На зламі ХІХ-ХХ століть геть не дивиною в Києві були туристи. Місто була центром тяжіння для охочих розважитися, відпочити й подивитися на старовинні будівлі.
Туризмом вважається подорож в оздоровчих, пізнавальних цілях або з професійно-діловою метою, яка триває понад 24 год. Основною метою туристичної подорожі є відпочинок, пошук задоволень і нових знань. Уже в кінці 1850-х рр. явище шириться Російською імперією. Поява туризму як форми дозвілля була наслідком системних зрушень у способах пересування в просторі. Крім того, туризм став наслідком соціальних змін і розширення можливостей людей до самореалізації.
До ХІХ ст. подорожі з будь-якою метою (чи то комерційною, чи то загарбницькою чи іншою) не були доступними абсолютній більшості населення взагалі, а тим більше підданим російського імператора. Останні просто в більшості своїй не були особисто вільними. В другій половині ХІХ ст. відбулися зміни — з’явилась особиста свобода та розширилися можливості транспорту. До того ж жителі міст вже не були прив’язані до аграрного календаря й мали більше вільного часу, ніж селяни.
Історія подорожей і туризму тісно пов’язана з розвитком залізничного транспорту. Залізниці з’єднали промислові й адміністративні центри, дали поштовх зростанню соціальної мобільності. І хоч початково вони мали на меті сприяння промисловому розвитку, з часом частка пасажирських перевезень зростає. І без цього туризм як галузь не зміг би відбутися.
Київська залізниця та старий вокзал. Будівлю звели у 1868–1870 роках — одразу після появи залізниці. Споруда в готичному стилі була красивою, але тісною. Для заможних осіб зробили розкішні кімнати, для інших — невеликий зал очікування. Згодом будівлю демонтували, а 1908-го в кінці вулиці (зараз Старовокзальна) звели дерев’яний павільйон. Барак простояв майже 25 років. Фундамент нового вокзалу заклали 7 листопада 1927 року.
Трохи з історії туризму
П’яте липня 1841 року британець Томас Кук для 570 учасників спілки «Друзів тверезості», яку він очолював, організував перший пекиджтур — комплекс туристичних послуг. До пакета входила 20-мильна подорож залізницею з Лейстера до Лафборо, чай і сендвічі та задоволення від виступу духового оркестру. Все це коштувало 1 шилінг — для дорослих і 6 пенсів — для дітей.
На думці в Томаса Кука було залучити нових прихильників до своєї спілки, показуючи, як можна раціонально використати вільний час і чим замінити пиятику. Проте комерційний успіх акції підштовхнув підприємців до організації подібних заходів і створення бюро подорожей.
У європейській туристичній практиці саме 1840-ві рр. стали годиною Х. Тоді поєдналися два основних чинники — поява доступного транспорту й людей, які хотіли та могли ним скористатися для мандрівок. Надалі всі технічні винаходи, що слугували швидшому й комфортнішому пересуванню, відразу ж використовували в молодій туристичній галузі.
Рекламні плакати туристичних послуг фірми Томаса Кука.
На розвиток туризму та його популяризацію в ХІХ ст. впливали інновації в друкарській справі та фотографії. Видавці реагували відповідно. Німецький книготорговець Карл Бедеккер спеціалізувався на випуску путівників із 1830-х рр. а з 1846 року почав видавати їх різними європейськими мовами. Структура путівників, виданих видавничим домом родини Бередкерів, була впізнаваною й такою вдалою, що її постійно копіювали інші автори та видавці. У першій частині була корисна практична інформація для туристів (локальна валюта, клімат, готелі, погода, потрібні документи тощо), у другій — варті відвідин місця (ціна того чи іншого місця оцінювалася зірочками), третя частина містила ілюстрації та мапи.
Карл Бедекер La Russie, довідник мандрівника французькою мовою з картами та планами, 1893 рік. На верхньому фото — карта Польщі, яка на той час була у складі Російської імперії, на нижньому — «центральна Росія», на якій внизу зліва — Україна.
У 1854 році у Великій Британії з’явився перший довідник із готельного бізнесу, а через вісім років — перший каталог туристичних подорожей. Закономірно, що почали пристосовуватись і готелі. Так, із 1870 року почала формуватися одна з перших готельних мереж Ritz.
