Сучасна психіатрична допомога здається нам чимось принципово новим — результатом наукового прогресу останніх століть. Але історія показує інше: ще в часи Київської Русі існували цілі системи опіки над людьми з психічними розладами. Як тодішні підходи до душевнохворих можуть нас чогось навчити сьогодні? Яких принципів гуманного ставлення варто позичити з минулого?
П.О. Бутковський, засновник вітчизняної психіатрії, у 1834 році зауважив:
«Душевные болезни вероятно существовали уже в первобытном состоянии человека, ибо предания Греков, Иудеев и других народов, свидетельствует нам, что они известны были в самой глубокой древности».
Але як саме до цих хвороб ставилися наші предки?
Опіка в Київській Русі: від Божої ласки до княжих указів
У Київській Русі «розумово відсталі» — як тоді називали людей з психічними розладами — були оточені ореолом святості і таємничості. Прості люди вважали опіку над «дурниками» і «блаженненькими» богоугодною справою.
Часто до них прислухались, їхнім словам вірили. У багатьох місцевостях Київської Русі було за честь прихистити на своєму подвір’ї або в домі людину, яка мала психічні розлади.
У той час душевнохворого розглядали як жертву «божьего наказания», чаклування та чародійства, як біснуватих. Це призводило до того, що до них ставились без ворожості — часто з бажанням допомогти. Лише в поодиноких випадках вдавалися до їх знищення.
Князь Володимир: перший соціальний реформатор
Князі Київської Русі перейняли візантійський досвід організації опіки над людьми з різними “відхиленнями”, що закріплювалося відповідними законами та уставами.
Першим започаткував опіку над особами, що самостійно не могли прожити, зокрема й “розумово відсталими”, київський князь Володимир Святославович. У «Літописі Руському» читаємо:
«Повелів він всякому старцеві і вбогому приходити на двір княжий і брати усяку потребу — питво, їжу, і з скарбниць кунами».
Але князь пішов далі. Розуміючи, що «немічні і недужі не можуть дійти до двору мого», він повелів спорядити вози й наклав на них хліба, м’яса, риби й овочів різних, і мед у бочках, а в других квас.
Ці вози їздили по місту, а возники запитували: «Де недужі чи старці, що не можуть ходити?» І роздавали всім, що потрібно.
Перші закони про недієздатність
У ХІ столітті 12 статтей «Градських законів», що ввійшли в «Судний закон» князя Володимира, встановили революційний для того часу принцип: душевнохворі при вчиненні вбивства не підлягали страті. Їх направляли на опіку в монастир.
Закон також визначав, що такі люди не можуть «даров давать… свідчити в суді» — тобто, по суті, запровадив поняття недієздатності.
Князь Володимир у своєму Церковному уставі 996 року зобов’язав церкву турбуватися про інвалідів, юродивих та бідних. Він виділив основні категорії осіб, що потребували допомоги: удови, убогі, юродиві чи калічні, мандрівники та бідні.
За тим же уставом визначалася десятина від княжих доходів на утримання монастирів і церков, а також богаділень і лікарень для бідних.
Монастирі як прихисток: досвід Києво-Печерської лаври
До прийняття християнства людей з психічними розладами лікували волхви, чаклуни та відуни, яких називали «лечці». Вони використовували лікарські трави в поєднанні із замовляннями та ворожіннями.
До другої половини ХІV століття головну роль в опіці над психічнохворими відігравали монастирі. Зокрема, Києво-Печерський монастир, в якому вперше було організовано притулок для “немічних, убогих, юродивих та розумово відсталих”.
Російський історик А.Ф. Мальцев зазначав:
«Києво-Печерский монастырь первый на Руси устроил двор для призрения недужных… В Киево-Печерском монастыре были свои целебники и тогдашней Руси профессиональные врачи, которые лечили всякого рода больных, не исключая и душевнобольных».
У записах Нестора-літописця (в Печерському Патерику) згадано перебування на території Києво-Печерського монастиря людей з ментальними порушеннями та догляд за ними. А в «Повісті минулих літ» Нестор писав: «А ще хто боліє або недугом одержим — приносять в монастир».
Феодосій Печерський: лікар душ і тіл
Особливо високий рівень доброчинності та гідного ставлення до хворих був за часів діяльності Феодосія Печерського (близько 1009–1074). Народився він у містечку Василькові під Києвом у заможній родині.
