Колись тут була тиха київська околиця, а сьогодні — один із найцікавіших історичних куточків міста. Будинки № 11—14 на Ярославовому Валу зберігають сліди минулого, яке визначало майбутнє: в одному будинку народився майбутній творець гелікоптерів Ігор Сікорський, в іншому невеликому особняку звучить музика Миколи Лисенка, а вишукані фасади прибуткових будинків розповідають про амбіції київських підприємців і меценатів.
Ці адреси знали різні часи—від творчого розквіту до націоналізації й забуття. Проте історія не зникає безслідно. Вона залишається у стінах, які пам’ятають.
Ярославів вал, 15
У 1854 році ця ділянка “пустопорожньої” землі дісталася колезькому секретареві Якову Загорському. Того ж року він додав до 600 кв. саж. ще 400 кв. саж. землі й спорудив за “зразковим” проектом одноповерховий дерев’яний будинок.
Нині на цій садибі, крім первісною, стоять три будинки. Фронтальний — із сірої силікатної цегли, зорово холодної (у порівнянні з київською ясно-жовтою) споруджено у 1950-ті роки для відомчого готелю КВО “Красная звезда”.
Раніше на цьому місці був одноповерховий невеличкий, але шляхетного вигляду особняк у стилі неоренесанс. Симетричний фасад, бічний вхід, поруч — ворота. На дворі стояв дерев’яний флігель.
1885 року власником садиби став професор медицини Університету св. Волоцимира Іван Олексійович Сікорський (1842—1919). На той час вже відомий вчений, він очолив кафедру психічних та нервових захворювань y рідній аІma mater. Згодом, вже як автор понад ста наукових праць, професор поцарував університету власну бібліотеку y 12 тисяч томів, яку збирав усе життя.
У родині Івана Олексійовича і Зінаїди Степанівни (з дому Темрюк-Черкаської) виросло п’ятеро дітей. Якраз у флігелі народився 1889 року наймолодший — Ігор, майбутній піонер авіації.
Коли діти підросли, професор, переселившись тимчасово у фасадний особняк, спорудив 1904 року на місці флігеля триповерховий, з напівпідвалом будинок, куди і перебралася родина. А особняк здали в оренду за 2500 руб. на рік.
Сікорські займали сім кімнат у флігелі на першому поверсі, а на другому i третьому у 16-ти кімнатах відкрили Лікарсько-педагогічний інститут для хворих дітей на 59 місць. Засновницями Лікарсько-педагогічного інституту для “розумово нерозвинутих, відсталих та нервових дітей” стали доньки професора Сікорського — Ольга та Олена, а батько виступав консультантом.
Як повідомляла адресна книга, “Інститут має на меті сприяти правильному фізичному, розумовому та моральному розвитку дітей. Крім загальноосвітніх предметів, діти займаються мовами, музикою, співами, малюванням, ліпленням, гімнастикою, танцями, а також: хлопчики — столярною майстерністю та випилюванням, а дівчатка — шиттям та вишуканим рукоділлям. Вихованці приймаються тільки повними пансіонерами. Інститут був відкритий цілий рік i дітей приймали до нього будь-коли, якщо була вакансія, але переважно в серпні та вересні”.
У 1919 р. цей заклад підпорядковують Наркомздоров’у, і Ольга Сікорська продовжує ним керувати.
Молодший син Сікорських зажив світової слави. Ігор Іванович Сікорський (1889—1972), про кого ще недавно нагадувала меморіальна дошка, встановлена до сторіччя від дня народження на фасаді флігельного будинку, — український та американський авіаконструктор. Тут, у шестикутній альтанці, що стояла в просторому саду Сікорських, який сягав, підпертий цегляним муром, Афанасіївського яру (вул. Святославська), студент КПІ Ігор Сікорський обладнав столярну майстерню, де з помічником виготовляв деталі літаків та гелікоптерів. Звідси його конструкції транспортувалися на причепі до звичайного воза на Сирецьке військове летовище. 1910 року студент Ігор Сікорський вперше піднявся на літаку власної конструкції в київське небо, 12 (25) лютого 1914 року злетів його знаменитий чотиримоторний літак “Ілля Муромець”. Загалом, за 1909—1917 рр. Сікорський створив 25 основних типів літаків та два гелікоптери, здійснив ряд перельотів. Невблаганний перебіг історичних подій змусив його через рік після падіння самодержавства емігрувати, і від 1919 p. до кінця життя I. Сікорський провів у США, де не тільки плідно перебував та створив всесвітньовідому фірму “Сікорські еркрафт”, але й здобув титул “Містер Гелікоптер”.
1904 pоку в особнячку по Ярославовому Валу, 15 український композитор i диригент Микола Віталійович
Лисенко (1842—1912) відкрив Музично-драматичну школу, яка по смерті засновника носила його ім’я. Викладання на двох відділеннях велося за програмами вищих навчальних закладів, хоча до школи приймали дітей та молодь віком 9-17 років. Гру на фортепіано викладав сам
Микола Лисенко, на скрипці — О. Вонсовська (y 1912 — 1915 рр. — керувала школою), нa віолончелі — С. Іздебська. Сольний та оперний спів викладали професори
М. Зотова (мецо-сопрано), О. Муравйова (лірико-колоратурне сопрано), теорію музики і композицію — Г . Любомирський, сценічну майстерність — M. Старицька та Г . Гаєвський, історію драми В. Перетц та ін.
