Оболонь — не лише мальовнича місцевість на півночі Києва, але й важливий культурний та історичний простір, що зберіг у своїх ландшафтах і легендах глибоку пам’ять про місто. Колись — рибальські поселення, капища язичницьких богів, дерев’яні церкви, болотисті луки й повені; згодом — осередок міфів, історичних подій, суперечок і наукових реконструкцій. Цей район надихав і дослідників, і літераторів. Історія Оболоні стала джерелом для розповідей у краєзнавчих книжках, подорожніх нотатках, журналістських нарисах і навіть у поетичних рядках.
У цій статті ми простежимо, як образ Оболоні — з її болотами, лугами, храмами, трагедіями й краєвидами — фігурує у літературних пам’ятках ХІХ — початку ХХ століття. Це спроба побачити район очима тих, хто залишив для нас живі свідчення його минулого.
До речі, й сьогодні Оболонь зберігає свою привабливість — зокрема як місце для літніх прогулянок і купання. Наприклад, озеро Вербне, одне з улюблених серед киян, з’явилось нещодавно на фото нашої фейсбук-сторінки «Спрага: в Києві цікаво».
Від Почайни до Велеса: перші згадки в описах Києва
У 1820 році вийшла книга Максима Берлінського «Краткое описание Киева, содержащее историческую перечень сего города», у якій він описав історичні райони міста і конкретні пам’ятки старовини. Крім Старокиївської гори і Подолу, автор розповідає про Оболонь, річку Почайну, Капище Велеса. Видання містить план Києва, де позначені урочища, архітектурні пам’ятки, що відносяться до найдавнішого періоду міста.
Пізніше ще один видатний знавець київських старожитностей — Микола Закревський продовжив його справу. У 1858 році він видає «Летопись и описание Киева», а через десять років — фундаментальну двотомну працю «Описание Києва». Вона задумана як довідник по історії та історичній топографії міста. Окремі статті у книзі присвячені Оболоні та Почайні. В них містяться літописні згадки, історичні події, а також розкривається етимологія слів Оболонь, Почайна, Сетомля. У додатку пропонуються карти-реконструкції Києва у різні часи.
Капища, храми, хутора: археологічна й топографічна Оболонь ХІХ століття
В «Историко-топографических очерках древнего Киева» М. І. Петров описав археологічні розкопки, проведені на Оболоні у ХІХ ст., виклав свою версію заселення цієї місцевості. Цінними є описи Іорданської Миколаївської та Введенської церков, що раніше були в межах Оболоні. Книга містить цікаві історичні факти та легенди.
Микола Сементовський спробував прослідкувати історію Оболоні починаючи з язичницьких часів. У розділі про церкву «Введення до храму Богородиці» автор згадує, що цей храм знаходився на місці, де за часів князювання Олега, Ігоря і Святослава стояв ідол Велеса — покровителя худоби. Саме біля нього укладалися важливі мирні угоди. У цей час зброю — щити і мечі клали на землю. Князь Святослав під час перемир’я з грецьким царем Цимісхієм дав таку клятву: «А ще маємо речене мною і тих, хто піді мною зберегти, да маємо клятву від бога, що в нього віримо, в Перуна, і у Велеса скотського бога. Та й будемо златі, як злато і своєю зброєю побиті будемо».
У 1885 році в Києві побачила світ книжка А. Яковлева «Предместья города Киева: Преорка, Куреневка, Сырец (Историко-юридический очерк)». У ній досліджуються події ХV-ХVII ст. що відбувалися на Оболоні. Автор підкреслює велике значення оболонських земель у розвитку економіки та сільського господарства Києва.
Подорожні нотатки й погляд зблизька: як бачили Оболонь мандрівники
Княжна Олена Горчакова — педагог, поетеса, автор подорожніх нарисів. Жінка мала виняткову спостережливість. Свої враження від київської Оболоні вона описала у своїй книзі:
«Возвышенные части были заселены, как полагают, еще в глубокой древности и существовали предания, что на месте теперешней приходской церкви Введения Пресвятой Богородицы стоял истукан Волоса — покровителя стад. Оболонь упоминаєтся также во всех битвах киевлян с кочевниками; ее жители принимали участие в княжеских распрях.
