Іван Нечуй-Левицький понад тридцять років був лідером у створенні образів Києва. Досить згадати його повісті («Дві московки», «Кайдашева сім’я», «Без пуття», «Неоднаковими стежками» ) та оповіданнях («Афонський пройдисвіт», «Поміж ворогами», «Київські прохачі», «Вечір на Владимирській горі», «Апокаліпсична картина в Києві»).
Заповітом для всіх наступних поколінь є його філософський роман «Хмари», створений наприкінці ХІХ ст.
Стоять київські гори непорушно, заглядають в синій Дніпро, як і споконвіку, несуть на собі пам’ятку про минувшість для того, хто схоче її розуміть, і ждуть, не діждуться, поки знов вернеться до їх слава старого великого Києва, поки знов заквітчають їх потомки давніх батьків свіжими квітками історії…
«Хмари»
Починаючи з 1906 р., українська література збагатилася образами Києва в урбаністичних мініятюрах Архипа Тесленка («Любов до ближнього», «Київські хулігани») та Степана Васильченка («В тінях липневої ночі», «Шевченкові легенди»). Протягом 1917-18 рр. з’явилася перша частина роману Андрія Чайковського «Сагайдачний», історична повість Юліяна Опільського «Їду на вас».
Правдиві замальовки знаходимо в повістях 20-х років «Мотря» Богдана Лепкого, «Авіяційний гурток», «Олив’яний перстень» Ст. Васильченка. Урбаністичними образами Києва насичені твори Валер’яна Підмогильного («Місто», «Невеличка драма», «Повість без назви») та Євгена Плужника («Недуга», «Професор Сухораб»). Це, як відомо, — Розстріляне Відродження:
Щось величне було в ній (осені) на сміливих схилах широких вулиць, що мов дрімали завжди під ударами копит і шелестом шин, зберігаючи невронено свою колишню дикість, Кам’яниці й брук, трамваї, авто не змогли подолати цих гордих горбів, що прийняли вагу міста не як тягар поразки, а як корону перемоги.
«Повість без назви» Підмогильного
Київ широко представлено в підсовєтській прозі 30-х років: романах «Дніпро» та «Київ» Натана Рибака; п’єсах «Богдан Хмельницький» Олександра Корнійчука, «Як сходило сонце» Івана Микитенка. Контрастною до цих «правильних» творів є повість «Ідоли падуть» Юліяна Опільського, створена на Галичині.
Наприпочатку Другої світової війни написано «замовний» роман-трилогію «Шлях на Київ» Володимира Скляренка -брудний пасквіль на Українську національну революцію та її очільників. (Подібну задачу, в 2-й пол. 50-х рр. виконав Юрій Смолич. Його романи «Мир хатам, війна палацам» та «Реве та стогне Дніпр широкий», на думку замовників, мали бути довічним джерелом знань про Київ 1917-18 років.)
Провідна тема творів 2-ї пол. 40-х років -життя киян під гітлерівською окупацією («Жива вода» та «Київські оповідання» Юрія Яновського, «Сашко» Леоніда Смілянського).
Реалістичні образи Києва 50-х років бачимо в «Солом’янських оповіданнях» Івана Сенченка. В цей же час письменники західної української діяспори знову 1 знову зверталися до передвоєнних десятиріч, до моторошних реалій Сталінової практики комуністичного будівництва. Іван Багряний у «Саду Гетсиманському» — справжній енциклопедії ГУЛАГівського буття — подав і київські картинки.
