Київ — третє місто імперії

У ХІХ столітті Київ перетворився на модерне місто, один з форпостів Російської імперії.

Позаминуле століття вдихнуло нове життя в Старе місто. Кияни швидко освоюють вільні простори, будують центральну артерію Києва — Хрещатик. А також насолоджуються благами цивілізації — електроенергією, водогоном і каналізацією. Місто стає діловим центром регіону, а талановиті архітектори та інженери створюють шедеври, без яких важко уявити сучасний Київ. Не уявляються без згадок про талановитих київських архітекторів XIX столітя і екскурсії, які наразі проходять вулицями Києва.

До ХІХ ст. Старе місто (Гора), Поділ і Печерськ розвивалися як окремі території. У 1837 р. архітектор Вікентій Беретті запропонував їх об’єднати. Він склав перший в історії план розвитку міста аж до кінця століття. Стержнем нового Києва він вважав три вулиці — Хрещатик, Олександрівську (тепер Сагайдачного) та Велику Васильківську. Вони мали зв’язати всі три частини міста. 

У 30-40-х роках ХІХ ст. в Старому Києві зривають старі, ще давньоруські, вали (на згадку про старовину залишають лише Золоті ворота). На їх місці пролягають широкі та прямі вулиці, що залишились до нашого часу. Це Бібіковський бульвар (нині бульвар Шевченка), Володимирська та Прорізна.

Головна артерія Києва 

Ще у кінці XVIII ст. сучасний Хрещатик стояв порожнім. Першим тут поселився шляхтич Онуфрій Головинський. Будинок його стояв неподалік нинішнього Головпоштамту, в місцевості, що називалась Козиним болотом. На початку наступного століття під забудову пішов район сучасної Європейської площі. В 1806 р. на місці сучасного Українського дому побудували перший міський театр, тому й нову вулицю почали називати Театральною. 

У середині століття ця назва поступово забулася, а новостворена вулиця нарешті об’єднала Печерськ, Поділ і Старе місто в єдиний Київ. Спочатку будинки тут були одноповерхові та дерев’яні, але скоро їх змінили двоповерхові муровані особняки. 

3 1860-x pp. найбільшим домовласником Хрещатика був підприємець Михайло Дегтярєв. Він торгував металевими виробами, обирався до міської Думи, засідав у біржевому комітеті. Казали,  що людиною він був скупою, але після його смерті виявилося, що Дегтярєв заповів 4,5 млн рублів на благодійність

3 1870-х рр. Хрещатик здобуває статус головної вулиці Києва. Тут вже суцільна забудова — стінка до стінки. Найпрестижніші готелі міста, 150 магазинів, найбільші банки, вісім театрів, шість кінотеатрів, художні салони та музичні школи — все це на Хрещатику. Останньою передреволюційною прикрасою вулиці став Пасаж, побудований на замовлення страхового товариства «Росія».

Бульвар в ім’я сатрапа

На початку 1830-х років від Бессарабки до Шулявки проклали нову вулицю. Спочатку її назвали Бульварним шосе. На Шулявці стояла Тріумфальна арка, яка символізувала початок нової вулиці — Києво-Брест-Литовського шосе (тепер Берестейський проспект). За наказом тодішнього генерал-губернатора Дмитра Бібікова, вздовж нової вулиці як по струнці висадили пірамідальні тополі (за легендою, вони дуже припали до душі тодішньому імператору Миколі I). В 60-х роках міська влада добрим словом згадала царського сатрапа і перейменувала шосе в Бібіковський бульвар. Тоді ж там з’явились двоповерхові будівлі, а на початку XX ст. — справжні «хмарочоси» в сім поверхів. Після революції, коли Бібіков потрапив у немилість, бульвар називають іменем його найбільшого критика і противника — Тараса Шевченка. 