Однак постає запитання: чому і як Київ став туристично привабливим містом? Адже однозначно це не було результатом чиїхось цілеспрямованих дій. Мусимо говорити про низку причин, кожна з яких важила більше для якоїсь конкретної соціальної групи.
Передусім Київ був важливим центром релігійного життя імперії. Трохи нижче ми пояснимо чому, тут важливо, що релігійне значення міста приваблювало туристів — і то з наростанням темпів.
По-друге, Київ був осердям навчальних закладів регіону. Тут постійно проживала велика кількість студентів, учнів і викладачів. Серед них зростала зацікавленість локальною історією, природою, культурою та навіть розвитком промисловості. Подорожі з подібною метою оформилися у так званий «краєзнавчий туризм».
По-третє, Київ був потужним економічним центром на зламі ХІХ—ХХ століть. Тож можемо говорити ще й про діловий туризм.
Врешті, сам туризм став комерційно привабливим. Те, що на приїжджих можна заробити, кияни зрозуміли давно — в часи, коли наприкінці ХVIII ст. в Києві з’явився Контрактовий ярмарок.
Контрактовий ярмарок у різні часи. Зверху — колоризована картина М. Сажина «Ринок на Подолі», 1840-і роки. Внизу — ярмарок на Контрактовій (тоді Червоній площі), 1920-ті роки.
За час його проведення ціни на житло в місті підвищувались у кілька разів. Стати власником готелю чи ресторану в Києві міг як підданий імперії, так й іноземець. Для цього потрібно було подати заяву (прошеніє) до Київської міської управи разом із довідкою (атестатом) від київського міського голови про те, що претендент «до суду не притягався», всі повинності сплачував вчасно.
Прочани
Київ був туристичним магнітом задовго до того, як це стало мейнстримом. Щоправда, туризм був дещо специфічний — в основному релігійний. Мається на увазі паломництво.
Прочани на території Києво-Печерської лаври, 1920-ті роки.
Київ посідав особливе місце у свідомості прочан. Значення Києва як центру православного паломництва посилилось із середини ХV ст, коли внаслідок турецьких завоювань майже всі тодішні центри паломництва християн опинилися на території Османської імперії. Тож потік паломників почав переорієнтовуватися на святині, що були в межах доступності. І Київ як місто, у якому східне слов’янство прийняло хрещення, став головним духовним і релігійним осередком паломництва.
Паломники піднімаються на гору Сінай до мощів вмц. Катерини. Мініатюра із «Книги чудес світу» Марко Поло. Бл. 1410-1412 рр.
Значення Києва ще більш зросло з ХVIII ст., коли місто почало відігравати роль постачальника кадрів для церковних інституцій усієї Російської імперії. Протягом першої половини ХVIII ст. українцям належали ключові місця в церковній ієрархії. Все це сприяло зростанню значення Києва як центру православ’я, популяризації його святинь.
Ну і наявність одного з ключових пам’яток східного православ’я вабила паломників. Це була Києво-Печерська лавра — монастирський комплекс, заснований першим у Русі в середині ХI ст., реципієнт меценатської допомоги та прочан із часів середньовіччя. В добу Російської імперії для тих, хто таки наважувався на подорож до Києва, це місто мало особливе значення. І це зрозуміло — більшість прочан приходили пішки, дорога була повна побутових незручностей, пригод, можливо навіть із легким кримінальним відтінком. За ХІХ ст. кількість паломників до Києва загалом і до Києво-Печерської лаври зокрема зросла — з 50-80 тис. у роки перед скасуванням кріпацтва до приблизно 250 тис. на межі ХХ ст. і майже до пів мільйона у 1908 р. Що змушувало всіх цих людей покидати домівку та вирушати в далеку не завжди комфортну подорож?
Лаврська дзвіниця та монастирські ворота з прочанами, 1870-ті роки.
Одним із ключових мотивів була можливість поклонитися неймовірній кількості нетлінних чудотворних мощей. Більшість із них — понад 120 — зберігалися у двох підземних лабіринтах і келіях монастирських печер. Також існувало близько 30 мироточивих черепів переважно неідентифікованих святих у Введенській церкві монастиря, розташованій у ближніх печерах; 15 — у дальніх печерах; і 30 — у підземній Церкві Різдва Христового. І нині вважається, ніби мощі мають якусь особливу чудотворну чи цілющу силу. Можемо собі уявити, якою була ця сила віри в доіндустіральну та ранньоіндустріальну добу!
