Ім’я цього майстра вписане в сучасну культурну дійсність Закарпаття через створення неповторного світу образів-кодів, що не просто відображають втрачене минуле, a меморизують базові цінності закарпатського селянина. Незважаючи на розмаїття жанрів, тематика його композицій дає нам своєрідні ключі, які допомагають розуміти моральні орієнтири населення краю, виражені, зокрема, в образі матері, рідного обійстя, батька-господаря. Притаманна художникові алегоричність мислення із вражаючою силою виявилася в композиції «Пороги», де саме крізь призму обійстя світ відкривається як великий і нескінченний дім для людини. Цей образ — ніби своєрідне кредо митця, адже саме долання нових і нових порогів характеризує творчість Володимира Микити, який у поважних літах уперто й послідовно переборює перешкоди, не даючи собі розслабитись, досягаючи щоденної мети.
В. Микита. Завжди в турботах. 1985. Полотно, олія. Музей Володимира Микити (Ужгород).
Упродовж життя художник зумів створити caмодостатній світ, заглиблюючись у який, ми нерідко ловимо себе на думці, що це не мить, вихоплена з плину життя імпресіоністом, a скоріше мить, перетворена переживаннями автора на образ вічності, виявлений y схематичній умовній формі. Тобто не мить «хроносу», a мить «кайросу» — доторку до найглибших цінностей життя. Фактично Володимир Микита іконізує минуле Закарпаття, збагачуючи сьогодення осмисленими й помітно ідеалізованими образами та краєвидами. I тут він не один, бо саме його поколінню судилося увічнити повсякденне життя закарпатського селянина, значною мірою глорифікуючи та поетизуючи його y часи, коли нові політичні обставини руйнували самі основи традиційної культури. Можемо ствердити, що художник прагне окреслити й зберегти y творчості власний «ідеальний світ», і це переважно світ, що подарував йому життя.
Володимир Микита є яскравим представником так званої мистецької школи Закарпаття, що виникла в першій половині XX століття й дотепер залишається предметом дискусій, відкриттів, заперечень. Попри різні погляди на існування самої школи, безсумнівним є факт появи надзвичайно цікавою мистецького феномену, який сформувався на периферії головних культурних центрів завдяки творчій енергії Адальберта Ерделі, Йосипа Бокшая та Федора Манайла і дожив до наших днів, збагачуючись пошуками художників наступних генерацій. Виразні прояви цього феномену в культурі Закарпаття вбачаємо y високому статусі живописного твору в середовищі пересічних закарпатців, в існуванні вищого художнього навчальною закладу, ба навіть y самому міфі про мистецьку школу.
Й. Бокшай. Скалка. 1946. Фанера, олія. Закарпатський обласний художній музей ім. Й. Бокшая.
Нова форма образотворчого мистецтва була започаткована на Закарпатті митцями, які могли б зробити кар’єру в столицях європейських держав. Проте саме їхній свідомий вибір повернення додому подарував нам ціле явище національного одухотвореного пейзажу, а в цій презентації краси рідної землі піднесено звучить тема гідності простого селянина. Це дає підстави говорити про відображення в житті й творчості засновників школи ідей романтизму, які в загальноєвропейському просторі ще в кінці XVIII тa першій половині ХІХ століття розкрилися саме в характерній романтизації та ідеалізації свого народу і своєї історії.
В. Микита. Зима у селі Річка. 2013. Оргаліт, темпера. Замок Паланок.
Зростання впродовж першої половини ХІХ століття ролі освіти, завдяки якій до середовища інтелігенції залучалися представники селянства, стимулювало інтерес до власної простонародної культури. Це зумовило також нову символіку та іконографію, де на перше місце вийшли характерний національний ландшафт, персоніфікаціі легендарних героїв або міфів. Саме з цим пов’язана спроба творення міфу про власну аристократію, вирізнення постатей князів Федора Корятовича та Лаборця. Адже регіональні групи, що не мали власної державності, а отже й власної аристократії, не могли мати «ідеальної доби» у житті народу. З цієї причини українське населення Закарпаття могло гордитися хіба що причетністю до великої історії Угорщини, як-от участю у повстанні Ференца II Ракоці.
Відповідно, панівна державна освіта виконувала свою функцію, змінюючи погляди представників руського населення на користь прогресу, тобто освіченості з її перевагами. Прикладом цього є інтелігенція з низів, зокрема Ігнатій Рошкович, який шукав своє місце в державній культурі Угорщини, зберігаючи національну самоідентичність тільки через належність до руської церкви. З другого боку, саме належність до руської церкви, сприйняття та презентація її історії зумовили пошуки самосвідомості Йосипом Бокшаєм — майстром, якому належить створення «ідеального закарпатського пейзажу», що набув історико-констатувального значення й став своєрідним каноном в елегізаціі ландшафтів Закарпаття, а також романтичного зображення закарпатського селянина.
