На початку ХХ століття Київ стрімко змінювався, перетворюючись на справжній культурний осередок. Містяни відвідували ілюзіони й театри, захоплювалися цирковими виставами, слухали опери й симфонії, проводили час на дачах, займалися спортом і завзято дискутували про нові захоплення. Ця стаття перенесе вас у добу, коли кінематограф тільки-но починав з’являтись, а вуличні афіші змагалися за увагу публіки з новими спортивними змаганнями та музичними вечорами. Як проводили дозвілля кияни понад сто років тому — читайте далі.
Як з’явилось кіно: від перших залів до міської моди
Знамените голохвастівське «Пройдемте в иллюзион!» насправді є свідченням перших кроків кіно в Києві. Сеанси проходили в будівлях театрів і цирку Гіппо-палас. Картина тривала від 15 до 25 хв і складалася із зображень про зміну руху предметів. Тільки згодом у німому кіно з’явились актори. Вартість квитка залежно від посадкового місця в різних приміщеннях коливалася в середньому від 30 коп. до 3,5 руб. за сеанс.
Кількість ілюзіонів невпинно зростала. Станом на 1910 рік останніх у місті налічувалося уже понад два десятки, і більша частина з них розташовувалася на Хрещатику або на прилеглих вулицях. Перший кінотеатр міста в сучасному розумінні цього слова з’являється тільки 1912 року (розміщувався на місці сучасної Київської мерії). Восени того самого року в будівлі Товариства мистецтва та літератури (вул. Фундуклеївська, 10) почав функціонувати науковий сінематограф, розрахований головним чином на студентів. У ньому транслювалися картини тільки наукового змісту: подорожі, випробування техніки, фізичні експерименти й ін.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: КРІЗЬ ЕКРАН ЧАСУ: РОЗКРИТТЯ ТАЄМНИЦЬ ПЕРШИХ КІНОТЕАТРІВ КИЄВА
Те, що кіно — один із видів пропаганди, імперська влада зрозуміла практично відразу й успішно пристосувалася до нового виклику, пильно стежачи за ідеологічним підґрунтям нових кінокартин. Ілюзіони неодноразово закривали через неблагонадійність. Прикладом можуть слугувати матеріали хроніки, вміщені в «Киевской мысли» від 4 листопада 1912 року № 306: «Закриті міським поліцеймейстером З дні назад за демонстрування знімків похорон М. В. Лисенка без відповідного поліцейського дозволу сінематографи “Експрес», “Новий світ» і “Ренесанс» на Хрещатику вчора ввечері поліція відкрила для публіки».
У Києві на 1914 рік майже всі 37 кінотеатрів розміщувалися в прилаштованих або вбудованих приміщеннях.
Цирк і звіринці: видовища на всі смаки
На зламі ХІХ-ХХ ст. рівень гуманності киян був набагато меншим, ніж тепер. І про права тварин ніхто й уявлення не мав. Тож приватні звіринці були поширеним явищем розважитися для не особливо заможної публіки.
Київський цирк мав довгу передісторію й мав усі шанси з’явитися раніше ніж на початку ХХ ст. Історія його появи свідчить, що до надання дозволу на зведення нових споруд міська влада підходила дуже ретельно, зважуючи всі плюси й мінуси, які несло нове будівництво.
ТАКОЖ РЕКОМЕНДУЄМО: ЦИРКИ В КИЄВІ
Восени 1882 року до київського міського Голови звернувся Ернст Берг як довірена особа потенційного інвестора підданого Німеччини Альберта Соломонського з проханням надати дозвіл на будівництво тимчасового цирку на території саду Шато де Флер. Планувалось до квітня 1883 року збудувати дерев’яне приміщення вартістю майже 8 тис. рублів. За деякий час будівля мала бути передана у власність міста для облаштування літнього театру. Проте представник інвестора та міська управа так і не дійшли згоди щодо формату й місця будівництва. Ернст Берг не хотів будувати занадто дорогу споруду, а місто не хотіло дерев’яних фасадів на вулицях першого розряду та ще й із розмірами, що перевищували норми Будівельного статуту 1876 року. Потім не дійшли згоди щодо будівництва на горі по Олександрівській вулиці, хоч там Ернст Берг був згоден на кам’яну будівлю. Врешті, в грудні 1883 року, через два роки після першого звернення, міська дума остаточно відмовила інвестору.