…. Моральна дошка. На цьому місці 1946 p. був штаб і командний пункт Київського корпусу ППО.
….
Професором співу в 1905—1911 pp. був видатний український тенор O. Мишуга, який співав на сценах Мілана, Парижа, Відня, Львова, Праги, Петербурга; виховав цілу плеяду видатних українських митців, зокрема, М. Донець-Тесейр, В. Микишу, С. Мирович та ін. Мешкав О. Мишуга тут-таки. Значення цього закладу в історії української культури важко переоцінити. У Музично-драматичній школі М. Лисенка одержали освіту українські композитори К. Стеценко, О. Кошиць, Л. Ревуцький, актори С. Бондарчук, О. Ватуля, С. Мануйлович, Б. Романицький, режисер М. Терещенко та багато інших.
Заклад цей так розрісся, що 1918 року його реорганізовано на інститут, а 1920 року переведено на вул. Вололимирську, 25, потім на Хрещатик, 58. А будиночок № 15 згодом передано Музичному товариству імені М. Леонтовича. У 20-х роках тут містилося Перше українське художнє товариство кобзарів, очолюване Андрійчуком.
Та повернімося до садиби № 15. Під час Другої світової війни за цією адресою містився штаб і командний пункт Київського корпусу протиповітряної оборони. Це засвідчує меморіальна дошка на вуличному фасаді. Факт, теж пов’язаний із небом.
На початку 70-х років на третій лінії забудови виріс престижний, як на тоді, дев’ятиповерховий житловий будинок для «номенклатури». Поліпшене планування, високі стелі, кращі вікна й благоустрій призначалися для радянських «обраних». Тут, зокрема, у 1972 — 1982 роках мешкав видатний учений-математик і кібернетик академік В. М. Глушков, директор Інституту кібернетики (меморіальна дошка на фасаді встановлена 1983 року, ск. В. Клоков, арх. Ф. Юр’єв).
Ярославія вал, 16
Фасад цього прибуткового будинку яскраво унаочнює і захоплення неоренесансом, і смак замовника — артиста Імператорських театрів Михайла Михайлова (Зільберштейна), і майстерність одного з найплідніших архітекторів доби першої київської «будівельної лихоманки» Андрія-Фердинанда Краусса.
Історія садиби, простежена за архівними джерелами, починається від 1860 року, коли вона належала титулярному раднику Францу Климовичу. Тут стояли дерев’яний будинок, флігель, служби — з екіпажним сараєм, стайнею, корівником, дров’яником та льодовнею. У садку красувалася альтанка. Садиба кілька разів переходила з рук до рук (М. Горленко, К. Єнохіна, Болкунови), а в червні 1897 року в купця М. Шампанера її придбав відомий оперний співак і підприємець М. Михайлов, згаданий у розповіді про садибу № 2/40.
Того ж року почалося будівництво, а в лютому 1898 року ділянка з усіма будівлями надійшла у заставу до Полтавського земельного банку, а в жовтні стала власністю колезького радника Германа Мойсейовича Зелінського.
… Будинок № 16. Фото 1930-х рр.
….
Отже, 1898 року на місці колишньої старосвітської садиби стояв розкішно оздоблений чотириповерховий прибутковий будинок з великими балконами на кронштейнах, з еркерами, підпертими пишними гермами, з украй насиченою пластикою чолового фасаду. Крізь ажурну браму проглядав триповерховий флігель, так само прорізаний проїздом на другий двір. Із доволі затісної ділянки забудови було взято все можливе: фасадний будинок мав бічне крило — “глаголь», флігель (надбудований згодом ще двома поверхами), одержав П-подібний план.
Г. Зелінський був директором-розпорядником акціонерного товариства Південноросійського порохового заводу, київським агентом Полтавського земельного банку (агентство містилося тут-таки, на В. Підвальній, 16). І знов змінюються власники: у 1906—1907 роках — М. О. Бабаєва, у 1908—1912 роках — генерал-майор М. А. Ухач-Огорович, а потім — дружина купця Рахиль Самсонівна Брегман, яка надбудувала флігель.
Як казав один з 2 персонажів роману “Золоте теля», хто ж міг знати, що буде революція? Отож, 21 липня 1917 року. Р. Брегман під заставу цієї нерухомості одержала у Київському міському кредитовому товаристві 250 тис. рублів у позичку на 36 років — тобто до 1953 року (І). Недоїмки за податком та відсотки за позичкою сплатити не спромоглася і вдруге перезаставила садибу. Навіть у січні 1919 року, тобто за Директорії УНР, намагалась продати її В. П. Кочубею, проте угода не відбулася. Нарешті, за купчою, затвердженою 26 грудня 1919 року (вже за більшовиків), садиба перейшла у власність купця Ошера Гіршевича Березовського-Железняка. Збереглася в архіві його заява до комісії по управлінню справами Київського кредитового товариства, датована 5 січня 1920 року, з пропозицією сплатити всю позику.
Але нова влада вже не цікавилася такими речами. Далі була націоналізація: все відібрали і поділили.
