У 1967 році затвердили генеральний план розвитку Києва, згідно з яким на Оболонських луках мав з’явитися новий житловий масив. Проектувальники використали незвичні для того часу рішення — відмовилися від традиційних кварталів на користь шестикутного планування, підняли всю територію на кілька метрів для захисту від підтоплень і намагалися максимально зберегти природний ландшафт.
Перші новосели з’явилися тут у 1973 році, але довго район залишався відрізаним від центру міста. Люди добиралися річковими трамвайчиками, потім звичайними трамваями, а метро дочекалися аж у 1980 році. За цей час Оболонь встигла стати декорацією для десятків радянських фільмів, отримати свої легендарні будинки-“ромашки” та универсам з дефіцитними кукурудзяними паличками.
Це розповідь про те, як на місці луків виріс один з найбільших житлових масивів України, які проблеми довелося розв’язувати будівельникам і як жили перші мешканці району, створеного буквально на пісках.
Народжена на пісках
У 1967 році затверджено генеральний план розвитку Києва. На Оболоні передбачалося збудувати новий житловий масив. Вперше на той час були використані нові експериментальні технології y плануванні та будівництві. Автори проекту намагалися максимально поєднати природний ландшафт з архітектурним задумом.
Вони відмовились від традиційного квартального планування i використали нові форми y вигляді шестикутників, які підкреслюють неповторність та архітектурну довершеність масиву. Кажуть, що пізніше її повторили icпанські архітектори, проектуючи нові житлові райони Барселони.
3 якими труднощами зіткнулися проектувальники, пригадують архітектори інституту «Київпроект» Юрій Паскевич та Григорій Слуцький.
«При плануванні житлового комплексу авторський колектив ставив перед собою завдання знайти найбільш зручну і гармонійну систему, що відповідає потребам сучасного міста і дозволяє своєю прорисовкою розвинути принципи просторової композиції, перевірені всім ходом історичного розвитку Києва.
Розміщення громадських центрів намічено біля трьох станцій метрополітену. Найбільший, запроектований на передостанній станції, є центром Подільсько-Оболонського району.
Планувальна орієнтація забудови спрямована у бік Дніпра. У пластичній лінії берега річки, на заплавній терасі, розбивається пейзажний парк y вигляді окремих островів зелені різноманітної форми, внутрішніх закритих (внаслідок особливих гідрологічних умов) водойм, на берегах яких будуть створені пляжі та інші місця для масового відпочинку.
Мальовнича зона прибережного парку об’єднана широкою стрічкою прогулянкової алеї-еспланади, що йде по краю намиву. Межа алеї то наближається до берега, то відходить від нього до внутрішніх водойм, створюючи своєрідні видові точки на забудову району і простори річки.
Внутрішній парк розміщений по обидва береги річки Почайни, один із рукавів якої проходить через район. Чіткі лінії намиву вздовж Почайни підкреслюють природність і мальовничість її берегів. У даний час в районі річки закінчуються археологічні розкопки поселень ІІ і VI ст.
Проектувальники розраховують, що археологічні дослідження будуть продовжені, і їх результати дозволять позначити місця стародавніх поселень в системі сучасної забудови і використовувати їх для освітніх цілей.
Значна роль відводиться зеленим насадженням житлового району. З огляду на специфічні особливості будівництва на великих територіях намитого піску, ця категорія зелених насаджень вирішена у вигляді широко розвиненої системи бульварів і скверів, які розділяють житлові райони і мікрорайони озелененими смугами, одночасно беручи участь у формуванні системи пішохідних вулиць, що ведуть до громадських центрів».
Вже на початку 70-х оболонські луки перетворилися в будівельні майданчики. Насамперед, з метою захисту майбутнього масиву від підтоплень, берегова лінія була піднята на 4-5 м. Автори інженерного проекту врахували небезпечну близькість Київського водосховища. У разі надзвичайної ситуації перша хвиля цунамі не перевищила б одного метра, а вода повністю зійшла через 15 хв. Недарма група розробників інженерного проекту житлового масиву «Оболонь» була відзначена державними нагородами.
