Кожен камінь старого Києва зберігає пам’ять про минуле, але мало де ця пам’ять така драматична, як на Ярославовому Валі. Тут, серед тихих вуличок Подолу, колись розкинулися розкішні садиби з фруктовими садами та оранжереями, де квітнули аристократичні родини і творилася історія української освіти. Проте доля цих будинків виявилася такою ж непередбачуваною, як і доля їхніх мешканців.
Ця стаття розповідає про п’ять будинків — від розкішного садибного раю, що зник у революційному вирі, до проклятої садиби, чиї власники один за одним зустрічали трагічний кінець. Тут ви дізнаєтеся про найкращу гімназію Києва, де викладали видатні педагоги, а навчалися майбутні поети і письменники, про лікарський палац з загадковими монограмами та про найстаріший дерев’яний будиночок, що досі зберігає дух минулих епох.
Це історія про те, як великі потрясіння ХХ століття змітали цілі світи, залишаючи по собі лише уламки спогадів та рідкісні пам’ятки, що дивом дожили до наших днів.
Будинок № 23: Садибний рай, що зник у вирі революцій
Від генеральші до садового раю
З 1858 року ця садиба перейшла від першої власниці — генеральші Катерини Богуш — до дружини дійсного статського радника Наталії Федорівни Колмакової. До 1970-х років тут стояв одноповерховий будиночок, споруджений у 1859 — 1862 рр. Ділянка лежала на схилі від вулиці, і коли в січні 1872 року міська управа призначила торги на «прилучення надмірних та пустопорожніх ділянок», Н. Колмакова придбала п’ять ділянок в глибині кварталу, де розвела великий сад, город, влаштувала оранжерею: тут, на південно-западному осонні добре родило. Того ж року почали зривати давні оборонні вали на Сінному майдані, і власники садиб цієї частини вулиці умовили міську управу звалювати землю в яри й приярки. Тож у саду площею в 2218 кв. саж. (1 га), поділеному на тераси, росло до 400 фруктових дерев, до 70 виноградних та 200 різних кущів. Такий-от маєток квітнув майже 30 років (сучасні садиби по вул. Ярославів Вал, 21, 23, 25 і О. Гончара, 28).
Підприємницький бум і трагічний фінал
У 1897 році садибу придбав відомий київський підприємець Д. С. Марголін, але через рік перепродав нерухомість О. К. Сидорову. Той оселився в старовинному особнячку і заходився розбудовувати ділянку. Так з’явилися обабіч чотири-п’ятиповерхові будинки № 21 та № 25. Збігли роки. Здавалося, досвідчені підприємці не помічали соціальних потрясінь, не відчували майбутніх наслідків: 12 листопада 1918 року нерухомість придбав купець Мойсей Каплан та «закінчивший курс наук Московського університету» Ісаак Оснос. А далі була націоналізація. Не пощастило, або, як кажуть, отаке єврейське щастя! На початку ХХІ ст. на цьому місці виріс новий великий будинок.
Будинок № 24: Проклята садиба та доля Пересвіт-Солтана
Від фруктового саду до судових кабінетів
Ця ділянка, як видно з плану 1853 року, належала Марії Черняховській і виходила як одне ціле на паралельну вулицю Рейтарську під № 27. На площі у 900 кв. саж. (0,41 га), серед фруктового саду стояли одноповерхові дерев’яні споруди.
За купчою від першого листопада 1880 року садибу поділили, і менш третини її з боку Великої Підвальної придбав колезький секретар Я. П. Мощинський. Влітку 1882 р. вже був готовий новий 2,5-поверховий будинок, що тоді ж перейшов у власність поміщиці М. Ф. Прушинської.
У січні 1887 р. нерухомість була продана з публічних торгів удові дійсного статського радника С. Ф. Носач-Носковій, яка невдовзі заставила будинок у Київському земельному банку. Через 5 років, 1892-го, садиба стає власністю дворянина Г. В. Лиховського, правника, присяжного повіреного при Київському окружному суді, секретаря Комітету зі спорудження римокатолицького костьолу св. Миколая. По смерті Г. Лиховського (1909 р.) майно перейшло у спадок до його неповнолітнього сина Тадеуша.