Зокрема, він пояснив сусідство помпезної будівлі Уряду УССВР зі стадіоном прозаїчними потребами енкаведистів. Адже це зводили головний офіс НКВД. Вдень його слідчі мали відпочивати на цілющому повітрі Дніпрових схилів, розважатися футболом на «динамовському» полі, а вночі, замість м’яча, копати під ребра «ворогів народу»…
З плином часу, коли ми забуваємо про посередні твори, або переконуємось у наскрізній фальші романів, створених у літературному спецпідрозділі НКВД («Як гартувалася сталь»), все яскравіше, опукліше виступають справжні шедеври. До таких творів належить роман «Темнота» Уласа Самчука | дивовижний сплав стильових пошуків В. Підмогильного та музикальної динаміки Дж, Пуччіні! Час від часу дія повертається до Києва з його проблемами (є«українізація», влаштування на працю, пошуки пристойного житла, взаємини з тими ж таки енкаведистами), звучать блискучі філософські діялоти, і всі фрагменти, органічно переплітаючись, утворюють вражаючу картину совєтської епохи -надто в порівнянні з мирними, докомуністичними часами, на які автор теж дивиться виключно українськими очима.
На зламі 50-х-60-х років київські образи з’являються в історичних романах Володимира Скляренка («Святослав», «Володимир») та оповіданні Наталії Савченко «Свати на дворі Ярослава Мудрого». Цей творчий процес відновився наприкін»ці 60-х романами Павла Загребельного («Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія» ) та Івана Білика («Меч Арея»), повістю Юрія Логвина «Письмена минулих днів».
Київ періоду 60-х -першої пол. 70-х років представлено, зокрема, в романах «Матвіївська затока», «Лихобор», «Ключ» Вадима Собка, «Час сподівань і звершень» Натана Рибака, «Розгін» Павла Загребельного, повісті «Подорож до Щастівська» Василя Стуса, оповіданнях Сави Голованівського, п’єсі Олександра Корнійчука «Пам’ять серця». В цей час народилася прекрасна проза для підлітків -трилогія Всеволода Неєтайка «Тореадори з Васюківки», «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо», «Незнайомець з 13-ї квартири».
Більшість із названих творів є типовими прикладами тотального методу «соцреалізму». Однак пригодницькі викрутаси Нестайка і сьогодні захоплюють невимушеністю дитячих образів та привабливим калейдоскопом Києва, якого вже здебільшого немає. А полотна Загребельного та Стуса явно тяжіють до загальнолюдських цінностей.
Київ у поезії
Чи не першими поетичними образами Києва ХХ ст. були окремі сторінки історичної віршованої п’єси Лесі Українки «Бояриня» (1910).
Справжній парад урбаністичних київських образів маємо в поезіях Миколи Вороного (1912), Михайля Семенка (1914-22), Павла Тичини (1917-23; наприклад: .. Києва далекого торжественність нагорна… -в поемі «Сковорода»), Максима Рильського (1921-24), Миколи Зерова (1923-28). Вражають актуальністю такі рядки:
Хоч як звели тебе гермокопіди І несмак архітекторів-нездар, І всюди прослід залишив пожар, — Ти все стоїш, веселий, ясновидий, І недаремно вихваляють гіди Красу твою, твій найдорожчий дар.
М. Зеров «Київ навесні ввечері»
Образи Києва представлено в поемах 2-ї пол. 20-х рр. «На Ігоревім полі» Тодося Осьмачки, «Галілей» Євгена Плужника, «Сіно» Максима Рильського, «Мазепа» Володимира Сосюри, а також у віршованій п’єсі Людмили Старицької-Черняхівської «Іван Мазепа».
Протягом 30-х рр. поетичні київські образи розробляли Євген Маланюк, М. Рильський; з’являються великі твори історичної й актуальної тематики: «Свіччине весілля» І. Кочерги, «Марина» М. Рильського, «Схід Європи» Є. Маланюка, «Змова у Києві» Є. Плужника.
У період Другої світової війни Київ змалювали Леонід Первомайський, Микола Бажан. Протягом 50-х рр. Київ постав у репресованих (Євген Чередниченко), діяспорних (Михайло Ситник, Яр Славутич) поетів або ж підпільно (поема «Еней у Києві» Олеся Жолдака).
60-ті роки — це час підсумкових роздумів М. Рильського на тлі Києва («Мандрівка в молодість» та низка невеличких поезій); час наростання зливи мініятюр Василя Стуса -іноді напружено-урбаністичних («Оце жовті будинки», «Київський жебрак», «Стольний граде! Стволовий надрізе!..», «Тисячолітньому Києву»), а іноді —щемливо-святошинських («Вийду в ніч. Під соснами пройду…» та ін.). В цей час в діяспорі написано поеми, де виведено місто стародавнє (Л. Полтава «Василько, князь Теребовльський») або призабуте (Т. Матвієнко «У школі»).