Володимирська вулиця — від Університету до Десятинки 

Вулиця Володимирська утворилася внаслідок злиття чотирьох невеликих вуличок — Університетської (від Університету до Золотих воріт), Золотої (від Золотих воріт до Софії), Софійської (від Софії до Великої Житомирської) та Андріївської (до Андріївської церкви). Названа на честь князя вона носить справедливо, адже з’єднує Десятинку, яку побудував Володимир, з Університетом, який до 1917 року мав його ім’я. Пізніше від неї відрізали шматки на початку і в кінці, утворюючи нові вулиці, але з часом відновили статус-кво. 

Наша перша Alma Mater

Ідея про університет в Києві витала в повітрі із середини XVIII ст. Реалізували її на зло полякам, яких тоді було немало в місті і яких Микола I хотів русифікувати. В листопаді 1833 р. він підписав указ про створення вищого навчального закладу у місті над Дніпром. Його назвали на честь святого Володимира і відкрили через рік. Спочатку там було лише 2 факультети — філософський та юридичний, а першим ректором став Михайло Максимович. Університет майже десятиліття поневірявся по різних найманих приміщеннях на Печерську. І тільки в 1842 р. за проєктом архітектора Вікентія Беретті побудували знаменитий червоний корпус. 

Корпус Університету св. Володимира «почервонів» завдяки російському імператору Миколі I. Архітектор Вікентій Беретті довго не міг визначитись, в який колір пофарбувати храм науки. Він схилявся до того, щоб надати Університету колір граніту та вапна, щоб здалеку здавалось, ніби будинок споруджений з єдиного каменю. Але останнє слово було за царем. Він повелів, аби Університет пофарбували в той же колір, що і Зимовий палац у Петербурзі. Отриманий зі столиці імперії рецепт кольору містив у собі сире вапно, вохру та олонецьку зелень. 

Губернатор-капіталіст

Більше десятиліття київським губернатором був Іван Іванович Фундуклей. Син Єлисаветградського прикажчика, Іван Фундуклей отримав спартанське виховання і долучився до батьківських мільйонів лише незадовго до смерті останнього. Завдяки впливовим зв’язкам батька отримав посаду волинського віцегубернатора. Там його помітив київський генерал-губернатор Дмитро Бібіков, який запропонував Фундуклею губернаторську посаду в Києві. Фундуклей славився не лише своїм капіталом, але й умінням його щедро витрачати. Він віддав свій будинок під першу в імперії жіночу гімназію (вул. Б. Хмельницького, 6), власним коштом замостив Андріївський узвіз. За сприяння губернатора власні приміщення отримали Університет св. Володимира, Інститут благородних дівиць, був закладений ботанічний сад при Університеті, побудовано анатомічний театр. 

Найстаріший пам’ятник столиці

Ідею спорудити в Києві монумент хрестителю Русі подав цар Микола I. В 1853 р. У Петербурзі скульптор Петро Клодт вилив 4,5-метрову статую Володимира Святославича. Клодт взявся перевезти князя в Київ по знаменитому російському бездоріжжю. Володимира довелося буквально витягувати з болота, а візники, які супроводжували вантаж, одного разу просто розбіглися і Клодту довелося наймати інших робітників. 

В серпні 1853 р. Володимир прибув до Києва. Але тут йому були раді далеко не всі. Митрополит Філарет виступив категорично проти спорудження «ідолів», з якими боровся у свій час рівноапостольний князь. 

Наперекір цьому, у тому ж році пам’ятник Володимиру був поставлений на 16-метровий постамент і освячений. Коли князь вже був на своєму законному місці, зрозуміли, що даремно всунули йому в руку шапку Мономаха. За часів Володимира цього владного символу ще не існувало. 

По Києву трамваєм

Київ — перше місто в Російській імперії та друге в Європі, де з’явився трамвай. Його передвісником була конка — міська залізниця на кінній тязі. Одна лінія йшла Хрещатиком та Великою Васильківською, а друга — Олександрівським (тепер Володимирський) узвозом, Кирилівською та Львівською (Січових Стрільців) вулицями. 

Вагон конки, у який поміщалось 25 людей, тягнуло двоє коней, а на підйомах підпрягали ще двох. Через гористу місцевість Києва цей вид транспорту не мав тут перспектив. Вже через пів року 40 із 70 коней загинуло від перевтоми. 