У 1971 році були закладені фундаменти нових будинків у третьому мікрорайоні. А вже через два роки тут з’явилися перші новосели.
Житла було вдосталь, але люди не хотіли оселятися на Оболоні. Їх лякала близькість київської дамби, значна віддаленість від центру і погане транспортне сполучення. Швидко дістатися до «цивілізації» можна було тільки річковим трамвайчиком, який курсував за маршрутом Оболонь — Поштова площа.
Втім знайшлися сміливці, які ризикнули переїхати на Оболонь. Серед них був і поет Микола Сом. Він і заспокоїв своїх колег і друзів, запевнивши, що жити тут цілком безпечно:
Про нас казали в перші дні
– В далекій сторононьці
Десь люди є чудні-чудні,
А звуться – оболонці.
А ми жили, а ми росли
Углиб, ушир – і далі.
Росли з води та ще з роси,
З піску росли і сталі…
Микола Сом, 1984 рік
Експериментальні мікрорайон № 2
Вже понад 30 років другий мікрорайон прикрашають будинки «ромашки», які в народі називають «кукурудзами». Вони збудовані методом підняття перекриттів із застосуванням монолітного каркаса і залізобетонних панелей. Перший будинок був споруджений в 1981 році. Налічує 15 поверхів. Конструкція виконана в незвичайній формі — кругла вежа з напівкруглими балконами, традиційні вікна відсутні, замість них — величезні вітрини на всю стіну між балконом і кімнатою. На кожному поверсі шість однакових двокімнатних квартир.
Автор проекту архітектор Михайло Будиловський. Він був одним із основних розробників другого мікрорайону. Незважаючи на типові проекти «панельок», Будиловському вдалося досягти різноманіття композиційних прийомів. Ступінчасті будинки нагадують піраміди. Контрастуючи з малоповерховими будівлями дитячих установ, будівлі підвищеної поверховості створюють гарний силует, який добре проглядається з міських пагорбів. І звичайно, основний акцент робився на кілька 16-28-поверхових житлових будинків-веж.
Інфраструктура мікрорайону була продумана так, щоб об’єкти громадського обслуговування та зони відпочинку були поряд.
У 1976 році за проектом М. Будиловського збудували універсам №3. Він мав на той час сучасну модернову архітектуру і став гордістю оболонців. Магазин працював за принципом закордонних супермаркетів.
Другий мікрорайон відразу став візитівкою Києва. Проте коли Будиловський у 1978 році виїхав до США, його прізвище було викреслено з колективу авторів.
Північний міст
Північний мостовий перехід через Дніпро відкритий у грудні 1976 року. Він з’єднав Оболонь з Троєщиною та Воскресенкою і зняв деяке навантаження на міст Метро і міст Патона. Його унікальність не лише у довжині судноплавної частини і висоті залізобетонного пілону (115 м). На той час проект моста був сміливим інженерним вирішенням і вважався одним з найкращих у Європі.
Довжина мосту 816 м, ширина 31,4 м. Північний міст гармонійно вписався в архітектурну композицію Оболоні, доповнюючи силует міста над Дніпром.
Він злетів над Дніпром,
Наче птах-білокрил,
Він злетів – і завмер від подиву,
Диво-обрій йому
Оболонь відкрив
Й синє небо над синіми водами…
Олена Матушек
Прийшов трамвай на Оболонь
Наприкінці 1972 року перші будинки нового житлового масиву Оболонь прийняли новоселів. Пройде кілька років, і цей давній луг, який раніше налічував лише кілька халуп, стане найбільшим в республіці житловим масивом. Масове будівництво завершили в 1980 році, в рік, коли на Оболоні з’явилася перша станція метро, а до цього майже триста тисяч мешканців змушені були користуватися водним і наземним транспортом. Річкові трамвайчики ходили не часто, тому сподівалися на автобус. Але в 1975 році була проведена трамвайна лінія, а з нею відкрито і трамвайний маршрут до Подолу. Ця подія була настільки важливою, що її не оминули увагою навіть поети.
Прийшов трамвай на Оболонь
В космічний вік – маленьке диво.
