На початку ХХ століття Київ жив у ритмі великих змін. Місто розросталося, контрасти між соціальними групами загострювалися, а міська культура набувала нових відтінків. Щоденне життя киян — що їсти, що вдягати, де мешкати — ставало складним балансом між можливостями та витратами. Ресторани чи домашня їжа, ринок чи модний бутік, базарний галас чи вишуканий затишок кав’ярень — вибір залежав від соціального статусу, доходів і вподобань.
Ця стаття занурить вас в атмосферу тогочасного Києва: від знаменитих кав’ярень і ринкових реалій до тонкощів моди та індустрії одягу. Тут оживають історії про гастрономічні вподобання, популярні заклади, боротьбу міської влади з безладом на базарах та навіть перші кроки українського стилю в одязі. Як змінювалися смаки й можливості киян? Які виклики стояли перед містянами в боротьбі за комфорт істиль? Це розповідь не лише про побут, а й про соціальну динаміку великого міста, що намагалося жити за європейськими стандартами, водночас зберігаючи свій унікальний колорит.
Харчування: столування, ресторани, кондитерські, трактири, ринки
Їли кияни початку ХХ ст, так само, як і в усі інші часи — вдома та в закладах. Поширеною також була така специфічна форма — столування. Самотні чоловіки сплачували певну суму за можливість щодня споживати домашню гарячу їжу в колі родини, для якої це був заробіток. Були також робітничі артілі, що організовували харчування неодружених або приїжджих робітників.
Найпоширенішими закладами, де можна було поїсти «не вдома», були ресторани, кафе, кондитерські, харчевні й трактири. Від початку київські трактири надавали не лише послуги — харчування та розміщення, а й розважальні — тут часто можна було потанцювати, поспілкуватися, послухати музику. Проте на зламі ХІХ-ХХ ст. міська дума взяла курс на обмеження функціоналу трактирів тільки до закладів харчування. У 1893 році дума ухвалила рішення, що забороняло мати при трактирах приміщення, готельні номери й кімнати, які закривалися зсередини, і навіть мати загальний вхід із мебльованими кімнатами.
Було місце на ринку й для ресторанів. На початку ХХ ст. їх у Києві налічувалося не менше як півсотня, найкращими серед яких уважалися ресторани при першокласних готелях, де було передбачено й розважальні заходи: виступи оркестру чи хору та навіть концерти органної музики.
Окрему категорію закладів харчування в Києві становили кафе й кондитерські: наприкінці ХІХ -початку ХХ ст. їх налічувалося понад 20. Відвідувачам тут пропонували шоколад, каву, чай, морозиво, прохолодні напої та навіть кефір, а також кондитерські вироби, асортимент яких був дуже широким. Деякі кав’ярні стали легендарними — наприклад, кафе швейцарця Бернарда-Оттона Семадені, де постійно снували біржові гравці різних рівнів доходу та чесності.
Відомі київські ресторани та кафе (зокрема, мережа «Семадені»)
Кафе Семадені стало однією з найвідоміших київських мереж кав’ярень, практично символом міста на зламі ХІХ — початку ХХ ст.
Мережу заснував 1888 року швейцарець Бернард-Оттон Семадені на паях із Мартіном Штіфлером. Спочатку заклад складався з двох магазинів-кав’ярень із більярдними кімнатами на Хрещатику та кондутерської фабрики. За певний час Семадені викупив частку Штіфлера й відтепер кав’ярня мала його ім’я.
У кав’ярні можна було скуштувати мигдалеве драже, шоколадні таблетки, каштани в сиропі, американські ананаси, різні сорти шоколаду з альпійським молоком, ексклюзивні м’ятні карамельки «Кеті-Бос» з екстрактом лікувальних трав (медичний департамент рекомендував їх від кашлю) та ексклюзивний кефір. Найбільшу популярність мали фірмові тістечка «Семадені». Дві нових фабрики забезпечували кондитерську тортами, цукерками, кремами, напоями і тим самим кефіром.
Оскільки кав’ярня розташовувалася навпроти будівлі біржі, не дивно, що тут часто збиралися маклери. Мармурова поверхня столиків правила їм за папір, а можливо, навіть і за доказ водночас. Сюди ж у пошуках сенсацій і цікавих історій приходили журналісти. Власник підтримував атмосферу закладу — передплачував різноманітну пресу, аби затримати відвідувача чи привабити нового на чашку кави та свіжу газету зі свіжими курсами акцій.