Популярність Києво-Печерської лаври як мети прочан мала кумулятивний ефект — що більше людей приходило на молитву, то ще більше вважало це гідним паломництва місцем. Серця паломників до Печерської лаври були «полны радостью, они получили безценную награду, их желания исполнень — перед ними величайшия святьни, о которых смиреннье грешники смели мечтать только во сне!».
Ілюстрації до «Кайдашевої сім’ї» І. Нечуй-Левицького. Пам’ятаєте, Мелашка пішла на прощу до Києва, де їй настільки сподобалося, що вона не хотіла повертатися додому до ненависної свекрухи.
«Намолене місце» — це словосполучення, мабуть, найкраще характеризує сенс привабливості лаври в уявленнях вірян. Тож немає нічого дивного, що абсолютна більшість із них вірила — їхній особистий порятунок залежить від подорожі до монастиря. Деякі з них навіть були переконані, що якщо людина померла в Києво-Печерській лаврі, хоч би й без покаяння, нібито неодмінно врятована буде. Ще Феофан Прокопович у своєму «Духовному регламенті» 1721 року (яким він реформував Російську Православну Церкву й заснував офіційну управу для ведення справ церковних) засуджував ці дивні та дикі забобони.
Були також і прозаїчні причини — пошук милості, зцілення, поради, порятунку… Лавра обіцяла допомогу та прихисток усім.
І ще прозаїчніша причина — Київ і лавра були просто по дорозі прочанам, які прямували до святих місць на Близькому Сході. Київ був важливим пунктом на цьому маршруті.
Більш глибинним мотивом для паломництва був образ Києва як російського Єрусалима чи навіть російського Афона, Сіона та Єрусалима — міста на горі — і все це в одному образі. На печерські пагорби дивилися як на «близькі до небозводу й зірок, що їх святий Василій називав вічним небес цвітінням, що підносить душу з видимого в невидиме». І навіть зелені київські ліси, як писав один паломник на початку ХХ ст., стояли «гордо простирающими в небо свом вершинь стройньми пирамид сильньми тополями».
Були часи, коли Дарницький залізничний вокзал виглядав як казковий будинок у дикому лісі. Листівка початку ХХ-го сторіччя.
Ніде правди діти — для лаври потік паломників був потоком грошей теж. Відвідувачам пропонували масово друковані путівники, літографії, а згодом монастирські листівки, свічки, хрестики, флакони зі святою оливою й інші предмети. Кожна річ зі священного місця нагадувала паломникам про те, що вони причастилися до Божих благословінь.
Отже, як свідчать путівники та травелоги ХІХ ст., паломники з усієї Російської імперії стікалися до Києва. Американська дослідниця історії Христина Воробець склала базу даних прочан, які цілеспрямовано чи випадково наприкінці ХІХ ст. померли в лаврі — в лікарні для мирян. Регіональна розмаїтість вражає — серед померлих були вихідці з 60 різних губерній, областей та округів. Губернії, звідки походило найбільше прочан: Курська (7,2%), Орловська (6%), Київська (5,5%), Чернігівська (4,8%), Полтавська (4,5%), Воронезька (4,5%), Харківська (4,3%), Тамбовська (4,1%), Самарська (3,8%), Катеринославська (3%) і Тверська (3%), а також Вологодська, що не далеко відстала від Тверської зі своїми 2,8%. За соціальним походженням прочан селяни становили 65% паломників, померлих у лаврі, військові — 19%, міщани — 11%, а духовенства й знаті — відповідно по 3%.
Туристична інфраструктура. Вокзал, таксі
На початку ХХ ст. київський залізничний вокзал щодня приймав і відряджав у зворотний рейс сім кур’єрських, поштових і товарнопасажирських поїздів із вагонами першого, другого й третього класів. За бажанням пасажира можна було замовити доставлення багажу на квартири й у готелі. Про умови виконання замовлення можна було дізнатися заздалегідь у провідників поїзда. За помірну ціну про багаж дбав хто-небудь зі спритної армії артільників.
Перший київський залізничний вокзал. 1890-ті роки.