Близько 1058 року Феодосій постригся в ченці, а через три роки став ігуменом Києво-Печерського монастиря. Він був не лише духівником, але й монастирським лікарем.
Феодосій заснував лікарню при Києво-Печерській лаврі (близько 1070 року) за прикладом Афонського та інших християнських монастирів Візантійської імперії. Літопис розповідає:
«Створи двор близ монастиря своего, и церковь взгради в нем святого первомученика Стефана. И ту повеле пребывати нищим, слепым и хромым и трудноватым, и от монастыря подаваше им еже на потребу, и того всего сыщаго монастырскаго десятую часть давайте им».
Феодосію Печерському приписують понад двадцять творів, але вченими доведено належність йому лише одинадцяти. Серед них — «Слово святих отців про пияцтво» та «Про допомогу бідним».
Літописець Нестор описав психічнохворого монаха Ісаакія, за яким доглядав сам ігумен Феодосій, помістивши його у свою келію.
Відомі слова Феодосія Печерського, за якими він розрізняв божевілля, що виникає в людини мимовільно, і пияцтво, яке є свідомим вибором:
«Бесный же сражает неволею и добудет себе вечные жизнь, а пьяный волею стража добудет себе вечные муки».
В одному із джерел ХІ століття проводиться паралель між психічнохворим і п’яницею: «ієрей прийде до біснуватого, проведе молитву і вижене біса, а якби над п’яним зійшлись попи всієї землі, то не вигнали б самовільно біса п’янства».
При цьому, вже у 1117 році в «Поученії Володимира Мономаха» пияцтво розглядається як злочин проти себе та суспільства.
Знані цілителі та перші лікарські практики
Знаним і шанованим цілителем був чернець Києво-Печерського монастиря Григорій Чудотворець Печерський (?–1093). Він зцілював «бєсних» і мав дар навіювання того, що бажав, всупереч волі страждених.
Також важливу роль в опікуванні психічнохворих мали лікувальні та благодійні заклади Переяславського князівства, створені Єфремом Переяславським.
Єфрем Переяславський: будівничий лікарень
До початку церковної кар’єри Єфрем Переяславський (р.н. невід. – 1098) тривалий час служив дворецьким у київського князя Ізяслава Ярославича. У 1061 році постригся у ченці Києво-Печерської лаври й подався до Константинополя. Там він кілька років був ченцем в одному з найдавніших візантійських монастирів — Ситудівському.
У 1062 році, на прохання Феодосія, він списав і переслав до Києва статут цього монастиря для введення його в Печерській лаврі.
Єфрем вважається одним із перших, хто почав будувати лікарні на Русі. Про це записано у Никонівському літописі за 1097 рік — Єфрем наказав підлеглим монастирям будувати лікувальні заклади.
Літопис повідомляє, що він звів багато споруд: «церкви святаго архангела Михайла… другую церковь и строение банное и врачеве и больниць всем приходящим и безмездно врачеваниє».
Таке ж самовіддане служіння він організував «и в Милитине в своем граде… и по иным своим градом митрополским». Літописець підкреслює: «сеже не бысть прежде в Руси» — такого раніше на Русі не було.
Перші наукові підходи до діагностики
В «Ізборнику Святослава» (1073) всі хвороби поділялися на дві групи — «недуги плотные» (тілесні) та «недуги душевные» (психічні). Причиною виникнення психічних захворювань вказувалось ураження головного мозку.
У рекомендаціях щодо методів роботи лікаря з хворим зазначалося: для виявлення хвороби необхідно викликати пацієнта на відвертість та спостерігати за його поведінкою.
Особливу увагу приділяли ході, позі, міміці, посмішці (літописець пише про «ступиніє ног, смєяніє зуб»).
Занадто агресивних хворих називали «буя», а депресивні настрої описувалися як «кручина». Меланхолічні настрої зазвичай пов’язувалися з хворобою печінки чи селезінки.
У документі міститься розпорядження щодо психічного обстеження при зарахуванні на військову службу — ще один доказ системного підходу наших предків.
Психічнохворі у той час поділялись на «странных, убогих и бесных». До «странных и убогих» відносили недоумкуватих і спокійних хворих, до «бесных» — неспокійних.
У ХІ–ХІІ століттях у Київській Русі набув поширення «Шестиднев Іоанна екзарха Болгарського». Відповідно до цієї пам’ятки, «хворим на буйство» заборонялось вживати їжу, яка містить кров живих істот. Це можна вважати своєрідним лікувально-профілактичним заходом щодо психічних розладів.