Засновник мережі пан Семадені помер у 1907 році. Сама ж мережа проіснувала до 1925 року. Згодом у 2004 році відкрили сучасне кафе «Семадені» на вул. Велика Васильківська, 68, однак яке не мало нічого спільного, крім назви, з легендарним закладом імперського Києва.
Кафе та ресторани відкривали головно на центральних вулицях — Хрещатику, Фундуклеївській, Мало-Підвальній. Там була смачна їжа, відомі музиканти, оркестри та навіть — це особливо наголошували в рекламі — колекції газет, книг і журналів. Особливо популярним стала відкрита у 1907 році велика біржова кав’ярня Grand Cafe (Думська площа, 3). Відвідувачів вражала зала завдовжки в 51 метр — із місцями в результаті проблем не було. Тут гості теж могли послухати живу музику, почитати нові номери російських й іноземних газет і журналів. У 1909 році кав’ярня стала одним із перших закладів ресторанної мережі Києва, де починають транслювати картини синематографу.
Згідно з міським регламентом відкриття й закриття торгово-промислових закладів, ресторани Києва ділилися на окремі розряди та працювали за таким графіком: ресторани І розряду — від 11 ранку до 1 ночі, ІІ і ІІІ розряду (вуличні) — від 10 ранку до 12 ночі, ІІ і ІІІ розряду (базарні) — від 6 ранку до 8 вечора.
Звісно, різні соціальні групи мали різні харчові практики й різні можливості вдовольнити свої апетити. Дослідження бюджетів київських робітників, проведене у 1913 році, показало, що 21,9% на їжу витрачають менше за 11 руб. на місяць —і цього було замало. Загалом же витрати київських робітників на їжу становили від 45 до 49% їхніх бюджетів. Та й такий високий відсоток витрат на їжу аж ніяк не означав якісного повноцінного харчування.
Ринки Києва: асортимент, ціни, проблеми якості продуктів
Продукти купували в магазинах і на ринках. Їх — ринків — у Києві початку ХХ ст. було дев’ять. Деякі з них є ринками й до тепер — наприклад, Житній чи Бессарабський. Деякі було знесено під забудову — наприклад Євбаз. На його місці збудували цирк.
Однак на ринках крім свіжих фермерських продуктів були й свої небезпеки. Крім постійного смороду, рою мух, сміттєзвалищ поблизу торгових місць і численних фактів дрібних крадіжок, були систематичні випадки незаконної торгівлі на ринкових площах алкогольною продукцією, торгівля зіпсованими товарами. Всі кричущі й не дуже випадки потрапляли на сторінки місцевої преси.
Прикладом цього може слугувати хронікальна замітка під назвою «Жахливі ковбаси», опублікована в газеті «Южная копейка» за 10 травня 1912 року № 498, де зазначалося: «Міський санітарний лікар В. Воскресенський провів огляд ковбасних виробів Коншевича на Житньому базарі і виявив виставлені для продажу затухлі ковбаси, всі покриті слизом, з противним запахом і зроблені з абсолютно непридатного м’яса. Таких ковбас виявилось більше пуда». На завершення кореспондент додає, що «всі ковбаси знищені і складений протокол». Проте нам чомусь здається, що ані штраф, ані протокол не зупинили згаданого Коншевича надовго, адже тоді поліція була не проти закрити очі на сумнівний відтінок чи запах продукту за розумну винагороду.
Найцікавіше — ціни на київських базарах. Найдешевша хлібина на київському ринку коштувала 5 коп., вершкове масло — 60 коп. за кілограм, десяток яєць — 25 коп., ціна пари штанів становила в середньому 1 руб. Звісно, ці ціни середні, інфляції ніхто не скасовував, так само як і сезонних коливань вартості певних продуктів. Часто ціни бували завищеними, і тоді міська влада їх регулювала. Втім, ефективність таких заходів і на початку ХХ, і на початку ХХІ ст. була мінімальною.
Будівництво Бессарабського критого ринку
Нам важко втриматись і не розказати історію спорудження Бессарабського критого ринку. Його спорудження стало знаковим для Києва щодо визначення зовнішнього вигляду центра міста. Лазар Бродський у своєму заповіті висловив бажання спорудити критий ринок і подарувати його Києву. Тож у 1911-1912 роках за духівницею й на кошти підприємця в розмірі 500 тис. рублів було зведено Бессарабський критий ринок у прикінцевій частині Хрещатика. Для проєктування запросили варшавського архітектора Генріха Гая.