Та всі автобуси ревниво
На нього дивляться либонь.
А він, їй Богу, молодець
До галасливого Подолу
Везе завод, морфлот та школу…
Микола Сом, 1975 рік
Поділ на той час був найбільшим транспортним вузлом у місті. Трамваю присвоїли — № 11. Він повністю покривав трасу знятого за кілька років до цього однойменного маршруту (через те, що номер залишився не використаним, його вирішили застосувати тут знову). Навантаження передбачалося значне, тому для Куренівського депо було спеціально закуплено велику партію вагонів в Чехословаччині. Машини складалися з поїзда по два вагони, які ходили по маршруту з майже метрополітенівським інтервалом в три хвилини.
У 1978 році у № 11 з’явився «напарник» — № 16, який обслуговував інший район Оболоні, яка виросла за цей час майже вдвічі.
Але найбільш значною подією стало введення в дію в 1980 році нової черги метрополітену, а з нею і нової станції «Проспект Корнійчука» (нині — «Оболонь»). Як і трамвай, метро доправляло людей до Подолу, і це дало змогу значно розвантажити маршрут. Відтак частина вагонів була перекинута на новий маршрут — № 4.
Введення в 1983 році двох нових станцій метро на Оболоні анітрохи не відбилося на завантаженості маршруту № 11, чого не скажеш про № 4 і № 16, які стали другорядними. Люди продовжували користуватися трамваєм вже не тому, що він з’єднував Оболонь з Подолом, а тому, що доправляв жителів Куренівки до метро і на Подолі, і на Оболоні (і не тільки до метро).
І маршрутні таксі, що з’явилися в місті у дев’яності, не змогли похитнути репутацію цього маршруту. «Одинадцятий» поза конкуренцією — він самодостатній. У такому вигляді він функціонує і сьогодні.
Чому ми так довго чекали метро?
19 грудня 1980 року на Оболоні відкрилися перші станції метро. Цього дня кияни чекали з нетерпінням, адже через транспортні проблеми новий житловий масив був для них не надто привабливим. Людям доводилося добиратися до центру манівцями, а це потребувало багато часу. Пригадується у зв’язку з цим старий радянський анекдот, коли у Леоніда Ілліча Брежнєва запитують: «Як же так, у нас майже вже комунізм, а м’яса в магазинах, як i раніше, немає?» А він відповідає: «Ми так швидко йдемо до комунізму, що худоба за нами не встигає!» Щось подібне було із метро на Оболоні. Величезний масив просто задихався без надійного зв’язку з центром.
Через велику кількість озер на Оболоні метробудівцям працювалося непросто. Грунтові води виходили практично на поверхню, тому, будували відкритим способом. У піску виривався котлован, монтувалися тюбінги тунелю, які потім засипали грунтом. Великою проблемою стала ділянка між Почайною і Оболонню. Там тунель був таким рухливим, що в щілини просочувалася вода. Переробляти часу вже не було i вирішили цей відрізок підземки «заморозити» рідким азотом. І дотепер, проїжджаючи між озерами, машиністи намагаються не особливо розганяти потяги.
Відкриття станцій «Тараса Шевченка», «Петрівка», «Проспект Корнійчука», надзвичайно порадувало киян. Адже невидимий кордон між Оболонню і центром був стертий, а Хрещатик став на відстані якихось десяти хвилин. Про це писали газети, знімали кіно, навіть майстри пера не втрималися. Вже згадуваний вище поет Микола Cом написав дуже життєстверджуючий, але з легкою іронією вірш:
Розрита земле! Не холонь!
Ця яма не на силос…
Уже метро на Оболонь
Тобі й мені наснилось.
Пройшов широким кроком кран —
Земля вставала дибки,
А неба синього екран
Дрижав, як лінза шибки.
Лягла впокорено земля
Перед законом руху.
Хрещатик нам із віддаля
Простяг красиву руку.
А в наші човники долонь
Б’є вітер окаянний…
Прийшло метро на Оболонь.
Прийшло метро на Оболонь!
Тепер ми всі — кияни.