Эта местность застроена деревянными бедными жилищами недостаточных мещан и называется мещанской частью. Квартиры здесь дешевые, но от ежегодного разлития Днепра большей частью сырые. Для жительства это нездоровая часть Києва. Весной и осенью здесь свирепствуют лихорадки, горячки и сыпные болезни; холера действует здесь губительно.
Из Киева в Вышгород ведут две дороги; ближайшая (12 верст) начинается на Оболони и пролегает лугами. Так что по причине разлития Днепра она безопасна только летом. И дальняя, через предместье Куреневка и казенный лес (18 верст)».
У 1888 році до 900-річчя хрещення Русі у Києві вийшла книга О. Захарченка та М. Кульженка «Киев теперь и прежде».
У ній подані цікаві факти про Оболонь, зокрема, щодо виникнення церкви Введення: «За канавою, досить близько до берега Дніпра, на розі Почаєвської та Ярославської вулиці знаходиться невелика дерев’яна церква Введення Пресвятої Богородиці.
За переказами церква ця виникла на тому самому місці, де до повалення у нас ідолів стояв істукан Велеса, який вважався покровителем стад. На початку минулого століття на цьому місці була побудована теперішня дерев’яна церква замість старої, сильно пошкодженої пожежою. Церква ця прихідська: храмове свято проходить 11 листопада».
Видання гарно ілюстроване і складає велику цінність для сучасних дослідників Києва.
До ювілею християнства була випущена науково-популярна книга «Киев и его прошлое», 1888 рік. У ній про історичні події розповідається в епічно-романтичній формі: «Первые поселенцы Киева заняли прежде всего плоскую отмель Днепра — Оболонь, а также и высокие зеленые горы, которые круто возвышались над этой отмелью.
Кругом них зеленели густые прекрасные леса, полные лосей, диких кабанов и оленей, за которыми так любили охотиться первые киевские князья. Перед ними Днепр катил свои голубые волны и шумно разливался каждую весну, затопляя противоположный низкий берег, а также и саму Оболонь».
Весна і розорення: Оболонь між красою та злиднями
Часом і художні твори стають неоціненними помічниками для дослідників. Так, у 1895 році Олександр Купрін написав нарис «Оболонское разорение» для київської газети «Жизнь и искусство», з якою він співпрацював.
Оповідання Олександра Купріна «Оболонское разорение» (1895) — це проникливий соціальний нарис про повінь на Оболоні, що відкриває два контрасти: мальовничу природу навесні та глибоку людську біду.
Спочатку автор милується краєвидами, порівнюючи затоплену місцевість із «маленькою Венецією», але згодом бачить справжнє «розорення» — сотні людей, вигнаних з домівок, юрмляться в сирому залі контрактового будинку серед бідного майна. Тут і голод, і нестача дров, і ознаки хронічної бідності, і — як натяк — побутове пияцтво. Один із персонажів прямо каже: «упал пьяненький — праздник был».
Цей текст — рідкісне свідчення того, яким було життя оболонців ще до «освоєння» території: уразливим, стихійним, позбавленим опори. Він показує, чому радянський проект забудови Оболоні прагнув не лише модернізувати простір, а й подолати пам’ять про соціальну убогість, з якою ця територія асоціювалась ще з кінця ХІХ століття.
Цей твір є яскравою ілюстрацією життя, побуту, звичаїв мешканців Оболоні у ХІХ ст.
Оболонь на сторінках «Київської старовини»: монети, пожежі, гіпотези
Внесок у дослідження історії Оболоні зробив і часопис «Киевская старина», що видавався у Києві (1882-1906). У статті Володимира Антоновича «Киев, его судьба и значение с ХІV по ХVI столетие (1362-1569)» викладена цікава гіпотеза. На думку автора, центр міського життя в Києві у докнязівську епоху містився на Оболоні і прилеглих пагорбах. В іншій статті він подає матеріали археологічних розкопок, що проходили на території Оболоні. У 1876 році в садибі Магуріна було знайдено понад 200 римських монет, що відносяться до часів царювання імператорів: Гордіана ІІІ, Волюзіана, Галієна (238-268), Костянтина І, Констанція ІІ (306-361). По цих матеріалах Антонович робить висновки, що поселення ІV ст. на Подолі та Оболоні мали торгівельні відносини з містами Північного Причорномор’я і, можливо, з Візантією.