У першій половині 70-х рр. оригінальні образи Києва з’являються в поезії Гвана Драча («Над малюнками Вестерфельда», збірка «Корінь і крона»), Івана Світличного («Осінь у НПущі-Водиці»), Василя Стуса (з два десятки геніяльних мініятюр, написаних за гратами).
Київ у мемуаристиці
Якщо я не помиляюся, до становлення модерної української мемуаристики киян-письменників підштовхнула епоха Національного Відродження. Цікаві щоденники створили Дмитро Донцов («Рік 1918. Київ»), Степан Васильченко («Летючий щоденник київського обивателя», 1920), Олександр Кошиць («З піснею через світ», 1923), Сергій Єфремов (1923-29). Образи Києва широко представлені у спогадах лідерів Визвольних Змагань українського народу та чільних діячів Української держави: П.Скоропадського (1919), В. Винниченка (1920), Є. Чикаленка (1925), В. Петріва (1927), С. Русової (1927) та ін.
У період 1929-36 рр. створили мемуари театральні діячі -кияни Михайло Донець, Микола Садовський, Панас Саксаганський. Переконливу панораму київського життя першої полов, ХХ ст. подав Олександр Кошиць («Спогади», 1944):
Тут (у Лаврі) відчувався особливий світ, ні на що не єхожий, якийсь перевищений настрій, урочистість, нервова стурбованість: усюди святині, безліч богомольців, страшні печери, особливий чудовий спів… До того ж героїчна постать Мазепи… разом з підсвідомим почуттям якоїсь далекої рідної старовини… зв’язувались з Лаврою. Висота дзвіниці прямо вбила мене. … Дзвони годинника на башті додавали якогось особливого чару й подиху старовини.
Правдиві образи 1918-го року створили на Заході Євгенія Кричевська («Пожежа будинку Мих. Грушевського», 1958) та Роман Дашкевич («Артилерія Січових стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота», 1961).
Протягом 60-х — 70-х років мемуари висвітлювали окремі фрагменти історії — докомуністичний період (Г. Григор’єв «У старому Києві») та соціялістичний ентузіязм (Ю. Смолич «Розповідь про неспокій»). Голодомор, відображений у російській літературі (В. Гроссман «ВсЄ течет»), був забороненою темою для українських совєтських письменників.
Одним з перших про київські події 1941-43 років повідав Федор Пігідо-Правобережний. Його відверті спогади «Велика вітчизняна війна» (1947) могли побачити світ лише на Заході:
Уже в перших днях липня (1941) значніші партійні робітники Києва почали вивозити свої родини на схід, за ними — менші, а там — і дрібнота з районових партійних комітетів потяглася за ними. Отже все, що мало якусь можливість, втікало на схід. … «Все» — це значить партійні робітники, військові, енкаведисти. Цивільні -себто безпартійні люди, сиділи по своїх… кімнатах. … Всі турботи цієї безпартійної маси були спрямовані на те, щоб десь щось добути з харчів та якось зберегтись, щоб не бути вивезеними на схід, або не потрапити на копання шанців.
Видані одночасно спомини Костянтина Гіммельрайха та Уласа Самчука можуть стати в нагоді укладачам майбутньої хрестоматії з правдивої історії Києва ХХ ст.:
Відступаючи, червоні позакладали міни на Хрещатику, і коли чорні розташували там свої штаби, міни зірвано та почалась пожежа. Вітер був тоді страшний. Водогінна єистема не працювала, а протягнуті німцями рури з Дніпра мало що помагали та ще й їх хтось перерізав. .. Не маючи іншого способу, німці почали рвати будинки на шляху пожежі й лише цим її стримали. Інакше згоріло б аж до Деміївки.
К. Гіммельрайх «Спогади командира відділу особливого призначення УПА»