Після невдалих експериментів з конкою та паровим трамваєм вирішили застосувати електричні двигуни. Цьому передували гарячі дебати. Деякі міські чиновники говорили, що електрика погано впливатиме на здоров’я пасажирів. Найбільшим противником електротрамвая були телеграфісти, оскільки боялися, що він заважатиме лініям телеграфних проводів. 2 травня 1892 р. відбувся пробний рейс, а вже через місяць трамвай почав ходити по Олександрівському узвозу. Технологічний прорив був би неможливий без підприємця та інженера Аманда Струве, який зробив трамвайні перевезення прибутковим бізнесом.

Найвищий будинок Києва 

На початку XX століття найвищий будинок у Києві знаходився на сучасній вулиці Інститутській (приблизно на місці сучасного готелю «Україна»). Він мав 8 поверхів, а в глибині кварталу — 11. Тут розмістилося 94 квартири та кілька магазинів. Забудовнику Льву Гінзбургу спорудження такої громадини обійшлося в 1,5 млн рублів. Ha той час подібні будинки були лише в чотирьох країнах: США, Німеччині, Аргентині та Канаді. Будинок Гінзбурга злетів у повітря у вересні 1941 р. внаслідок диверсійних вибухів в окупованому Києві. 

Будівельна лихоманка

На межі ХІХ та XX ст. Київ охопив будівельний ажіотаж. Підприємці засвоїли просту істину: вкладені в забудову гроші повертаються сторицею (цінні папери тоді приносили 4-5% прибутку в рік, а будинковолодіння — 10-12%). Доступні кредити під заставу самих будівель дозволили будівельній справі розростися до небачених досі масштабів (тільки в 1898 р. міське кредитне товариство позичило забудовникам 6 млн рублів). 

Спочатку всі почали будувати так звані прибуткові будинки в 4-5 поверхів (в середньому, їхнє будівництво коштувало 500 тис. рублів). Забудовники здавали квартири в таких спорудах в оренду й отримували стабільний прибуток. Потім перейшли на шестиповерхівки, які тоді здавалися справжніми хмарочосами. 

Вже в той час забудовники мали багато клопоту з дозвільною документацією. Треба було письмове прохання власника садиби, її план, завірений землеміром, проєктні креслення, документ з підписом архітектора чи іншого техніка, який брав на себе відповідальність за будівництво. Окремого дозволу потребувало огородження території будівельним парканом, зведення техспоруд для будівельників чи навіть заміна віконного отвору. За цим усім пильно слідкував поліцейський пристав. 

Куди показує Богдан?

За легендою, коли пам’ятник Богдану Хмельницькому вже встановилося, на своє законне місце, виявилося, що кінь повернутий хвостом до Михайлівського Золотоверхого собору. Віряни обурювались, що, мовляв, доведеться хреститися не тільки на храм, але й на зад скакуна. Тоді постамент розвернули. Але булава, яка за задумом мала загрожувати Польщі, тепер показувала кудись у бік Швеції. На Москву ж, всупереч легендам, мідний Богдан Хмельницький не вказував ніколи.

Як на Софійській площі свині гуляли

У 60-80 рр. ХІХ ст. роботі губернських чиновників, які працювали в Присутственних місцях на Софійській площі, заважали міські свині та велика рогата худоба. Власників бродячих тварин штрафували — з одиниці великої рогатої худоби по 10 копійок, з дрібної — по 2 копійки. Іноді поліція заганяла корів, що поверталися з випасів, у ворота поліцейської частини, а потім вимагала викуп у власників за всю череду. Через постійні скарги мешканців на блукаючих по вулицях свиней міська Дума постановила — якщо протягом трьох днів власник затриманої тварини не з’являється, вона йде на покращення раціону в’язнів тюремного замку. 

Володимирський собор

Перший камінь у Володимирський собор заклали в липні 1862 р., а закінчили будівництво лише через 20 років, у 1882 році. 