Трагедія високопосадовця: від розквіту до розстрілу
Щось тяжіло над цією садибою, бо 1913 р. нерухомість за 60 500 руб. придбав Йордан-Чеслав Миколайович Пересвіт-Солтан, доля якого склалася нещасливо. У передреволюційні роки він — голова розпорядчого комітету Київської консультації присяжних повірених, голова Київської судової палати. Мешкав по Великій Житомирській, 18, а на садибі по Ярославовому Валу, 24 спорудив 1914 р. флігель, і все це здавалося в найми як прибуткові будинки, до 1918 р. — поквартирно. Крім того, тут містилися в різний час лікарня жінок-лікарів, пральня, красильня тощо.
29 липня 1919 р. за рішенням Всеукраїнської надзвичайної комісії Й.-Ч. Пересвіт-Солтан був розстріляний, оскільки, як писала 1-го серпня 1919 року газета «Известия», він «займався шпигунством на користь білогвардійської армії, забезпечуючи місцевих поляків грошима і білогвардейською літературою і проводив агітацію проти Радянської влади, при обшуку у Пересвіт-Солтана було знайдено листування і документи, що свідчили про його зв’язок з армією Галера».
Після націоналізації фасадний і флігельний будинки поділили на комунальні квартири. На початку ХХІ ст. забудова садиб № 24 разом із самим № 24 зникла назавжди, поглинута семиповерховим готелем «Radisson».
Будинок № 25: Храм освіти Володимира Науменка
Від прибуткового будинку до найкращої гімназії Києва
Фасад цього чотириповерхового (знадвору — п’ять поверхів) будинку, спорудженого домовласником Осипом Сидоровим 1899 р., є характерним зразком київських прибуткових будинків.
Втім, будинок цей недовго здавався поквартирно. У 1905 р. тут відкрилася Київська приватна чоловіча гімназія з повними правами урядових гімназій, яку очолив видатний діяч української науки й культури Володимир Павлович Науменко (1852 — 1919). На цей час він вже мав тридцятирічний досвід педагогічної та громадської діяльності: викладав у київських гімназіях, редагував (1893 — 1906 рр.) та видавав (1902 — 1906) часопис «Киевская старина», де публікував більшість своїх праць, був одним з керівників Київського товариства грамотності, Товариства «Просвіта», Українського наукового товариства, був членом Київської Старої Громади.
Справа виховання й викладання в гімназії В. Науменка була поставлена на найвищому педагогічному рівні, починаючи від обладнання класів, кількості учнів (не більш 25 у класі), добору викладачів, плати їм, до приділення уваги морально-етичному клімату в закладі, здоровій гігієнічній постановці виховання тощо.
На відміну від інших гімназій тут замість грецької мови викладалася англійська, а члени педагогічної ради дійшли спільної думки про шкідливість виставляння оцінок учням.
Зірковий викладацький склад і трагічна доля засновника
Серед педагогічного складу гімназії, крім самого Володимира Науменка, який викладав російську мову, слід згадати філологів Ф. Сушицького та С. Трабша, історикиню Н. Полонську-Василенко, мистецтвознавця С. Гілярова, художника І. Макушенка. Гімназія В. Науменка славилася на весь Київ. Тут, зокрема, навчалися український поет М. Рильський, літературознавець М. Алексєєв, палеограф М. Геппенер. Але 1913 р. заклад закрили і натомість стала діяти гімназія Товариства сприяння середній освіті. У березні 1917 року з падінням самодержавства обов’язки голови Центральної ради до повернення М. Грушевського виконував В. Науменко. У квітні він очолює поповнену «Просвіту», потім Київський навчальний округ. У листопаді 1918 р. В. Науменка призначають міністром освіти й мистецтв в останньому уряді гетьмана П. Скоропадського, він бере діяльну участь у створенні Української Академії наук. Після встановлення більшовицької влади Володимира Науменка заарештували у день його 67-річчя — 7 липня 1919 р. і наступного дня розстріляли.
Від радянських шкіл до пам’ятки історії
Того ж року в будинку по Ярославовому Валу, 25 діяла так звана єдина трудова школа № 43, у якій, зокрема, навчався майбутній письменник Віктор Некрасов. У 1942 році, під час німецької окупації Києва, тут працював пункт по відправці молоді до Німеччини. По визволенні міста з-під окупації восени 1943 року поновилися заняття в середній школі № 11. Тоді тут вчилися майбутні письменник В. З. Нестайко та художник Г. В. Малаков. Згодом будинок зайняв музично-педагогічний факультет Київського педагічного інституту ім. Горького. А 1976 року, коли цей заклад переїхав у нове приміщення на О. Кониського, 8/14, в будинку № 25 розмістилася дитяча школа мистецтв № 2. Будинок кілька років ремонтувався, оскільки далися взнаки умови ділянки; фундамент закладено частково на насипному грунті. Зважаючи на меморіальну цінність будинку, 1984 р. його взято під охорону держави як пам’ятку історії.