Спочатку міська влада почала висувати спадкоємцям свої умови й не погодилася з побажанням благодійника, щоб 4,5% суми спадку витрачали на користь кількох заснованих ним єврейських доброчинних закладів. Однак оскільки кошти на будівництво критого ринку дуже хотілося отримати, компроміс знайшли, автором його став юрист Авраам Гольденберг. Схема була не надто проста й швидка, однак виявилася вигідною всім. Місто емітувало цінні папери — облігації цільової позики для побудови ринку, папери на пільгових умовах викупили душоприказники Бродського, а місто отримало «живі» кошти. За 64 роки інвестиція з фонду Бродського мала повернутися, але історія розпорядилася інакше — вже за кілька років будівлю націоналізувала радянська влада.
Ціни на продукти та харчові витрати різних соціальних груп
Перед багатьма киянами стояв вибір — готувати самому чи харчуватися в громадських закладах. Тільки за обід у найдешевшій їдальні потрібно було сплачувати 40 коп. на день, або 12 руб. на місяць, однак за цих самих 40 коп. щодня на базарі можна було придбати 1 курку, або двох курчат, або З кг гречки, або 4 кг пшона, або 1 кг сала, або 8 оселедців, або 1 кг родзинок, або 2,5 кг пшеничного хліба, або 8 кг житнього хліба, або 1,5 кг цукру, або З л молока, або 4 апельсини. Купівля продуктів на базарі змушувала більше приділяти уваги кухонним справам, але дозволяла урізноманітнити раціон і здешевити його.
Окремим сюжетом є алкоголь. Наприклад, традиційне пиво, яке часто коштувало дешевше, ніж мінеральна вода. Так, 20 пляшок «Баварського» або «Медоварного» пива коштувало 1 руб. 80 коп., 20 пляшок «Столового» пива — 2 руб., «Пельзенського» — 2 руб. 40 коп, пиво «Пель-ель» — З руб. 20 коп., «Англійський ель» — 3 руб. й «Англійський портер» — 3 руб. 20 коп. «Вигідною» алкогольною альтернативою був спирт, за відро якого в Києві на початку ХХ ст. потрібно було викласти всього 77 коп. Загалом київські робітники, наприклад, витрачали 2-3% заробітків на алкоголь.
Одяг: перехід від індивідуального пошиття до фабричного виробництва
Початок ХХ ст. — час, коли конкуренцію за смаки споживачів виграє готовий фабричний одяг, на противагу пошитому на замовлення чи вдома. Розвиток масового виробництва одягу зумовив поліпшення його техніки конструювання. Складна індивідуальна підгонка виробів по фігурі починає поступово витіснятися більш чи менш узагальненими викройками, в основі яких були математичні розрахунки. Промислове виготовлення товарів масового виробництва сприяло демократизації одягу; мода стала доступною не лише вибраній верхівці, а й широким верствам населення. Характер моделі мінявся, відбиваючи зміни стилю життя.
Мода як показник соціального статусу та мобільності
Звісно, спосіб і місце виготовлення одягу багато важило для престижу його власника. Проня Прокопівна намагалася запевнити оточення, що її весільна сукня замовлена «в магазині на Хрещатику», що вважалося справжнім шиком, хоча насправді вона пошила її «в жида на Подолі».
Характерною рисою моди на початку ХХ ст. є набагато швидша її зміна, ніж навіть два-три десятиліття до того. По-друге, все більше було людей, які так чи інакше прислухалися до модних тенденцій. Адже мода ставала доступнішою, та й люди почали заробляти більше. Швидкий розвиток моди притаманний суспільствам, у яких усталеною є законність ієрархії й існує можливість піднятися в ній — вертикальна соціальна мобільність. Нижчі верстви прагнуть копіювати й копіюють стиль одягу та життя еліти, а та, у свою чергу, швидко змінює їх, аби
відрізнятися. Дистанцію, що проявлялася в манері одягатися, тримали не лише підприємці чи дворяни, а й навіть представники вільних професій, інтелігенція. Вони носили речі, які не були останнім витвором моди, уникаючи екстравагантності. Покрій, колір, оздоблення відповідали і загальному напряму й стулю, проте були строгішими, коректнішими, ніж моделі в журналах із викрійками, які могла повторити кожна киянка за наявності швейної машинки вдома. Забіг між пунктами «бути таким як…» — «виділятися» рухав індустрію моди, текстильну промисловість, створював нові ательє та відкривав таланти модельєрів.