У травневому випуску «Київської старовини» за 1888 рік вміщено статтю Івана Лучицького «Киев в 1766 году», у якій він цитує архівні матеріали польсько-литовської доби стосовно київської Оболоні. У них простежується проблема землекористування і землеволодіння на Оболоні у ХVI-ХVII ст., де панувала анархія. Як зазначав Лучицький, вона вважалася пустищем і нею користувався будь-хто.
У 1891 році «Київська старовина» надрукувала статтю Ореста Левицького «Тревожные годы (очерк из общественной и политической жизни в г. Киеве в 1811 году)». Автор зібрав згадки людей, що були свідками подій 9 липня 1811 року, коли запалав Поділ. Левицький описав біль і відчай киян. Вони змушені були жити на Оболоні. Лише тут люди відчували себе у безпеці, бо містом ходили чутки, що пожежа виникла не випадково.
Історичні суперечки та сакральна географія
Цікаві історичні гіпотези з історії Оболоні висловив у своїх статтях автор під псевдонімом «П.Л.» або «П.Л.-ва», які різко контрастують із загальноприйнятими. Так, у роботі «Исторические заметки о Киеве» розкривається історія Іорданського Богословського монастиря, який часто ототожнювали з Іорданським Миколаївським.
У 1712 році за наказом Петра І Богословський монастир було переведено з Михайлівського у Плоську частину Києва. Він розташувався поряд із Миколаївським Іорданським монастирем, що був відомий ще з часів Київської Русі. Автор подає історію двох монастирів, яких роз’єднував лише струмок.
У другій статті автор вступає в полеміку з Голубинським про місцезнаходження Введенської церкви, який буквально трактував написане у літописах. П. Л. пояснює: «Нехай же пан Голубинський зрозуміє, що літопис за 945 рік говорить не про постійне знаходження подільської частини під водою до Х ст., а про тимчасову і виняткову ситуацію, що змусила людей через весняну повінь перебратися на пагорби.
Подібна картина і тепер у нас перед очима — не тільки Введенський прихід залитий водою, жителі якого перебувають у курінях, серед суцільного соснового лісу, залишив свої будинки і прихідські церкви у воді».
П. Л. доводить, що Оболонь більшу частину року мала твердий грунт, що дозволяло використовувати його для потреб міста. Третя стаття цього автора «Когда и где совершено крещение киевлян при св. Владимире» розповідає про річку Почайну, що текла через Оболонь. Маючи відстань не більше півтори версти, Почайна спочатку прямувала через Оболонь на схід, а потім завертала на південь і в кінці Подолу, не доходячи Хрещатицького струмка, зливалася з Дніпром, проти Хрестовоздвиженської церкви. У весняний час русло Почайни зливалося з Дніпром і лише у другу половину літа з’являлася піщана коса, що роз’єднувала їх.
Путівники й прогулянки: природа Оболоні початку ХХ століття
На початку ХХ ст. Микола Шарлемань видав путівник «По Києву і його околицях». Він складений як посібник для самостійного проведення екскурсій по місту і околицях. Оболоні автор присвятив кілька сторінок: «З Кирилівських горбів постає прегарний вигляд на долину Дніпра. Вдалині за Дніпром синіють ліси Чернігівщини, ліворуч — темна смуга міського й скарбового лісів, на північ — с. Вишгород, під лісом на Чернігівськім боці — с. Старосілля, праворуч від нього Осещина, далі гирло Десни. Ближче до глядача, рівнобіжно з горбами — р. Почайна, праворуч — Київська гавань.