Майже десять років кращі художники тодішньої імперії Віктор Васнецов, Михайло Врубель та багато інших розписували собор. Усією справою керував професор Київського Університету Адріан Прахов. Він загорівся великою ідеєю — відновити в модерному соборі всю велич та красу древньої Русі. 

Спочатку художник Васнецов підписав контракт, за яким зобов’язався розписати собор за два роки. Насправді на роботу пішло 11 років. Васнецов і так не міг похвалитися гарним здоров’ям, а в Києві він дуже часто хворів. Кілька разів зривався з риштувань i травмувався. Але його це не зупинило. У результаті, художник написав 15 композицій і 30 окремих фігур (понад 4 тис. кв. м).

У 1929 р. Володимирський собор перетворили на музей антирелігійної пропаганди. Під час окупації його відкрили для богослужінь. 

А коли в місто повернулись радянські війська, храм вже не стали закривати. 

Оперний театр 

B середині ХІХ ст. архітектор Іван Шторм побудував на Володимирській вулиці міський театр. Кияни відразу розкритикували вигляд будівлі. Ходив анекдот, що під час будівництва переплутали креслення і до Києва потрапив проєкт другорозрядного житомирського театру. Попри це, з кожним роком на вистави ходило все більше людей. Довелося зробити вужчими крісла, щоб збільшити кількість місць. Жінки з пишними туалетами обурювались, адже тепер їм не вистачало простору. Крісла охрестили капканами для дам. 

У лютому 1896 р. після вистави «Євгенія Онєгіна» міський театр згорів дощенту. У тому ж році архітектор Володимир Ніколаєв розпочав будівництво нової Опери. ЇЇ відкрили у 1901 р. Зараз Оперний театр — символ Києва, а тоді мешканці нарікали, що він схожий на величезну незграбну черепаху. 

Прорізаючи вали

Вулицю Прорізну спроєктували в кінці 40-x pp. XIX ст. і вона досі зберігає репутацію найбільш елегантної в столиці. Її буквально прорізали крізь древній земляний вал від чого вона й отримала свою назву. Проте Прорізна у свій час встигла побувати Мартинівською, Золотохрещатицькою та Васильчиковою. 

Вбивство прем’єр-міністра 

Ввечері 1 вересня 1911 р. в київській опері давали виставу «Цар Салтан». У залі були високі гості — імператор Микола II та прем’єр-міністр Російської імперії Петро Столипін. Під час другого антракту до нього підійшов невідомий молодик у фраку, вихопив браунінг і двічі вистрілив у прем’єра. Вбивця намагався втекти, але його схопили. Пізніше виявилось, що ним був революціонер Дмитро Богров, який паралельно працював на царську Охранку. І квиток на злощасну виставу він отримав від поліцейських. 

Столипін помер не відразу. Одна куля потрапила в руку, інша, роздробивши хрест святого Володимира, зачепила печінку. Помираючого прем’єр-міністра відвезли в клініку Маковського (на сучасній вул. Гончара), де він помер 6 вересня о десятій ранку. 

Прочитавши заповіт Столипіна, юристи були вражені. Він написав: «Хочу бути похованим там, де мене вб’ють». Через кілька днів його поховали в Києво-Печерській лаврі. 

Киянин, який навчив світ літати

Винахідник гелікоптера та багатомоторного літака Ігор Сікорський народився в Києві й жив на Ярославовому Валу (будинок 15-б). Тут, на задвірках садиби, майбутній геній авіабудування сконструював свій перший гелікоптер. Дім Сікорських буквально озолотив його батька Івана, відомого київського професора психіатрії. У 1913 р. там знайшли грандіозний скарб — мідний казан, де було майже 3 тис. срібних дирхемів XIII ст. та 6 золотих браслетів. Чесна людина, Сікорський-старший віддав цінності археологам. Частина їх потрапила в Ермітаж, а решту скарбу повернули професору. Сьогодні ж колись щаслива садиба Сікорських переживає нещасливі часи. Вона руйнується на очах киян і знаходиться в аварійному стані. Ідея створити там повноцінний музей авіавинахідника поки не втілилась в життя. 

