроменева зірка над півмісяцем.
Ймовірно, саме тоді наріжний будинок надбудували четвертим поверхом і добудували з боку вулиці Гончара чотириповерховий об’єм. Архітектурно це стримана еклектика в цеглі, без надмірної декоративності.
На жаль, у 1990-х роках під час капітального ремонту більшість первісних оздоб зникла. А от особняк №30-А (про який нагадує тільки град часто огорожа на цегляних пілонах) до середини ХХ століття був важливим культурним простором.
Михайло Тарновський — син Надії — був істориком, белетристом, фотографом і членом “Фотографічного товариства Дагер”. Його серія світлин родинної садиби в Качанівці (Чернігівська область) була опублікована 1915 року в журналі “красивой жизни” “Столица и усадьба” (№40–41), а сам альбом Михайло передав до Історичного музею ім. Т. Шевченка (тепер — Національний музей історії України).
У 1925 році, вже після націоналізації, в особняку відкрили секцію письменницької організації “Плуг” під назвою “Західна Україна”. Серед її членів були В. Атаманюк, Д. Бедзик, В. Бобинський, Д. Загул, М. Ірчан, М. Козоріс, А. Шмигельський та інші. У 1927 році тут же розміщувалась редакція літературно-мистецького часопису, який ілюстрували В. Касіян, Б. Крюков, Я. Струхлянчук та ін.
У 1929 році академік К. Воблий підтримав спробу Михайла Тарновського повернути родинний дім: 31 серпня Київський окрвиконком навіть ухвалив рішення про денаціоналізацію. Однак процес не було завершено.
У 1934 році “Західну Україну” ліквідували, більшість письменників зазнали репресій, а частину було розстріляно. Особняк передали Наркомату соціального забезпечення, а згодом — консульству Чехословаччини, яке діяло до 1938 року.
У повоєнні роки особняк знесли. На його місці в середині 1950-х років звели шестиповерховий житловий будинок за проєктом архітектора Вадима Гопкала.
Від “горобця” Спарро до посольства Канади: історія садиби №31
На місці сучасного будинку №31 ще у 1871 році була садиба, що належала Миколі та Матільді Спарро — дітям київського архітектора Павла Івановича Спарро. Саме він отримав цю ділянку одразу після розпланування кварталу. Павло Спарро, син американського віце-консула (sparrow — «горобець» англійською), приїхав до Києва 1836 року після закінчення Петербурзької академії мистецтв на запрошення свого вчителя Вікентія Беретті, аби долучитися до зведення університету Святого Володимира — і залишився в місті назавжди.
Серед його численних робіт найвідоміша — четвертий ярус дзвіниці Софійського собору, збудований у 1851–1852 роках. Садиба на Ярославовому Валу залишалася у родинному володінні: сини Павла — Леопольд, Михайло та Микола — були правниками та чиновниками, а його онук Павло Миколайович Спарро у 1937 році вже працював візником і був репресований.
На початку ХХ століття, в 1904–1910 роках, у цьому будинку мешкав цивільний інженер Олександр Кобелєв (1860–1942) — автор відомих київських споруд: будівлі Київської контори Державного банку на Інститутській, 9; колишнього банку на Володимирській, 10; комплексу будівель на О. Гончара, 59; а також Казенної палати на Львівській площі, 14.
Ще раніше, у 1885–1889 роках, тут мешкав український класик Іван Нечуй-Левицький (1838–1918), який оселився тут після виходу у відставку. На той час на садибі стояли два будинки: двоповерховий фасадний і одноповерховий флігель.
У радянські часи, у 1973 році, на місці старої забудови спорудили новий будинок — для Генерального консульства Німецької Демократичної Республіки. Проєкт створила архітекторка Галина Добровольська. У її доробку — ще дві споруди на цій вулиці (№12 і №34), виконані в тій самій постконструктивістській стилістиці: зала на другому поверсі, житловий флігель у дворі, стриманий модернізм 1970-х.
Після розпаду соцтабору 1990 року будинок перейшов до Посольства Канади. У середині 1990-х його територію відгородили від тротуару високими гратами, утворивши курдонер — простір перед фасадом у глибині ділянки.
Весілля Лесі Українки, “Народні мелодії” і Змієві вали: будинок №32
У 1861–1888 роках ця ділянка входила до складу великої наріжної садиби, що належала Лук’яну Волошкевичу, і мала номер 30/18. Тут у 1881 році Волошкевич звів двоповерховий будинок, на балконах якого зберігалося ажурне залізне обрамлення з ініціалами власника — “Л. В.”. Через сім років, у 1888-му, садибу викупив купець другої гільдії І. Густман. Того ж року він продав частину ділянки — саме №32 — дружині диякона Є. Крижанівській.
На ділянці звели триповерховий флігель, до якого вів проїзд уздовж лівого торця фасадного будинку. У глибині зберігалися дерев’яні служби. У 1904 році садиба перейшла у власність М. П. Павлової, а в 1909–1914 роках — Є. В. Макаренко.
Цей будинок має виняткову меморіальну цінність. Саме сюди, 27 липня 1907 року, приїхала Леся Українка зі своїм нареченим Климентом Квіткою, щойно після вінчання. Молоде подружжя мешкало у квартирі №11 на третьому поверсі флігеля. Тут жив також названий батько Климента — О. Карпов, і саме звідси Леся та Климент вирушили у весільну подорож до Криму.
Климент Васильович Квітка (1880–1953) — видатний музичний фольклорист. У 1902 році він закінчив Університет святого Володимира, пізніше здобув музичну освіту в Київському музичному училищі. Квітка зібрав понад 6000 народних пісень, значну частину записав з голосу Лесі Українки, а також Івана Франка. У 1917–1918 роках видав двотомник “Народні мелодії з голосу Лесі Українки”. У 1922 році створив Кабінет музичної етнографії при АН УСРР, а з 1933 року працював професором Московської консерваторії.
У цьому ж будинку мешкав історик Василь Ляскоронський (1860–1928), приват-доцент Університету святого Володимира, автор праць з археології та історії Київщини: “История Переяславской земли” (1897), “Городища, курганы и змиевы валы” (1899, 1905), “Г. Л. Боплан и его историко-географические труды относительно Южной России” (1901), “Римські монети на території Києва” (1927).
У радянський період, 1939 року, з’явився проєкт надбудови фасадного будинку на замовлення Укрм’ясозбуту. Реалізували його лише наприкінці ХХ століття. Тоді ж реконструйований флігель передали Посольству Італійської Республіки.
Ці п’ять адрес на Ярославовому Валу — не просто історичні будівлі. Це простір, у якому творилася київська архітектура кінця ХІХ століття, визначалася культурна політика 1920-х, звучали народні пісні, збиралися “народні” письменники і мешкали герої української історії. Від ліпних фасадів прибуткових будинків Яскевича до родинного герба Тарновських, від весілля Лесі Українки до редакції “Західної України” — Ярославів Вал зберігає голоси поколінь, які формували Київ.