На виході на перон пасажирів чекали тогочасні таксі — кінні екіпажі й готельні омнібуси, розфарбовані у фірмові кольори готелів і з водіями в різнобарвних формах. Найняти екіпаж було неважко, але недешево. Незважаючи на встановлену міською думою таксу, візники просили набагато більше — і ради на те міська влада не мала. Якщо проїзд від вокзалу до Хрещатика коштував за офіційним тарифом 40 коп. з людини й 20 коп. за кожне багажне місце, фактично платити доводилося не менш як 3 руб. за екіпаж. Дешевше, але й з меншими зручностями, пасажири добиралися до потрібного місця, змовившись із ломовиками (биндюжниками), на яких такса не поширювалася.
На привокзальній площі люди в кашкетах із червоними кантами голосно вигукували назви найкращих готелів, обіцяючи потенційним пожильцям безліч усіляких зручностей. Доволі часто обіцянки справджувалися. Роздобувши заможного клієнта на привокзальній площі, комісіонер супроводжував його до омнібуса, а носильник ніс речі. Послуги носильника сплачував готель, а клієнт за бажання міг «дати на чай».
Візники біля входу в «Гранд-Отель», 1900-ті роки.
Туристична інфраструктура. Готелі
Усі туристи потребують сякого-такого рівня комфорту під час подорожі. Навіть найаскетичніші прочани потребували місця, аби десь їсти, спати й лікуватись. Або — якщо вони вірили у цілющу силу місця смерті для порятунку душі — місця, аби померти.
Закономірно, що в місті почала формуватися мережа готелів, закладів громадського харчування та закладів, що надавали невідкладну медичну допомогу. Найдавнішим у цьому аспекті є Лаврський готель, який приймав паломників.
Готель для заможних прочан. Корпус 56, Лаврська вул., 15.
В ХІ ст. в Києві було засновано лаврську «странноприймальню». Вже в середині ХІХ ст. вона стала справжнім комплексом із приймання паломників, що отримав назву Лаврського готелю. Готель складався з одного 4-поверхового і трьох 2-поверхових корпусів, розташованих поза огорожею монастиря, в Гостинно-Лаврському провулку, що веде до печер. Там було 200 номерів і 20 загальних кімнат, якими можна було користуватися безоплатно протягом двох тижнів. Готель був здатний прийняти до 25 тис. прочан. Один корпус готелю було відведено під лікарню. Там окремо були жіноче й чоловіче відділення, по 40 ліжок у кожному, у якому за потреби безкоштовно надавали медичну допомогу.
Лікування хворих у XV-XVI ст. Монастирська лікарня, московський рукопис XVI ст.
Безкоштовним було й харчування для бідних прочан у їдальні лаври. Для інших категорій паломників ціни на страви були помірними. Страви коштували 20-25 коп. за порцію, окремо сплачувалося 5 коп. за самовар, поданий у номер. Видача обідів починалася о 12-й. Харчування паломників, що зупинялися в лаврі, забезпечувалося частково власним виробництвом, а цукор, сіль, солона риба, крупи, борошно, олія, вино купували в постачальників. Харчування було в основному пісним, але досить різноманітним: готували страви з овочів, картоплі, грибів, випікали хліб, пиріжки. Як напої подавали чай і квас.
Прочан приймали також готелі при Троїцькому монастирі, Китаєвській та Феофанівській пустинях.
Функціонування готелів при монастирях і в лаврі забезпечувалося в основному силами послушників і ченців. Суттєво допомагали благодійні пожертвування заможних вірян. Частина монастирів мала власні підсобні господарства, сільськогосподарська продукція яких потрапляла на стіл не лише монастирської братії, а й «странноприймальних» закладів.
Церковно-монастирські готелі відрізнялися не лише доступністю послуг для прочан, а й високим санітарно-гігієнічним рівнем, чистотою, охайністю. Втім, за життям прочан установлювався невсипний контроль. Наприклад, підтримувався чіткий розпорядок дня.
Вільнішими були порядки у світських готелях. Їх кількість стрімко зростала, адже так само стрімко зростав і попит. У 1880 році в Києві налічувалося 15 готелів, а на початку ХХ ст. їх було вже близько сотні. Тридцять років на зламі століть стали «золотою добою» київських готелів. Виділялися суперзіркові готелі, готелі другого класу, мебльовані кімнати. Їх зводили в основному на Хрещатику та прилеглих вулицях. Серед найпрестижніших були готель «Європа», «Гранд-готель», Hotel de France, «Континенталь» й ін. Ці заклади були одними з перших, у яких впроваджували технічні новинки: електрику, телефони, гаряче водопостачання, опалення. Гості Києва могли зупинятись і у квартирах в прибуткових будинках.