Вплив масового виробництва та швейних машинок «Зінгер»
Звісно, в умовах появи доступних швейних машинок «Зінгер» і наростання попиту киян на модний одяг вигідною інвестицією було навчитися шити. І таких шкіл у місті не бракувало. В рекламному оголошенні «Первоклассной школы кроя и шитья Й. Висневского», яка містилася в Києві по вул. Прорізній, 24, зазначалося, що їхню «систему, применяют в Парижской и Лондонской академиях. Ученицы получают патенты цеховые и свидетельства на право открытия школ и мастерских. При школе первоклассная мастерская дамских и детских нарядов, большой выбор выкроек, журналов и манекенов. Метод самый усовершенствованный, изданньй Й. Висневским. Цена в картонном переплете — 3 руб. 75 к., в полотняном изящном переплете — 5 руб.
Фірму The Singer Manufacturing Со заснував у Нью-Йорку У. Н.Зінгер у 40-х р. ХІХ ст. На кінець століття компанія мала в Російській імперії шість власних фабрик. Популярність машинка Singer здобула завдяки швидкості роботи, акуратності вистігу (технологія шва), міцності шва, простоті у використанні. В Києві магазини швейних машин компанії Singer були на Хрещатику, 46, та на Подолі по вул. Олександрівській, 32.
Магазини проводили безкоштовне навчання шиття й художнього вишивання.
Ренесанс українського народного стилю: як стилізувати вишиванку з міським костюмом
І саме мода ілюструвала та візуалізувала європейськість киян. Іконою моди був Париж. Французьке традиційно в масовій свідомості було тотожним модному: газетна хроніка ілюструє масовий ажіотаж на відвідання французьких театральних вистав і сінематографу, констатує великі прибутки з гастролей паризьких артистів і виставок картин. Відомий персонаж п’єси М. Старицького, мисливець за двома зайцями — Голохвастов — хвалився своїм вбранням: «Все по-модньому, по-хранцузькому». Хоча чоловіча мода значною мірою була під впливом Лондона та Відня.
Утім, у певних колах потроху почався рух made in Ukrainian style. Звісно, обставини виникнення цього руху були геть не схожими на сучасні, але мета в принципі була ідентична — привернути увагу та поширити речі, виготовлені в українському стилі з якісних матеріалів. Ідеологи тогочасного руху переслідували кілька цілей — підтримати розвиток кустарного (hand-made) руху, нагадати про українців і їхню окремішність, популяризувати народний одяг в етнічно ніби знеособленому місті.
За ініціативи директора Київського міського художньо-промислового і наукового музею Миколи Біляшівського було вирішено організувати етнографічну виставку кустарних виробів — зокрема одягу. Частину виробів можна було купити на місці. Виставка мала шалений успіх, стало зрозуміло, що український одяг має свою нішу на ринку.
У 1910 році було відкрито великий спеціалізований магазин: «Київське кустарное общество» поширило свою справу й перевезло свою крамницю, що торгує народними мистецькими виробами, в просторішу домівку (на тій-же Миколаївській вулиці, № 11). Тепер крамниця займає шість кімнат, цілком заповнених вишиванками, виробами ткацькими, (…). Більшу частину виробів товариство замовляє безпосередньо на селах, а дещо має на комісію від земських складів і майстерень. В крамниці така сила чудових речей (у величезній більшості — українських), що огляд того всього може справити велику втіху. Ціна на все досить поміркована».
І ще цитата з преси: «Київський кустарний склад (Миколаївська вулиця, № 11) продає дуже багато таких свиточок і пальт, — сукняних і полотняних, (білих, сірих і інших), — оздоблених вишивками, вирізуванням і настиланням. (Ціна від 10 до 50 карбов.) Узори беруться з чисто народних українських зразків; вишивається на селах, («склад» дає полотно й нитки), а само вбрання шиється й оздоблюється тими вишитими полотняними стяжками вже в Києві.
Звісно, що народні строї не були повсякденним вбранням мешканців Києва на початку ХХ ст. але для демонстрації свідомого українства чудово пасувала вишита сорочка, яку можна було вдягати з міським костюмом. Вишиванку вдягали не лише відомі представники української культури, а й інші городяни, особливо ті, хто хотів наголосити на своїй належності до українського народу.
Крім моди на українське були й інші тренди на початку ХХ ст. Мода на східну екзотику в одязі на початку ХХ ст. веде початок із Російсько-японської війни, яку Росія, втім, програла. Моду на ампір, що у 1910-х рр. почав конкурувати з модерном, з огляду на історично-політичний контекст можна пов’язати з патріотичним піднесенням у зв’язку з відзначенням столітнього ювілею війни 1812 року та перемоги над Наполеоном Бонапартом.