А через кілька років Оболонь отримала ще дві станції — «Мінську» і «Героїв Дніпра». Можливо, пройде ще час i метро проведуть до мальовничого Вишгорода…
Варто зазначити, що y період «холодної війни» метрополітен вважався важливим стратегічним об’єктом, будь-яка фотозйомка там заборонялася. У разі загрози він швидко переобладнувався в надійне укриття: спеціальні гермозатвори створювали відсіки з автономним життєзабезпеченням. Кияни мали встигнути сховатися y тунелях метро. В одній зі шкіл, 157-й, проходили такі навчання. Після сигналу сирени діти з ранцями чимдуж бігли до вестибюлю метро «Проспект Корнійчука», нині «Оболонь». Взагалі, київський метрополітен може прихистити близько 400 тисяч людей.
Натурний майданчик кіностудії Довженка
Мальовничі пейзажі Оболоні відразу привернули увагу кінематографістів. На компактній території справжній природний клондайк: неозорі луки, струмки і озера та дубові гаї. У 1976 році біля озера Лукового (затока Верблюд) був створений натурний майданчик кіностудії Довженка. Поруч розмістилися ангари з різноманітною технікою: автомобілі, літаки, гелікоптери, танки, декорації — все, що необхідно для кіновиробництва. Простір y 220 гa дозволяв знімати батальні, історичні і пригодницькі фільми.
Натурний майданчик охоче використовували радянські кіностудії. У
1983 році п’ять місяців ленінградські митці знімали фільм «Макар слідопит».
Тут працювали такі метри українського кіно, як Микола Мащенко, Тимофій Левчук, брати Ільєнко, Григорій Кохан. На початку 90-х там ще працювали українські кінематографісти. Були відзняті фільми «Конотопська відьма» (1990), «Кому вгору, кому вниз» (1991), «Козаки йдуть» (1991). Після 1995 року майданчик прийшов у запустіння. Але про нього дізналися американці і відзняли там кілька бойовиків. На
заході пострадянський колорит був у моді, чим і скористалися зарубіжні кіномитці.
Мабуть, це були останні масштабні кінозйомки. За свідченням акторів, коли кіновиробництво занепало, заповідні території тихо віддали за безцінь.
Мізерною компенсацією стало лише кілька квартир для співробітників кіностудії. На початку 2000-х музиканти «Океану Ельзи» знімали тут кліп «911», а Єжи Гофман використав оболонську натуру для зйомок фрагменту Полтавської битви для фільму «Україна. Становлення нації».
Нині луг замитий піском і забудовується котеджами.
Ще до утворення натурного майданчика сам житловий масив став декорацією для багатьох фільмів. Ha будівництві третього і четвертого мікрорайону знімався фільм «Не мине і року» (1973). На тлі пісків сьомого мікрорайону відбуваються деякі події картини «Весь світ в очах твоїх» (1977). Відомі актори охоче працювали у фільмі «Поїздка через місто» (1979). За сценарієм Володимир Басов перевіряв на міцність дитячі атракціони Куренівського парку, а Людмила Арініна та Раднер Муратов — втрапили y пригоду на Оболонській площі. А герої стрічки «Дрібниці життя» (1980) проїжджають на автобусі навколо третього мікрорайону. Кінцева зупинка на теперішній Мінській площі. Саме тут, на фоні будівництва дев’ятого мікрорайону та вулиці Прирічної вони приймають важливе рішення. У 1982 році вийшла улюблена для багатьох комедія «Без року тиждень». У кадрі красень Київ, Північний міст і новий житловий масив Оболонь. У дитячому фільмі «Кожен мисливець бажає знати…» (1985) велика частина зйомок проходила на натурному майданчику кіностудії Довженка. Події також розгортаються на Троєщині та Оболоні. В епізодах добре пізнаються Північний міст та проспект Володимира Івасюка. Середня школа № 233 i третій мікрорайон стали натурою для фільму «Чоловіки є чоловіки» (1985). З початком 90-х вийшли різножанрові картини «Розпад», «Тупик», «Кому вгору, кому вниз», «Ніч запитань». В них можна побачити вулицю Прирічну, стару оболонську набережну, Північний міст, третій універсам, вулицю Зої Гайдай.