В. Микита. У сяйві дерева з’явився Ти. 1995. Полотно, темпера.
Повертаючись із Парижа, Мюнхена, Праги, Будапешта, художники, що оволоділи новими модерними формами образотворчого мистецтва, прагнули послужити власному народові, занурившись у правду архаїчних стосунків місцевих селян. Мусимо зазначити, що історичне самоусвідомлення проявляється на Закарпатті лише на початку ХХ століття, тобто в час панування сецесії, трактованої як «неоромантизм». У цьому випадку ми стикаємося з проблемою класифікації творчості митців краю за формальними ознаками або ж за внутрішнім культуротворчим поштовхом. Якщо говорити про останнє, то вважати ці процеси неоромантизмом на Закарпатті важко, бо на початку минулого століття суспільство тільки підійшло до усвідомлення ідей романтизму. А це дає нам підстави розглядати його в контексті «регіонального романтизму». Саме в цей період, завдяки освіті в Чехословацькій республіці, окрім художників, сформувалася ціла плеяда діячів, що мали на меті служіння своєму народу: Василь Гренджа-Донський, Ірина Невицька, Марко Бараболя, Федір Потушняк та інші. Тому з огляду на специфіку культурної динаміки на Закарпатті варто говорити про феномен «запізнілого» або «регіонального романтизму», який в українського населення краю помітно відставав. Прикладом такого «регіонального романтизму» є процеси у басків, що характеризуються відставанням у часі порівняно з магістральними його проявами. а також пошуком власних образних ідеалів. Захоплення закарпатських митців нововідкритою для себе культурою народу та красою місцевої природи дає можливість говорити про явище особливої руської мистецької школи в часи Чехословацької республіки.
В. Микита. З верха на верх. 1973. Полотно, мішана техніка. Музей Володимира Микити.
Цікаво, що навіть після 1946 року, коли Закарпаття остаточно увійшло до складу радянської України, ця тенденція не згасла. Зокрема, у творчості Йосипа Бокшая першої половини ХХ століття переважає релігійна тематика, в яку впліталися тогочасні мистецькі форми, розкриваючи ідеалізовані народні образи. Проте з приходом Червоної армії на перший план виходить розвиток насиченого емоційним захопленням пейзажу. І тут невипадковою темою стає осінь, що приносить відчуття зажури та легкого суму. Прикладом можуть бути картина 1958 року із зображенням парку чи один із хрестоматійних пейзажів автора «Скалка» (1946). Романтизм та ідеалізація селян на тлі природи притаманні й жанровій композиції «Збір урожаю» (1950). Отже, спостерігаємо продовження традиції ідеалізації власного народу, розпочатої ще твором «Бокораші». Водночас бачимо розвиток ідеї регіонального романтизму в контексті нової культурної парадигми, якій ідеали романтизму не були чужі. Через це ідея звеличення народу якоюсь мірою вписувалася в ідеологічні кліше соцреалізму, що спирався на три стовпи: реалізм, партійність, народність. А відзначення Йосипа Бокшая нагородами радянської влади окреслювало шлях, яким варто було рухатися художникам.
Й. Бокшай (1891-1975). Бокораші. 1961. Полотно, олія. ЗОХМ.
В. Микита. Обід у полі. 1971. Полотно, олія. ЗОХМ.
Беручи до уваги вищесказане, вважаємо Володимира Микиту, джерелом натхнення для якого завжди був унікальний за красою і неповторний за колоритом світ селянина, представником завершального етапу феномену закарпатської школи. Майстер входить у творче життя через Ужгородське художнє училище, що конституювало саму школу й продовжувало формувати середовище однодумців. Важливо також, що ця установа стала єдиним навчальним закладом, створеним 1946 року з ініціативи місцевої інтелігенції, а не уряду.
Потрапивши до училища, Володимир Микита не міг не відчути на собі впливу вчителів, і це знайшло відображення в тематиці його картин. Не випадково саме народ Закарпаття займає особливе місце в його творчості, демонструючи вірність митця власній землі. Водночас ніша «народного» давала змогу творити в межах офіційною мистецтва, бо це не заперечувалося в соцреалізмі. Тема рідного народу відкривала перед митцем єдину можливість залишитися вірним самому собі, а отже мистецтву.