На початку серпня 1889 року для любителів розваг звіринець прусського підданого Гуго Вінклера було розміщено на верхній терасі Володимирської гірки: 4 індійські слони, 7 левів, 2 бенгальських тигри, одна пантера, плямиста й смугаста гієни, зебра, альпійський шуліка, папуги розважали публіку. Можна було подивитись і цирковий виступ спеціально тренованих тварин.
Поява «Гіппо-Паласу» і його власник Петро Крутіков
Повноцінний цирк Київ отримав уже на початку ХХ ст. У кінці 1903 року дресирувальник коней Петро Крутіков відкрив у Києві величну будівлю для свого цирку «Гіппо-Палас» (Hippo-Palace — кінний палац).
Петро Крутіков мав дворянське походження й непогані кар’єрні перспективи. Його батько був генерал-майором, а сам Петро навчався в колегії Павла Галагана й університеті святого Володимира на юридичному факультеті. Потім служив у Київській судовій палаті, а згодом — чиновником з особливих доручень при канцелярії Київського, Волинського й Подільського генерал-губернатора. Зрештою він був зятем київського генерал-губернатора Михайла Драгомирова. Здавалося б, на Крутікова чекала чиновницька успішна кар’єра, але перемогла любов. До коней. Вирішивши, що бути слухняним гвинтиком імперської машини — не для нього, Крутіков пішов у відставку й почав тренувати коней для виступу в цирку. Виступи Петра Крутікова відрізнялися незвичайною манерою виконання та видовищем, деякі з його номерів досі вважаються неперевершеними. Тільки 2-3 рази на рік він проводив публічні виступи. Ставши повноправним власником родинного майна, він його продає і на вторговані кошти будує «Гіппо-Палас».
Цирк був споруджений на одній із центральних вулиць міста — Миколаївській. Нині це вулиця архітектора Городецького, а на місці будівлі цирку — кінотеатр «Україна». І це була одна з найбільших циркових арен у Європі — для 2 тис. глядачів. Будівництво тривало 13 років — із 1890-го. Розкішна цегляна будівля у стилі модерн, двоповерхова, вона була оснащена за останнім словом техніки. 3 метою безпеки все, крім паркету й крісел, було зроблено з заліза й бетону. Просторий триярусний зал, опалення парою та гардероб, освітлення електрикою та через скляний купол над манежем, електричне освітлення, зручне крісло для кожного глядача незалежно від вартості квитка — на відкриття такого цирку варто було зачекати, і за його відвідини варто було заплатити.
У цирку можна було подивитися найрізноманітніші розважальні програми, і відвідувачів не бракувало ніколи. Розвага була загалом не з найдорожчих — партер коштував від 85 коп. до 1 руб. 10 коп., бельетаж — від 40 до 75 коп., ложі — 5 руб. 40 коп. і 4 руб. 40 коп. Вартість квитка могла змінюватися на 10-50 коп. залежно від пропонованого репертуару, однак ніколи не перевищувала ціни на квитки в театр. Власник цирку Крутіков одразу зрозумів, що одна з ключових його цільових аудиторій — діти. Тож у цирку постійними були програми, орієнтовані на дітей — виступи відомих клоунів із дресированими тваринами, ігри з биками, півнячі бої, конкурси з подарунками, катання на поні тощо. Вартість квитка для маленького відвідувача до 10 років становила половину від повної вартості. Це робило сімейні виходи в цирк не такими фінансово обтяжливими.
Прекрасна акустика залу сприяла тому, що незабаром у приміщенні цирку почали проводити концерти. На арені виступали симфонічні оркестри й навіть співали знамениті оперні співаки — Ф. Шаляпін, Л. Собінов, М. Литвиненко-Вольгемут, М. Батістіні, Тітта Руффо. Тут виступали письменники О. Купрін, В. Маяковський.
«Гіппо-Палас» став також свідком приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського. Так само як і поразки національно-визвольних змагань українців. Однак Петро Крутіков уже цього не застав: 1919 року він виїжджає з Києва до Італії. Що з ним сталось далі поки що невідомо, Його дітище — цирк — проіснував до 1941 року. Будівлю цирку замінували та підірвали частини Червоної Армії, які відступали, руйнуючи на своєму шляху будівлі й інфраструктуру.