Оболонська міська натура і сьогодні популярна у кінематографістів. Щоправда це вже не кіно, а серіали і всілякі шоу.
Особливості радянської торгівлі
Радянська торгівля на Оболоні була цікавим явищем. Пригадую 1982-й рік. В універсамі №3, біля входу в підсобку натовп людей. Всі зосереджено вдивляються в прочинені двері. Сьогодні повинні привезти кукурудзяні палички. Почувши деренчання візка, черга жвавішає. Вантажник вивозить довгоочікувані ласощі. Ось тут уже слід проявити спритність і вихопити кілька упаковок.
За мить візок вже пустий. Тим, кому не пощастило, з надією питають, чи будуть вивозити ще. Але мовчазний вантажник забирає візок і зникає у підсобці.
Щасливці гордо ідуть до кас. Після розрахунку перша упаковка відразу відкривається, до дому вона не доживе. Сподіватимусь, що хоч друга попаде на сімейний стіл. Такі ось спогади з дитинства.
Універсам відкрився на початку 1976 року і став першим супермаркетом на Оболоні. Він вражав своїми розмірами (понад шість тисяч квадратних метрів) і сучасною архітектурою (автор проекту М. Будиловський). Щоправда, товарні ряди особливим наповненням і різноманітністю не відрізнялися. На полицях стояли кабачкова ікра, рибні консерви i березовий сік.
Фішкою магазину були продавчині, вдягнені y фірмову уніформу з вишивкою «Універсам № 3» тa бейджем y вигляді пластиковою круглого значка. А каси були обладнані не бухгалтерськими рахівницями, a справжнім касовими апаратами. Ha виході було ще одне «диво техніки» — досить довгий стрічковий транспортер, який збирав порожні кошики.
Ha другому поверсі був галантерейний відділ, канцтовари, іграшки, а також відділи грамплатівок і парфумерії. У передноворічні свята тут продавалися ялинкові прикраси, маски, дощик і серпантин.
А для тих, хто не встигав придбати продукти особисто, працював стіл замовлень. Продукти доставляли за адресою проживання.
Пізніше практично в кожному мікрорайоні побудували торгівельні центри. Ha Героїв Дніпра — Універсам № 8, нa Володимира Івасюка — Універсам № 9. Був навіть овочевий універсам.
Другими зa популярністю були «гастрономи». У першому мікрорайоні — «Дунай», на вулиці Героїв полку «Азов» — «Любава» та «Крим», а на Оболонському проспекті — гастроном «Наталка». Сервіс гастрономів був не настільки зручний, як в універсамах, зате в гастрономах завжди готували смачні молочні коктейлі.
Крім великих торгових майданчиків були спеціалізовані магазинчики: «Молоко», «Хліб», «Продукти», «Овочі та фрукти». А ось рибний був один на всю Оболонь. Коли привозили рибу, завжди був аншлаг. Хоча подібне відбувалося і у взуттєвому, і в посудному. Хтось вирішив, що на 150 тисяч людей достатньо по одному магазину з передбачуваним асортиментом.
За радянських часів звичайні продукти частіше були дефіцитом. Претендувати на більш широкий список могли не всі. У 9-му мікрорайоні працював особливий магазин, куди заходили тільки за спецзапрошеннями. Там обслуговувалися ветерани, партпрацівники на пенсії та інші поважні люди.
Один раз на місяць вони могли взяти не тільки індійський чай, суху ковбасу, згущене молоко та фінський сир «Віола», a й екзотичні банани, ананаси та апельсини. Це було справжнє свято серця. На такі заходи приходили всією сім’єю: разом же зручніше виносити важкі авоськи і акуратно складати їх в багажник автомобіля.
Наприкінці 80-х на Героїв Дніпра відкрився будівельній супермаркет. Справжній палац з красивою мармуровою підлогою. Копи завезли модну кольорову сантехніку, люди стояли всю ніч, щоб не пропустити чергу. Всі претенденти на бажані дефіцитні товари на руці писали порядковий номер y черзі. Вистояли і таки купили гарний бежевий унітаз.