Престижні місця продажу модного одягу
За газетними публікаціями можна відтворити мережу «модних домів» і дорогих магазинів Києва. Найбільше тогочасних бутиків тканин і жіночого одягу іноземного крою було, звісно, на Хрещатику та Подолі. Найпопулярнішими були торгові дома І, Ходорковського (вул. Хрещатик, 50), К. Людмера (вул. Хрещатик, 31), «Г. Грабський і Ко» (вул. Хрещатик, 10), «Котляров і Чорноголовін» (вул. Хрещатик, 36), «Суконно-мануфактурний і модно-галантерейний магазин «КАРНО» (Думська площа, 3), «Модно-галантерейний магазин Г. Дечко» (вул. Хрещатик, 41), а також «Магазин та майстерня всіляких хутрових товарів П. Добрецова» (вул. Михайлівська, 11). Часто в рекламних оголошеннях поряд з адресою власного закладу власник зазначав як орієнтир інші торговельні осередки у формі «поряд із магазином хутра» (без уточнення адреси), «поряд з аптекою Марцинчика» — її кияни знали добре.
Особливості модної індустрії: sales, сезони, шопінг закордон
Навряд ідея розпродажу була винайдена в Києві початку ХХ ст., але київські магазини активно її використовували. Заманливі заклики: «Розпродаж!», «Не пропустіть!», «Ліквідується зі знижкою до 50%!», «Сьогодні третій день великого розпродажу!» — постійний елемент рекламних площ у газетах. Тільки незначна кількість містян могла собі дозволити виписувати моделі безпосередньо з-за кордону. Більшість моделей відтворювали за викрійками на місцях. Модні магазини пропонували готове вбрання, яке на місці майстри підганяли до фігури клієнта.
Новий модний сезон у місті починався з Великоднем. Мовляв, «Великий піст і страсний тиждень уповільнюють перебіг кінця сезону, коли носять елегантне чорне з білим вбрання, а яскраві туалети й прийоми -недоречні. А от вже до Великодня в моду вводяться різноманітні новинки, які здебільшого визначають і літню моду».
Слід зазначити, що шопінг у Європі за нагоди має коріння ще в імперських часах. Адже там придбати собі щось уважалось — як і нині — престижніше, вигідніше, товари там були якіснішими та й вибір більший.
Так, у листі від 9 вересня 1896 року В. К. Піскорський — видатний український історик-медієвіст — пише з Парижа до дружини: «В Париже я сделал крупную затрату, купил себе сюртук и брюки — очень солидные и элегантные — в магазине Jardiniere, уплатив за это удовольствие 90 франков. Кроме того, отдал обновить свой цилиндр. Теперь за 4 франка имею цилиндр почти новый».
У п’єсі І. Бабеля «Закат» один із персонажів досить однозначно формулює цю думку: «Англійське сукно — це добре сукно, лодзинське сукно — це ряднина, на якій щось намальовано, а московське сукно — це ряднина, на якій нічого не намальовано».
Журнали мод
Ну і, звісно, окремим явищем стали модні журнали. З другої половини ХІХ ст. журнали мод зазвичай комплектували викрійками. Завдяки цьому киянки могли собі дозволити сукні модного фасону. Крім того, дамські видання містили практичні поради щодо шиття, розкрою тканини, плетіння, вишивання. І звісно у сфері модної періодики була помітна майнова диференціація. Київська еліта виписувала журнали мод з-за кордону, але й російська періодика передруковувала модні фасони з європейських журналів.
Перед початком сезону журнали мод давали огляд модних тенденцій сезону й публікували нові моделі нарядів на всі випадки — домашні, візитні, обідні, вечірні, бальні та костюми для прогулянок.
Модна періодика була орієнтована на представниць середнього класу. Автори журнальних статей демонстрували цілковиту солідарність зі своїми читачками, розуміння їхніх проблем, виступали у ролі друга та порадника. Про це свідчать постійні рекомендації дотримуватися здорового глузду, жити відповідно до статків і не тягнутися за аристократією та богемою. Проголошувалося: достойна елегантність — над усе.
Побут як дзеркало суспільних процесів
На початку ХХ ст. в Києві, щоб бодай якось вижити, потрібно було 50 руб. щомісяця. Ці кошти мали йти саме на задоволення базових потреб у їжі, одязі, житлі. Київ початку ХХ ст. давав можливість вибору своїм мешканцям — ринок чи харчевня, базарний одяг чи французький. Наростання контрастів ставало все очевиднішим.