У той рік, коли Сікорський-старший знайшов скарб, його син Ігор сконструював чотиримоторний літак «Ілля Муромець». Вражені кияни спостерігали, як авіаконструктор і два члени екіпажу приземлились на Куренівському аеродромі, здійснивши перший рейс Петербург-Київ. Після революції Сікорський емігрував в США, де до 1939 р. сконструював 15 типів літаків, а потім взявся за 4 гелікоптери. 

Його корпорація SikorskyAircraft і досі є лідером у будівництві таких літальних апаратів. А гелікоптерами SikorskyS-55 та SikorskyH-34 перевозили не лише військові вантажі та американських солдатів, але й президентів США, починаючи з Ейзенхауера. Радянський генсек Микита Хрущов особисто розпорядився закупити останню модель в американців для СРСР. 

Фунікулер прийшов зі Швейцарії 

Ідея підйомника-фунікулера для Києва була запозичена зі Швейцарії інженером Артуром Абрагамсоном. Той деякий час навчався в Цюриху і підмітив схожість тамтешнього рельєфу з рельєфом міста над Дніпром. Але на заваді його проєкту стали приватні інтереси — власник садиби на схилі гори навідріз відмовився продавати свою земельну ділянку. Лише у 1904 р. вдалося розпочати роботи. 

Він забудував Київ

Найбільшим підрядником у Києві у другій половині ХІХ — на початку XX століття був Лев Гінзбург. Його контора побудувала Оперний театр, Державний банк (нині це будинок Нацбанку), Педагогічний музей (нині — Дім учителя), Миколаївський костьол, хоральну синагогу, караїмську кенасу (нині це Будинок актора), комплекс будівель Політехнічного інституту та багато інших. Після революції й громадянської війни один із найбагатших підприємців Києва перетворився мало не в жебрака і помер в радянській лікарні на початку 1920-х років. 

Династія, яка змінила Київ

Уродженці Глухова Терещенки вже з 1840-х рр. почали вкладати гроші у виробництво цукру. Їхнє «Товариство буряково-цукрових та рафінадних заводів братів Терещенків» перетворило вчорашніх дрібних торговців на мільйонерів. Першим y 1874 р. до Києва переїхав Микола Терещенко, а у 1880 р. — його молодший брат Федір. Микола Терещенко жив у розкішному особняку на Бібіковському бульварі (нині це музей Шевченка на однойменному бульварі). Він по праву вважався найбільшим благодійником Києва. Рахунок добрих справ Терещенка-старшого йде на десятки. Маріїнський дитячий притулок на Паньківській, Маріїнська лікарня на вул. Саксаганського, амбулаторія на Лабораторній вулиці, нічліжний будинок на Басейній, лікарня для чорноробів (сьогодні у цьому приміщенні працює Охматдит). Микола Терещенко заснував дві гімназії, чоловічу та жіночу торговельні школи, початкове училище. 

Брат Миколи Федір Терещенко жив неподалік на вул. Олексіївській (сучасна Терещенківська). Його особняк був, фактично, художньою галереєю, оскільки тут містилась колекція картин підприємця. 

Наступне покоління династії Терещенків високо тримало марку предків. Іван Миколайович Терещенко — знаменитий колекціонер художніх творів. Його колекція — основа музею «Київська картинна галерея».

Представник другої гілки роду Терещенків Федір Федорович став відомим авіатором. У своєму маєтку розробив шість моделей одномісних літаків, а у 1916 р. в майстернях Політеху виготовили його останнє дітище «Терещенко-7» — один із перших двомісних літаків. 

Найбільших кар’єрних висот досяг Михайло Іванович Терещенко. Жив він переважно за кордоном і в Петербурзі, але не забував про Київ. Завдяки Михайлу Київ отримав власну консерваторію (підприємець виділив для її утримання 50 тис. рублів). Зірковий час Михайла Терещенка настав після революції, коли він отримав посаду міністра закордонних справ, а потім міністра фінансів у Тимчасовому уряді. Після більшовицького перевороту був арештований, але зумів вирватись з в’язниці та емігрувати за кордон.