Шлюбне право та психічні хвороби
Відповідно до «Уставу Ярослава Мудрого», не дозволялося розлучення, якщо в одного з подружжя виявилось психічне захворювання. Це свідчить про гуманне ставлення до душевнохворих — їх не кидали напризволяще.
Також рекомендувалося здійснювати «розшук» (обстеження психічного стану) у випадках дітовбивства, крадіжки коней та підозри щодо підпалу.
Перші шпиталі в Україні
У ХІV–ХV століттях на території сучасної України спостерігались перші спроби організації психіатричної допомоги. Особи з психічними розладами знаходили притулок у Максаківському, Межигірському, Трахтемирівському, Лебединському, Самаро-Миколаївському та інших монастирях.
Одна із церков Межигірського Спасо-Преображенського монастиря, після зруйнування у 1660-х роках польським військом Трахтемирівського монастиря, була перетворена в спеціальний лікувальний заклад — шпиталь для старих і немічних січовиків. Тут опікувались і психічнохворими.
У монастирях божевільними опікувалися цілителі, знахарі та монахи. Лікувальними засобами були молитви та цілюще зілля.
Братства, які зароджувались, також брали участь в опіці над психічнохворими. При цьому основна маса хворих перебувала поза опікою — це була головна проблема тодішньої системи допомоги.
Православна церква проти світської влади
У середні віки в Україні хворих з ментальними розладами багато хто розглядав як носіїв злої основи. Але православна церква зараховувала психічнохворих до несвідомих жертв божого покарання, піклуючись і опікаючи їх.
Поступове послаблення православної церкви, її підпорядкування державі значно обмежили розвиток на землях України церковно-християнської доброчинності.
У землях, які відійшли під владу московських князів, київський досвід опіки над розумово відсталими та іншими категоріями психічно і фізично хворих людей не знайшов свого розвитку і по суті був забутий.
Уже не виділялись відповідні кошти князями, частина притулків при монастирях була закрита.
Юродство — релігійна чи соціальна роль?
Після розпаду Київської Русі набуває свого значення особливий соціально-духовний феномен — юродство. На території України юродивими вважалися розумово відсталі і психічнохворі люди, яких називали блаженними.
В уявленні народної свідомості саме юродство розглядалось як один із подвигів християнського благочестя. Культ «блаженних» і «юродивих» — невід’ємна риса православ’я.
Ця ідея співзвучна знаменитому пророцтву Ісуса Христа із Нагорної проповіді (Євангеліє від Матфея): «Блаженні вбогі духом, ібо вони єсть Царство Небесне».
Як свідчить проповідь Христа, це зовсім не «убогі» — це якраз сильні духом, сильні моральною чистотою. Вони являють собою правду, чим складають «світло світу» і «сіль землі».
Братства та їхні шпиталі
Покращенню медичної допомоги, зокрема і для психічнохворих, сприяв розвиток братств та різних благодійних притулків для опіки хворих, особливо шпиталів.
Значну роль в опіці над душевнохворими зіграли православні церковні братства, які виникли у ХV столітті. Основним напрямком їхньої діяльності було надання матеріальної допомоги своїй приходській церкві.
З часом братства перетворились у громадські організації, які відкривали школи з викладанням на місцевій, церковно-слов’янській та грецькій мовах, організовували типографії, сприяли розповсюдженню богословської літератури.
Поряд з культурно-просвітницькою діяльністю, братства велику увагу приділяли організації богаділень і шпиталів для лікування та утримання старих, хворих і інвалідів.
Лікуватися в шпиталях мали право «люди всякие от пана бога хоробою и уламностями невежоны» — тобто всі, хто страждав від хвороб та увічень, включно з людьми похилого віку та недоумкуватими.
В описі «Подорож Патріарха Макарія» Павла Алеппського (архідиякон, мандрівник, письменник), який із своїм батьком — Антіохійським Патріархом Макарієм — подорожував через Україну до Москви в 1654 році, зазначалось:
«Знай, що по всій землі козацькій, в кожному місті, в кожному селі для їхніх убогих, немічних та сиріт збудовано по краю чи в середині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок».
Братські притулки вже в ХVI столітті отримали назву шпиталів (від латинського слова, що означає «гостинний»).