Готель «Європа» у центрі Києва на Царській (нині — Європейській) площі. Цей готель був найстарішим у Києві. Тут був один із найкращих київських ресторанів. Готель не шкодував коштів на рекламу й оплату праці свого представника на вокзалі, який дбав про багаж і зручну карету, що доставлялапостояльця з готелю до поїзда.
Іншим популярним місцем був район поблизу вокзалу. Тут, на вулиці Безаківській (нині — вулиця Петлюри), в 1880-1890 рр. було чотири готелі та кілька десятків мебльованих кімнат. Не завжди приємну близькість залізничної станції компенсував Ботанічний сад.
Вул. Петлюри (Безаківська), район київського вокзалу. 1900-ті роки.
На місці сучасного Головпоштамту на початку ХХ ст. стояв «Гранд—Отель». Номер люкс тут коштував 30 руб. за добу. Цей готель теж мав власний транспорт на вокзалі, відмінний ресторан, телефон безпосередньо в номері та всі необхідні вигоди тих часів.
Листівка з зображенням Хрещатика, на якій видно «Гранд-Отель», 1900-ті роки.
Напередодні Першої світової війни Київ поповнився ще одним першокласним готелем на 100 номерів — «Континенталь». Цільовою аудиторією цього готелю були надзвичайно багаті гості Києва. Номер тут коштував щонайменше 15 руб. за добу. Нині на місці розкішного готелю — Національна музична академія України ім. П. Чайковського.
Готель “Континенталь”, збудований у 1897 році на місці колишньої садиби професора Федора Мерінга, на вулиці архітектора Городецького (тоді — Миколаївській), 5 .
Набагато більше було готелів 2-го класу, розрахованих на приїжджих середнього достатку, яким не потрібні були ліфт чи червона ліврея швейцара, а достатньо було чистої постелі й сніданку. Втім, за якістю сервісу ці готелі не так сильно й поступалися лідерам ринку, тримали марку. За назвами київських готелів можна було вивчати географію світу — «Відень», «Брістоль», «Австрія», «Сан-Ремо» й ін.
Готельні сервіси початку ХХ ст., звісно, відрізнялися від сучасних, а втім, гостям не доводилося скаржитись. При великих готелях працювали магазини, цілий штат комісіонерів-посильних, які виконували різні дрібні доручення: доставляли листи й посилки, квіти, наймали візника, виконували невеликі покупки тощо. Утримували їх дві контори, що розташовувалися неподалік від великих готелів на Хрещатику: Мировича (Хрещатик, 39) і Шпигановича (Хрещатик, 42). Послуги посильних коштували від 10 до 50 коп. незалежно від відстані. 3 21 години плата подвоювалася. Гості могли наймати посильних за згодою — погодинно, подобово й помісячно. Цікаво, що кур’єри мали навіть свою артіль, яка несла відповідальність за кожного «червонокашкетника», і, якщо виникала потреба, повертала замовнику витрати або виплачувала штраф у сумі не більшій як 100 руб.
На окремому щаблі стояли мебльовані кімнати — різновид тогочасних готелів. Їх було доволі багато на центральних вулицях міста, і часто вони не поступались у сервісі. Найбільшу популярність мали мебльовані кімнати «У Ільїнської» — на Володимирській вулиці, «У Іваницького» — на Золотоворітській, «У Діякова» — на Миколаївській площі (нині — площа І. Франка), «У Познякова» — на Золотоворітській площі. Номери й мебльовані кімнати, що розташовувалися далі від центральної частини міста (переважно на Подолі), коштували всього 30-40 коп. за добу.
Вул. Володимирська, 36. Первісно мебльовані кімнати «Номери Іллінської» у 1911-1914 рр. надбудувалися 4 новими поверхами та терасою та перетворилися на фешенебельний готель «Прага», який став містобудівним акцентом на багато десятиліть. На фото зверху — до надбудови, знизу — після.
Довгострокова оренда кімнати «з самоваром і прислугою» обходилася квартиранту в 15-20 руб. на місяць, а на околицях і в передмісті плата становила всього 5 руб.
Стаття з книги Тетяни Водотики «Історія повсякдення. Київ. Початок ХХ століття».