В. Микита. Моя мамка. 1967. Полотно, олія. Музей Володимира Микити.
Ідеологічні упередження та постійний нагляд за художнім життям змусили Володимира Микиту шукати відповідні форми подання тем, що були йому особливо близькими. Зіставлення себе з власним народом породили в нього нові несподівані образні схеми для розкриття ідеалів. I якщо за духом ми відчуваємо у творах митця певну ідеалізацію минулого, то в образній системі бачимо вже модерні підходи, що проявилися через архетипізацію культурних кодів Закарпаття. Серед таких найвиразніших архетипів згадаймо, наприклад, композиції «Ягнятко», «Моя мамка» або «3 верха на верх». Остання продовжує переосмислення образу рідної землі, надаючи йому узагальнених схематизованих ознак. Саме розкриття «ідеального образу» гірського села чи простору Карпат помічаємо в низці пейзажів, як-от «Зима у с. Річка», «Іній», «Останній сніг», «Веселка». Працюючи над ними, художник надихається реальністю, яка зазнає ґрунтовної трансформації через специфіку його індивідуального мислення. Не випадково рідна хата чи пов’язаний з нею образ стає наступним ключем y світ мистецтва Володимира Микити. Разом із тим «дім» у його творчості тісно переплітається з архетипічним образом мами («У чеканнях», «Вечірній ґанок», «Завжди в турботах», «На ґанку», «На сходах старої хати», «Обід y полі», «Ранок під стріхою», «У сяйві дерева», «Чекання», «Усіма залишена» та знамениті «Пороги»). Ці два образи є настільки глибокими й значущими для художника, що він навіть новостворену майстерню перетворив на простір рідної хати. А власна колиска супроводжує його впродовж усього життя, часто виконуючи функції імпровізованого мольберта. Мама і рідна хижа — як данина вдячного сина не тільки за народження, а й за власну індивідуальність.
В. Микит. На ґанку. 1997. Полотно, акрил. Музей Володимира Микити.
Цікаво, що образ батька, чоловіка трапляється у Володимира Микити значно рідше, хоча й завважуємо його в картинах «Весняні турботи», «Давно моє, давно», «Дідо-садівник». Ці твори мають більш абстрактний характер, пов’язаний із людською діяльністю, що формує своєрідний матеріальний простір навколо нас, тобто розкриває специфіку культури.
В. Микита. Дідо-садівник (авторський повтор). 2008. Полотно, олія. Замок Паланок.
В. Микита. Давно моє, давно. 1995. Полотно, олія. Музей Володимира Микити.
І вочевидь y цьому контексті ми не можемо уникнути знаменитого «Ягнятка», яке інтуїтивно вважається вихопленим із часу та простору образом культурної специфіки закарпатського селянина. Адже від виживання крихітного створіння — ягнятка, яке народжується в люті морози, залежало й життя родини. Саме худоба, особливо на бідних ґрунтах Верховини, ставала найбільшим багатством сім’ї. Водночас вбачаємо тут глибинний християнський образ, бо невинне ягнятко в руках батька сприймається як образ Христа. Звернімо увагу на ще один аспект цього багатозначного образу, бо саме високогірне випасання худоби зумовило в XV-XVII століттях заселення багатьох верховинських сіл.
В. Микита. Ягнятко. 1969. Полотно, олія. ЗОХМ.
Таким чином, Володимир Микита пише полотна, що перетворюються на історичне свідчення глибинної єдності природного та культурного простору Закарпаття, а глорифікація, спрямована в минуле, виявляє спроби відшукати уявний романтичний світ ідеального Закарпаття.
Володимир Микита став свідком кардинальних змін не тільки в житті суспільства, а й у житті пересічної людини. Проте любов до рідної землі та притаманна художникові ідеалізація власного народу в минулому дали йому змогу залишитися чесним щодо себе, мистецтва та власної культури y сучасності. Саме йому вдалося створити характерні композиції, що, ніби дорогоцінні печатки, скріплюють уже згорнутий великий сувій нашої історії. Водночас ці образи стають важливими орієнтирами y світі цінностей минулих поколінь, які ми тільки починаємо відкривати для себе по-новому. Поза сумнівом, це ідеальний образ Закарпаття, позначений патиною романтичного ставлення до власного краю, народу й культури, залишиться саме таким, яким він з’явився у творах Володимира Микити й художників його покоління.
В. Микита. Пороги. 1985. Полотно, олія. Музей Володимира Микити.
Стаття Михайла Приймича, журнал «Антиквар», №5 (132), 2023.