Українські полки, які були не тільки військовою силою, але й виконували роль адміністративно-територіальних округів, мали понад 600 шпиталів. У більшості випадків шпиталі розміщувались у звичайних селянських хатах.
Ці заклади були настільки популярними і живучими, що в окремих повітах України зберігались до 1883 року. У зазначених шпиталях містилися також і спокійні психічнохворі, які називалися недоумкуватими та юродивими.
Що ж стосується неспокійних психічнохворих, то вони, напевно, частково потрапляли у в’язниці, перебували на ланцюгах або ж блукали на волі.
Окрім шпиталів, які створювалися світською владою, консисторії (церковні управління) видавали спеціальні розпорядження. Вони зобов’язували при створенні нових церков організовувати при них «странноприемники для людей нищих, убогих, божегневных и в разных битвах покалеченных».
До кінця ХVII століття монастирі поступово почали ухилятися від піклування над хворими. Приватні особи та урядові органи поміщали в монастирі переважно неспокійних хворих. Особи з психозами з в’ялим перебігом переважно опікувались закладами братств.
Царські укази та початки психіатрії
З 1669 року регламентувалася законом примусова госпіталізація неспокійних хворих. У той же час (20 квітня 1669 року) був виданий указ про неосудність, а від 1690 року почали проводити психіатричну експертизу.
Лікування психічнохворих в основному полягало в «исправлений разума», «приведения на путь истины» — тобто мали на меті повернути людину до нормального стану через моральний вплив.
На той час в описі психічних захворювань уже згадувалося кілька діагнозів: ідіотизм, нервова сухота, слабоумство, манія з маренням і без марення, періодична манія, остовпіння, падуча хвороба, мінливість розуму, загальне божевілля на ґрунті вживання «горячительных напитков» і інші визначення.
Але наукова психіатрія ще не сформувалась.
При цьому спостерігалась і протилежна тенденція — зростання містики в поясненні причин психозів. Погляди на психічні хвороби як на біснуватість, одержимість бісами — тобто стан людини, який вважали наслідком вторгнення в неї нематеріальних демонічних сил — теж мали місце.
Прагнення церкви визволити людину від впливу злих сил обумовило виникнення релігійних практик екзорцизму — процедури вигнання демонів та інших надприродних істот з одержимого за допомогою молитов, релігійних ритуалів, екзотеричних практик.
У деяких місцях над людьми з ментальними розладами проводилися самосуди із застосуванням тортур, які, правда, не заохочувались владою, а їх організатори карались.
Петро І та перші спеціалізовані заклади
Деяких змін система опіки над «розумово відсталими» зазнала при царі Петрі І. Він видав указ у 1722 році «Про освічення дурнів в Сенаті».
Згідно з цим указом, людей непутящих, що розтринькували батьківське майно, треба було поміщати в «смирительные» (гамівні) будинки.
У 1723 році Петро І заборонив посилати розумово відсталих до монастирів і зобов’язав Головний магістрат облаштовувати госпіталі для душевнохворих. Але цей указ так і не був впроваджений у життя.
Також не був виконаний і указ Петра ІІІ за 1761 рік:
«Безумных не в монастыри определять, но построить на то нарочный дом, как то обыкновенно и в иностранных государствах учреждены доллгаузы, а впрочем быть по сему».
У 1762 році Катерина ІІ видала указ:
«…пока упомянутый доллгауз построится для таких безумных Сенат рассуждает назначить монастирь к тому способный». І врешті хворих перевели у ті монастирі, де не вистачало повної кількості монахів.
Києво-Межигірський монастир як психіатрична лікарня
В Україні в 1764 році для розміщення психічнохворих був визначений Києво-Межигірський монастир (розміщений біля сучасного села Нові Петрівці Київської області). У цьому ж році із Санкт-Петербургу в зазначений монастир був переведений перший хворий — «малороссиянин» Антон Любомирський. При цьому на одяг йому було наказано видавати із «Малороссийского скарбу» по 50 рублів на рік.
Водночас православне духовенство виступало проти вищезазначених указів. Вважалося, що монастирі не повинні перетворюватися в долгаузи (від німецького Tollhaus — будинок для душевнохворих), адже лікування психічнохворих — справа лікарів, а не ченців.