Театри великого міста
Традиційним елементом міської культури відпочинку були театри. Це був найпопулярніший спосіб відпочинку молоді, якому надавало перевагу понад 80% студентства.
На початку ХХ ст. в Києві їх було близько десятка. Найпопулярнішими були Міський театр, театри Соловцова (сьогодні — Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка), Бергоньє (розташовувався в будинку сучасного Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, а про давню назву театру нагадує однойменний ресторан за рогом), Малий театр Крамського та театр Товариства грамотності в Троїцькому народному будинку (нині — Київський національний академічний театр оперети) — перший український театр із постійною трупою під керівництвом Миколи Садовського.
Безперечно, з погляду української справи та створення образу Києва саме як українського міста першочергове значення має саме театр Садовського. У 1900 році українські трупи сформувались у так званий «Театр корифеїв». І у 1907-му Микола Садовський відкрив у Києві перший в Україні стаціонарний український театр.
Часто вистави показували з благодійною метою. Наприклад, 9 листопада 1908 року в Міському театрі ставили виставу на підтримку бідних учениць Фундуклеївської гімназії. Газета «Киевлянин» через місяць опублікувала замітку, майже фінансовий звіт: «Виручено від продажу білетів, за відрахуванням доходних статей, що надійшли згідно договору на користь дирекції театру 1, 266 руб. 40 коп. … виручено від продажу квітів і програм 26 руб. 52 коп. …».
Однак театр був задоволенням не з дешевих. Вартість квитка на вистави в Міському театрі, театрах Бергоньє та Соловцова могла досягати 15 руб. Ціни в Малому театрі Крамського були дещо демократичнішими й коливалися від 50 коп. до 7 руб. залежно від місця. Вистави української трупи практично завжди були найдешевшими, доходячи тільки до 4 руб. Проте практично скрізь потенційний глядач міг придбати квиток на гальорку всього за 10-40 коп. Інколи молоді пропонували пільгові квитки. Так, відвідування концертів української трупи в Києві 1907 року коштувало студентам 20 коп. Деякі режисери прагнули залучити молодь до театрального мистецтва через організацію вистав-лекцій. Так, із 1907-1908 рр. у театрі Соловцова перед такими виставами відомі професори читали лекції на культурологічні теми, які ілюструвалися уривками з п’єс, демонстрованими безпосередньо на сцені. Відвідати їх можна було теж безкоштовно.
СПРАГА РАДИТЬ: КИЇВ. «ПЕЛ-МЕЛ». БУВ ТАКИЙ ТЕАТР
Зазвичай вистави починалися о 20 годині й могли мати продовження — танці й розважальна програма. Поширеним явищем по закінченню театрального вечора був костюмований бал із дорогоцінними призами (золотими предметами, годинниками тощо). Зазвичай ціни за вхід на бал зазначалися окремо й становили, в середньому 1 руб. 25 коп. для чоловіків і 75 коп. для жінок. Ті ж, хто мав білети у партер, ложу й на балкони, користувалися правом бути на балу безкоштовно.
Достоту як і тепер у Києві не рідкісними були махінації з квитками. Перед популярними виставами чи гастролями знаменитостей перекупники, як завжди, встигали найраніше викупити найкращі місця. Ситуація стала критичною 1909 року — аж такою, що втрутився київський генерал-губернатор. Можливо, після того, як сам став жертвою шахраїв. В офіційних «Киевских губернських відомостях» від 26 лютого 1909 року опубліковано нову офіційну постанову генерал-губернатора про заборону перепродажу вхідних білетів у театри. Єдиний параграф сповіщав: «Перепродаж вхідних білетів на театральні вистави, концерти і маскаради по завищеній проти усталеної ціни білетів платі забороняється. Винуватцям загрожує відповідальність у мирового судді».