Річка Почайна або, як звуть її місцеві люди, — Опичань може бути місцем для гідробіологічних екскурсій. Трамваєм № 16 з Подолу треба доїхати до Троїцько-Кирилівської площі (де буває ярмарок) і через площу широкою битою дорогою попростувати, наче до міста, до гавані. На віддаленні верстви від зупинки трамваю дорога піде до берега Почайни. Можна йти й інакше. Через ярмаркову площу, вздовж огорожі заводу «Чинбових (дубильних) екстрактів» (в лівім куті площі), далі через перелаз на залізницю згаданого раніш заводу й залізницею до річки. Річка Почайна, що була колись історичною, за наших часів повернулась у дві стариці «озера», сполучених вузькою протокою. Протокою Турцем нижнє озеро сполучене з однією із заток гавані. Обидва озера Почайни густо поросли ріжними водяними рослинами. Мало не вся поверхня води вкрита лататтям білим, лататтям жовтим, там і тут цілими островами розкинутий оситняг, подекуди в затоках розрісся дуже різак, дно поросло густим лісом елодеї, роголисту і т. д.
Тваринне населення Почайни доволі багате. З берега сіткою можна наловити дрібної риби, особливо часто тут трапляються в’юн звичайний, голець і щипавка. Часом доводиться піймати маленького минька або сомика. Багато ріжних «хаток» кубраків. Багато комах, личинок, водяних блощиць, павуків, м’якунів. В нижньому озері трапляються дуже великі скойки, великі калюжанки, часто бувають зовсім закриті грудочкою мшанки.
Планктон озера також багатий, особливо гарно репрезентовані тут влітку ріжні гіллястовусі раки.
Над Почайною літають у великому числі чорні крячки. В одній з стариць за Почайною, що заросла різаком, знаходиться гніздова колонія згаданих птахів.
Екскурсії на Почайну можна відбувати тільки з кінця травня (часом пізніше), коли Дніпро ввійде в свої береги.
Озера: Зміювате, Круте, Старик. За Почайною, ліворуч від залізниці лежить низка стариць, найближча до верхів’я Почайни — Зміювате, за нею йде «озеро» Круте, яке сполучається протокою з останньою старицею й Стариком. Старик своєю чергою неширокою протокою сполучений з Дніпром вище урочища Наталки. Від Троїцько-Кирилівської площі до Старика верстви 3-4. Зміювате й Круте — досить глибокі стариці (сажнів у 3-4), майже вільні від водяних рослин. Тільки коло берегів росте елодея, зате багато ріжних водорослів. Тут мені доводилося знаходити «сіточку». В перелічених старицях звертає на себе увагу сила калюжанок. У стрімких берегах — гніздові колонії берегових ластівок. Старик буйно заріс водяними рослинами.
Озера Лукове й Біле. Ці «озера» великі стариці лежать коло дубового ліска, якого видко вже з Почайни, ліворуч від залізниці. До них від Почайни верст 7-8. Іти треба дорогою, що веде з Києва на
Вишгород, повз Круте озеро. Лукове й Біле — дуже мальовничі місця. У місцевих рибалок ці озера знані, як дуже багаті на рибу; особливо багато тут «чернухи» — красноперів.
В дубовім гаю гніздиться ріжне дрібне птаство; досить багато воронячих гнізд. Під час водопілля на гілки дубових кущів по берегах Лукового й Білого озер окуні кладуть ікру».
Вірш як пам’ять: поетичний образ давньої Оболоні
Ось такою постає Оболонь у історіях і легендах. Надихає на творчість художників і поетів. Тому що тут дуже легко приходить натхнення. Ми згадали про Почайну, і вже прагнемо зберегти ті місця, які ще трохи нагадують прадавню Оболонь. Вона завжди відігравала важливу роль в історії Києва.
На завершення — вірш Наталки Поклад, що поєднує особисту і національну пам’ять. Поетеса описує глибину часу, предків, які тут жили, і незгасне натхнення, що досі лунає у пейзажах Оболоні. Минуле не зникає — воно присутнє в кожній піщинці, кожній травині, як невидима історія, що живе під нашими ногами:
Тут був пісок, а ще раніш — озера,
Трава шуміла на віках століть.
І предок мій своє тут кільчив древо, Ламаючи тугу життєву кліть.
Він знав це місце. П’янко било в душу Воно привіллям і пахтінням зел.
Тут князь уперше цілував Малушу —
Я знаю, він тоді не був позер. Та все — під нами. Вже пісок стужавів, Шестиметровий прес прим’яв траву…
У цій високій молодій державі
Я шелюгою давньою живу.