Так, у відповідь на указ Катерини ІІ щодо переведення монахів Межигірського монастиря в Таврійську губернію, а у келіях розмістити відставних покалічених офіцерів та інвалідів — монастир було спалено:
«Прежде чем это высочайшее повеление приведено было в исполнение Межигорье в апреле месяце 1786 года сгорело. Это случилось накануне дня, в который пожелала видеть живописную обитель — знаменитый центр Запорожской религиозности… Екатерина 2-я, зимовавшая тогда в Киеве и любившая пить воду, поставленную ей из Межигорского источника «Звонки»».
Такі погляди та діяння церковників спричинили передачу опікунства над душевнохворими до медичних установ.
Від 1775 року на території Російської імперії в лікарнях почали відкривати спеціальні «жовті доми» для психічнохворих.
Перші кроки наукової психіатрії
Але спершу треба було розробити проект будівництва такого долгаузу та визначитися з тим, як саме він буде функціонувати. Сенат доручив це Герхарду Фрідріху Міллеру (1705–1783) — російсько-німецькому історіографу, природодослідникові та мандрівникові.
Він був дійсним членом, віце-секретарем (1728–1730), конференц-секретарем (1754–1765) Імператорської Академії наук і мистецтв в Санкт-Петербурзі, професором історії (1750), дійсним статським радником (1983), керівником Академічного загону «Другої Камчатської експедиції», організатором Московського головного архіву, автором «Історичних творів про Малоросію і малоросіян».
При опрацюванні проекту долгауза Г.Ф. Міллер враховував те, що душевнохворих необхідно поділяти за окремими категоріями і розрізняти несумісні між собою групи хворих.
Виходячи із поділу душевнохворих на епілептиків, лунатиків, меланхоліків та шалених, Г.Ф. Міллер пропонував збудувати для них особливе «строение каменное о двух или трех этажах с небольшой церковью».
На нижньому поверсі мали перебувати «бешеные» — ті, що «совсем с ума сошли». По обидва боки коридору — великі зали з чуланами, де тримали найважчих хворих окремо. Вікна — з залізними ґратами. Деяких прикували до стіни ланцюгом. Не давали ножів, виделок, інших предметів, якими могли нашкодити собі. Наглядач карав їх «не иначе, как малых ребят».
Для меланхоліків і лунатиків призначався другий поверх. Вони могли жити по двоє-троє в камері й обідати за спільним столом. У третій поверх приймали епілептиків.
Будівництво долгауза за цією схемою так і не реалізували. Вже пізніше перше психіатричне відділення в Російській імперії було відкрите 19 червня 1776 року при Катерининській лікарні в Москві. А перший спеціально обладнаний долгауз «для пользования сумасшедших» був відкритий 6 травня 1779 року в Санкт-Петербурзі.
Як зазначав всесвітньо відомий американський психіатр, професор Колумбійського університету, керівник психіатричної асоціації США Джеффрі Ліберман:
«Завданням перших психіатричних лікарень було не лікування пацієнтів, а, скоріше, насильницьке відокремлення їх від решти суспільства. Упродовж більшої частини вісімнадцятого століття ментальні розлади не вважали захворюваннями, внаслідок чого вони не потрапляли в поле зору медицини. Хворі на такі недуги перебували на рівних із злочинцями, яких поміщали у в’язниці. Людей з психічними розладами вважали або соціальними девіантами, або маргіналами, які покарані вищою силою за непрощені діяння».
Висновки
Сотні років на українських землях опіка над людьми з психічними розладами була справою громади, церкви та особистої відповідальності. У Київській Русі таких людей не карали й не замикали — їм допомагали, співчували, вбачали в них божий знак. Юродиві мали право на голос, на участь у житті міста, на повагу. Вже тоді формувались і правові принципи — наприклад, неосудність, яка в Європі з’явиться значно пізніше.
Але починаючи з XVII–XVIII століття, під тиском імперських політик, гуманні традиції поступилися місцем репресивним практикам. Божевілля медикалізували, а потім і криміналізували. Людина, яка потребувала допомоги, ставала «небезпечною», ізольованою, часто — покараною.
Так українське суспільство втратило цінний досвід співжиття з психічнохворими не через прогрес, а через підміну: милосердя — на регламент, участь — на контроль, довіру — на замикання.
Попереду — розповідь про те, як у Києві почали створювати інституції, що мали замінити громаду: притулки, лікарні, «будинки для божевільних». Історія, яку варто знати, щоби зрозуміти, як ми прийшли до сьогоднішнього етапу психіатричної реформи — і що втратили на цьому шляху.