Однак відвідати театр могла й публіка простіша та бідніша. Наприклад, у святкові та недільні дні був непоганий вибір ранкових спектаклів, програма яких не відрізнялася від вечірньої, а вартість квитків була знижена у 2-3 рази. Це була своєрідна соціальна ініціатива власників деяких театрів. У міському парку «Шато-де-Флер» працював опен-ейр театр «Вар’єте», репертуар якого був орієнтований на масового небагатого глядача, тож там виступали клоуни, акробати, відомі артисти не вважали за приниження дати там виставу. Вартість квитка була ну дуже лояльною — в середньому 25-35 коп. Траплялися навіть безкоштовні вистави. Також театр просто неба з 1890-х рр. працював на Трухановому острові, де жили в основному робітники та члени їх родин — аудиторія, отже, небагата та невибаглива. Ця невибагливість публіки засмучувала й дратувала інтелектуальну еліту.
На прикладі цін на вистави та зміни в структурі театральної публіки можна простежити цікаву тенденцію — масовізацію дозвілля. Рівень життя підвищувався, ціни на квитки були доволі доступні, і публіка на виставах ставала все менш рафінованою. За місцями в театрі можна було навіть визначити соціальний статус людини. І як це не дивно, саме нижчі соціальні прошарки були більш чутливими до того, що відбувалося на сцені — для них це було зрозумілішим, ніж, наприклад, література, і відвідини театру сприймались як крок на шляху до добрих манер, вищого соціального статусу.
СПРАГА РАДИТЬ: ЄВРЕЙСЬКІ ТЕАТРИ В СТАРОМУ КИЄВІ
Поява оперного театру
У 1899-1901 рр. споруджено оперний театр за проєктом архітектора Віктора Шретера, який існує й досі. Архітектор вдало вирішив не лише зовнішній вигляд будівлі в стилі неоренесансу, а й функціональне її призначення, подбавши про зручності і для акторів, і для глядачів, про вишукані інтер’єри, у яких поєдналися класичний стиль і так званий віденський модерн. 16 вересня 1901 року урочистим виконанням кантати «Київ» шведського композитора В. Гартевельда, написаної спеціально до цієї події, і виставою «Життя за царя» М. Глинки відбулося урочисте відкриття нового приміщення театру.
Київські газетярі дуже по-різному оцінили нову будівлю театру. Газета «Киевлянин» надрукувала негативний коментар: «Зовнішній вигляд театру й — вкрай непривабливий: негарна споруда сидить посеред площі, немов величезна незграбна черепаха. Враження ще більш псує безбарвне оформлення будівлі… Декоративне оздоблення глядацького залу відмічене простотою і бідністю.» Чи може це був сарказм?
…..Естрада в Купецькому саду, початок ХХ ст. З фондів ДНАББ імені В. Г. Заболотного.
…..
Клубне життя
Британська мода на клуби з другої половини ХІХ ст. прижилась і в Російській імперії. Клуби мали загальний принцип функціонування — це була самоорганізована спільнота. Проте хоч їх (клуби) і можна вважати своєрідним зародком громадянського суспільства чи навіть проявом того, що громадянське суспільство в Російській імперії в зародковому стані таки існувало, все ж були обмеження на членство. Членство заборонялося тільки особам із неповноцінним правовим статусом: учням, жінкам, нижчим чинам тощо.
3 1906 року в Києві існував «Клуб студентів імператорського університету св. Володимира, членів Партії академічного порядку». Статут організації визначав як одну з головних цілей його діяльності надання членам партії «приємних, корисних та доступних розваг», під якими розумілися в першу чергу неазартні ігри. Загалом клуб був місцем приємного проведення часу (працював з 10 до півночі), де можна було почитати книжки та періодичні видання, прослухати реферати та лекції на наукові теми, позайматися різними видами спорту й навіть працевлаштуватися через розташоване тут бюро праці.
Дачний бум
Дачі та дачний побут киян став предметом карикатур, іронії, глузувань, джерелом традицій. З Києва до дачних поселень у Ворзелі, Боярці, Дарниці можна було добратися на спеціальних дачних поїздах, які мали полегшену конструкцію. Влітку з Дарниці ходив спеціальний «купальний» поїзд, який возив відпочивальників на берег Дніпра. На початку ХХ ст. кияни дізналися, що таке проблеми з транспортом… Кількість трамвайних рейсів збільшувалася, графік ущільнювався, але вагони були переповненими.