Будинок № 26: Палац лікаря та загадкові монограми
Лікарська династія та бароковий палац
Першим з відомих власників цієї садиби був 1858 року унтер-офіцер Черненко. Від 1874 р. ділянка належала дружині колезького радника Н. О. Коршун. Її чоловік, С. П. Коршун, був лікарем Києво-Кирилівських богоугодних закладів, а Старокиївське відділення Кирилівської лікарні містилося тоді поруч — на Рейтарській, 22. Наступного, 1875 року Коршуни спорудили двоповерховий з мезоніном будинок на сім віконних осей за проектом архітектора П. Федорова. Чоловий фасад мав вигляд ошатного палацу, оздобленого в стилі пізнього бароко. На початку 1890-х рр. тут містилося Управління державного майна Київської та Подільської губерній, де помічником діловода працював І. Щітківський (1866 — 1942), у майбутньому — активний український діяч, голова Комітету по спорудженню пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві.
Леплинські, монограми «SW» та різноманітні заклади
За дарчою від 14 лютого 1902 року садиба перейшла до А. С. Леплинської, дружини штатного ординатора Кирилівської лікарні Костянтина Михайловича Леплинського, згодом — доктора медицини, приват-доцента Університету св. Володимира, почесного мирового судді, губернського гласного від Васильківського повіту (разом з Б. Ханенком). Самі Леплинські мешкали навпроти, в особняку на місці сучасного № 19, а цей, № 26, віддавали в оренду.
Збереглася майже повністю садибна забудова, в центрі якої — триповерховий флігель, споруджений 1905 р. за проектом цивільного інженера М. Яскевича. На фасаді цієї досить простої за архітектурою споруди привертають увагу різьблений напис-вітання над дверима — «Salve» та монограми-затяжки «SW».
У різний час за цією адресою містилися: ювелірний заклад В. Г. Модилевського (1905 р.), школа танців Лобойко (1908 р.), декоративний та обойний заклад Г. Б. Модилевського (1914 р.), Київський відділ Російського теософічного товариства (1914 — 1918 рр.), аптека А. Гонсецького (для неї вікна першого поверху розширено під вітрини), редакція українського часопису «Родовід» (1995 — 1997 рр.). У 1935 р. надбудовано третій поверх і повністю перероблено чоловий фасад, додано поверх і над флігелем — для працівників тресту «Головхліб». Відтоді будинок одержав зовсім інший вигляд, з високим атиком та обробкою фасаду під тонкий руст. За спогадами старожилів, у будинку (кв. № 8) мешкав український художник Михайло Яровий (1864 — 1940). Похований на Лук’янівському кладовищі.
Будинок № 27: Старовинний дерев’яний скарб з хлібною лавкою
Будинок, що стоїть по фронту вулиці, напевно, один з найстаріших у кварталі й на всьому Ярославовому Валі. Дерев’яний, потинькований та побілений, на два поверхи з трикутним щипцем, прорізаним парою віконечок, що освітлюють велике горище. Відомо, що 1860 року у колезького радника Василя Чернявського ще незабудовану ділянку придбав титулярний радник О. Я. Кобилянський, котрий збудував існуючий особняк. Родина Кобилянських володіла садибою до 1915 р., коли остання, як і сусідні № 21і 25, перейшла у власність страхового товариства «Саламандра». В адресному довіднику за 1916 р. тут є їдальня «Sante» (здоров’я — франц.).
На фасаді було прибито овальну металеву табличку з написом «Застрахован в Обществе взаимного страхования в Киеве». Раніше такі таблички різних страхових товариств закріплювалися на багатьох фасадах Києва — вважалося, якщо будинок згорить з усіма документами, — лишалася ця табличка — як свідчення втрати.
Архітектура споруди, характерна для масової житлової забудови старого Києва, в наш час є типологічно рідкісною. У 1956 — 1958 рр. на подвір’ї споруджено середню школу № 49 за типовим проектом.