Однак після перемоги над не завжди комфортним транспортом на киян чекали радощі відпочинку. Підготовка дачних районів до літа починалася місяці за два-три. Так, газета «Последние новости» писала 28 березня 1909 року: «Комітетом благоустрою Пущі-Водиці вживаються заходи для покращення поселення (організовуються дитячі ігри, розваги, французький симфонічний оркестр по вихідних у парку, безкоштовна купальня на березі річки… буде поставлено телефон у парку… друга трамвайна лінія буде закінчена до квітня)».
Сезонні переміщення киян були неочікувано багатолюдними. Порушення звичного ритму життя й очікуваних поведінкових моделей викликала іронію та сміх. Карикатуристи наголошували на позірності задоволень дачного життя. Мовляв, клопоту більше, ніж вигоди.
Утім, не всі кияни мали доступ до комфортного релаксу. І справа тут не лише в матеріальних статках чи соціальному становищі. Як це часто бувало в країні державного антисемітизму, справа була в походженні. В дачних місцевостях, згідно з роз’ясненнями міністра внутрішніх справ, опублікованими в лютому 1910 року в київській пресі, можуть проживати: 1) купці першої гільдії, записані поза межами єврейської осілості чи ті, які пробули київськими купцями не менше як 15 років; 2) ті, що закінчили вищі навчальні заклади; 3) відставні солдати, прийняті на військову службу по рекрутському набору; 4) євреї — нижчі чини, які брали участь у російсько-японській війні й отримали нагороди. Таких, зрозуміло, було дуже мало. Проте назагал дачники формували нову субкультуру, що мала як бекграунд не соціальний статус, а стиль життя та приналежність до геть інших традицій.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: КИЕВ В 70-Е. ПЛЯЖИ, СПОКОЙНЫЕ ДАЧИ И ПОЕЗДКИ В КРЫМ
Відсікала значну частину киян і ціна на оренду дач. Звісно, були дачі дорожчі й дешевші, але нижче за 15-20 руб. за кімнату на сезон ціна практично не опускалася. Наприклад, у 1909 році в Пущі-Водиці орендувати дачу на рік коштувало 60-80 руб. за ділянку 27 соток. 3 часом ціни зростали — проживання в дачному будиночку на дві кімнати з кухнею коштувало 100-150 рублів за сезон. Трикімнатну дачу в Ірпені можна було орендувати за 150 руб., а у Ворзелі — від 50 до 125 руб. за сезон. Найдешевшою була оренда дачі в Китаєві — 15-20 руб. за кімнату.
Історія київських дач сягає ще часів Київської Русі — це якщо пригадати літописні княжі резиденції. У ХІХ ст. дач стало більше, і Київ почав обростати дачними містечками, Загалом навколо тогочасного Києва з’явилося близько тисячі дрібних дачних поселень.
3 1880-х рр. дачі будують із метою зробити бізнес на оренді: поділяють великі земельні ділянки на дрібніші й розпродують. Так вчинила донька професора Київського університету, хірурга В. Караваєва. Успадкована земля була поділена на 238 окремих ділянок і розпродана. І досі на топографічній мапі Києва є район і залізнична станція «Караваєві дачі» — в пам’ять про першого власника.
СПРАГА РАДИТЬ: ШУЛЯВКА. ВІД РОБОЧОЇ ОКОЛИЦІ ДО МІСЬКОГО МОДЕРНУ
Заснували дачний Ворзель поміщик Йосип Пеховский і графиня Лідія Кичеєва. Саме вони розділили свої землі для продажу більш як на 200 ділянок.
Відомими дачниками були Микола Лисенко (Боярка), Михайло Булгаков (Буча). Втім, були й особисті дачні маєточки. Резиденція графині Н. Уварової у Ворзелі, приклад дачного модерну будинок на Берестейському проспекті, 130/1, казковий будиночок Миколи Чоколова на вулиці Стельмаха, 20 в Ірпені — одні з небагатьох, що збереглися донині.
Цікаво, що дачі та дачний відпочинок стає елементом корпоративної культури. Наприклад, на типографії Стефана Кульженка, яка наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. давала роботу кільком сотням працівників. Для працівників свого підприємства власник побудував дачі на одній з околиць Києва (ця місцина мала назву «Кинь-Грусть» — нині це площа Тараса Шевченка й прилеглі вулиці (Навашина, Полярна, Пуща-Водицька, Сошенка й ін.), від 2016 року тут є навіть вулиця сім’ї Кульженків).
РАДИМО ПРОЧИТАТИ: КИЇВСЬКІ ПЕРЕДМІСТЯ В МИНУЛОМУ. ВІДБОРКИ ДО БРОВАРІВ І СВЯТОШИНА
Проводячи літо в передмісті, міські жителі прагнули облаштувати там рівень комфорту й спосіб життя, наближений до міського. Тому в дачних селищах організовували вистави, концерти, масу розваг для дітей і дорослих. Таким чином, містяни привозили із собою свій міський спосіб життя в сільську місцевість. Також важливим був факт не просто відпочинку, а відпочинку з користю для здоров’я — піклуватися про нього стає модним.
Музика в повсякденному житті
Звуки — така сама частина повсякдення, як і візуальні образи. Тож музика закономірно посіла своє місце в повсякденному житті киян. Грамофони та платівки стають елементом вишуканого побуту, стають усе доступнішими, продаються в київських магазинах у кредит, навіть у найвіддаленіші села. За додаткову плату можна було зробити запис за індивідуальним замовленням і доставлення товару поштою. Київські газети були заповнені відповідною рекламою. Продавці машин для сільського господарства навіть жалілися — селяни віддають перевагу придбанню грамофона, ніж своєчасній виплаті за кредитну сіялку. Лідерство на ринку музичної продукції тримало Головне депо музичних інструментів і нот Г. І. Інджишек, де вартість одного грамофону коливалася від 15 до 250 руб.
Спорт і фізична культура
Кілька останніх років перед початком Першої світової війни серед киян стали популярними кінні перегони. Центром був Сирецький іподром, завжди повний не лише учасників і букмекерів, а й глядачів. Тільки з 1911-го по 1912 рр. привід коней на іподром зріс вдвічі, досягнувши практично однієї сотні.
Проте перша спеціалізована спортивна арена — Спортивне поле — з’явилася тільки у 1912 році на пустирі в районі Лук’янівки.
Популярним способом проведення дозвілля були заняття спортом. На зламі ХІХ — ХХ ст. спорт став особливо популярним, і насамперед — серед молоді. У перші роки ХХ ст. з’являються студентські спортивні гуртки. Так, у вересні 1905 року почав діяльність «Гурток любителів фізичних вправ». Це був не тільки осередок для суто фізичних навантажень, тут формувалося відповідне коло спілкування, читали й обговорювали тексти спортивної тематики.
У листопаді 1909 року з’явився «Спортивний гурток студентів Університету св. Володимира», що популяризував гімнастику, футбол, лаун-теніс, ковзанярський спорт, організовував спортивні лекції та свята. У ті часи теж було популярним відвідувати Межигір’я, і студенти цим скористалися. У травні 1914 року було організовано пароплавне гуляння до Межигір’я, що супроводжувалося змаганнями гуртківців із метання диска, ядра, списа, стрибків у висоту з місця та з розбігу, партерною гімнастикою та боротьбою.
У 1905-1906 рр. у стінах КПІ виникла секція повітроплавання, яка 1908 року реорганізувалася в гурток із 400 осіб. Серед активних діячів гуртка були, наприклад, Ігор Сікорський і Федір Терещенко, які вписали своє ім’я не лише в українську, а й світову авіацію.
3 1906 року при Київській політехніці розвивалася футбольна команда. За сім років існування рівень професіоналізму так зріс, що київська команда виборола перемогу на Першій Всеросійській олімпіаді, що проходила в 1913 році в Києві.
Були популярними також і зимові види активності. Наприклад, ковзани. У 1913 році в Києві діяло чотири ковзанки: «Полярна зірка», «Крижане поле», окрему ковзанку мали студенти КПІ, одна відкривалася на Деміївці. «Полярна зірка», наприклад, працювала щоденно з 10 до 22, мала непоганий буфет, а в середу, суботу та неділю, у святкові дні для відвідувачів грав оркестр воєнної музики. Вартість входу становила 22 коп. у будні та 30 коп. у вихідні й святкові дні.
Однак в спорті були й свої недоброзичливці. Викладачі та консервативно налаштовані кияни відразу ж поділили види спорту на бажані та небажані. І чомусь до категорії небажаних потрапили боротьба, бокс, атлетика, полювання. Вважалося, що ці види спорту негативно впливають на молодь, забираючи забагато часу.
