СПРАГА: Все,Знання,Про Київ АРХІТЕКТОР-БАНКІР – АВТОР БАНКІВСЬКИХ БУДІВЕЛЬ НА ХРЕЩАТИКУ

АРХІТЕКТОР-БАНКІР – АВТОР БАНКІВСЬКИХ БУДІВЕЛЬ НА ХРЕЩАТИКУ

Чимало прикладів свідчать про те, що у родинах київських архітекторів позаминулого століття творчі здібності не обминали й наступні покоління. Гідним спадкоємцем будівничого мистецтва Вікентія Беретті був його син Олександр. Архітектор міської управи Іполит Ніколаєв займав цю посаду слідом за батьком, академіком архітектури Володимиром Ніколаєвим. У родині цивільного інженера Євгена Толстого будівничу традицію підтримали зять Олександр та онука Євгенія Маринченки. 

Чудовою ілюстрацією цієї думки служить і генеалогія Георгія Павловича Шлейфера. Його батько Павло Іванович Шлейфер, вихованець Петербурзької Академії мистецтв, кілька років викладав малювання в Інституті щляхетних дівчат (де навчалася його дочка Ганна), а потім тривалий час виконував обов’язки архітектора Київського учбового округу. У доробку Шлейфера-батька – будівля Другої гімназії (нині бульвар Т. Шевченка, 18), лютеранська кірха по вул. Лютеранській, кілька приватних будинків. Додамо, що Павло Шлейфер був неабияким майстром живопису. Його «Портрет дружини» прикрашає нині колекцію Національного художнього музею. 

Що ж до самого Георгія Павловича, то він народився у Києві 4 (16) червня 1855 року і розпочав освіту у збудованій батьком Другій гімназії. Проте після третього класу перевівся до значно престижнішої Першої – до речі, коли перед тим цю гімназію довелося переобладнувати після кількарічного перебування у її стінах кадетського корпусу, це зробив саме Павло Шлейфер. Здобувши середню освіту, дев’ятнадцятирічний Георгій попростував далі батьковою стежкою. Він поїхав до Петербурга, де став студентом Інституту цивільних інженерів. 

Вже у студентські роки Георгій заявив про себе як обдарований та енергійний юнак. Його найближчим учителем став відомий будівничий, професор В. П. Куроєдов. Переконавшись у неабияких здібностях учня, він рішуче почав прилучати Георгія до практичної діяльності, не чекаючи закінчення інституту. І от у спеціальних виданнях з’явилося кілька досліджень за підписом студента Шлейфера, в яких йшлося про вогнетривкі споруди. Це створило молодому зодчому певне ім’я. Не дивно, що інститут він закінчив серед кращих – за першим розрядом. 

Надбану репутацію було блискуче підтримано, коли Георгій Шлейфер повернувся до Києва. Його самостійна творчість почалася з упевненої перемоги у конкурсі на кращий проект нової київської біржі. Монументальна споруда у формах пізнього ренесансу зводилася під його ж керівництвом у 1882-1886 рр. на розі Хрещатика (№13) та Інститутської – чи можна було дебютувати більш яскраво? Важко переоцінити значення Київської біржі для економічного процвітання міста. Ще коли 1873 р. освячувалося перше біржове приміщення на сучасній Інститутській, №7 (архітектор О. Я. Шіле), голова місцевого біржового комітету Микола Хряков зауважив, що з відкриттям біржі Київ стає на щаблі торговельних і промислових міст. Перенесення цього закладу саме на Хрещатик зайвий раз підтвердило його статус головної вулиці Києва. Перша будівля Г. П. Шлейфера тривалий час лишалася важливим центром не лише комерційного, а й громадського життя міста. У біржовій залі нерідко відбувалися вернісажі – різноманітні художні виставки. У 20-30 рр. минулого століття тут працював Клуб інженерів і техніків. Але восени 41-го колишню біржу разом з більшістю хрещатицьких споруд було висаджено у повітря. 

Досить швидко Георгій Шлейфер дістав нове престижне замовлення. 1883 р. йому довелося споруджувати павільйони сільськогосподарської виставки, яка вперше влаштовувалась у Києві. Праця зодчого значною мірою сприяла успіху виставки. Здавалося б, молодому архітекторові можна було не хвилюватися щодо свого майбутнього – замовники вже шикувалися у чергу. Але його честолюбні прагнення не обмежувалися окремими будівлями. 1883 р. Шлейфер балотувався у міську думу і переміг. З того часу протягом десятиріч він брав участь в усіх питаннях розвитку та забудови Києва. Невдовзі після обрання до складу думи – у 1884 році – Георгій Шлейфер вже був головою її будівної комісії, членом міської управи, без дозволу якого в Києві не зводилася жодна споруда. Фактично він обійняв посаду головного архітектора міста і посідав її до 1887 р. Конструктивна роль, що її відігравав Шлейфер у міському самоврядуванні, неодноразово відзначалася сучасниками. До речі, свою належність до міського бомонду зодчий ствердив і родинними зв’язками. Його дочка Аріадна Георгіївна стала дружиною Івана Володимировича Толлі – онука купця-мільйонера грецького походження Івана Андрійовича Толлі, який був Київським міським головою саме тоді, коли Георгій Шлейфер входив до міської управи. 

Організаторські здібності, енергія та досвід будівничого допомогли Георгію Павловичу, коли він прилучився до діяльності новоутвореного Київського кредитного товариства. Воно, як докладно показується в окремому розділі, надавало чималі позики під заставу земельних ділянок та вже існуючих споруд із досить великою розстрочкою. Ясна річ, для ефективного ведення справ товариству необхідні були кваліфіковані експерти, що оцінювали запропоновану власність і вказували можливу суму кредиту. Цим займалися, як правило, архітектори, причому серед них ми знаходимо досить відомі імена – Олександр Шіле, Володимир Ніколаєв, Едуард Брадтман… Що ж до Георгія Шлейфера, то на першому ж засіданні правління товариства його було обрано одним з його директорів, а згодом і головою. 

Від середини 1890-их років зодчий знову використав свій досвід бізнесмена на користь розвитку міста. У цей час вирішувалася доля так званої «садиби Мерінга» – величезної, на кілька гектарів, ділянки у центрі міста. Нижня частина її – сад Мерінга – виходила на Хрещатик. Належала садиба уславленому київському лікарю, професору Ф. Ф. Мерінгу і аж до його смерті у 1887 році – зберігала риси патріархального затишку, незважаючи на те, що поруч з нею домовласники намагалися витягти прибуток ледь не з кожного квадратного аршина. Коли ж професора не стало, усі зрозуміли, що садибу треба негайно забудувати відповідно до Її центрального розташування. Але справа ця була далеко не простою – необхідно було кваліфіковано розпланувати ділянку із досить складним рельєфом, щоб вона органічно вписалася до існуючої мережі київських вулиць. 

І ось у 1895 р. виникло Київське Домобудівне акціонерне товариство на чолі з Георгієм Шлейфером та Михайлом Мерінгом – одним із синів професора Мерінга. 1,8 мільйона карбованців, що їх зібрало Домобудівне товариство, було передано спадкоємцям Мерінга, після чого усі права на садибу перейшли до товариства. Архітектор Шлейфер став автором планування ділянки. Згідно з його проектом, схваленим міською думою, на території «садиби Мерінга» утворилися чотири нових вулиці -Миколаївська, Мерінгівська, Нова та Ольгінська, а також Миколаївська площа. 

Участь Шлейфера у забудові нових ділянок аж ніяк не обмежувалася обов’язками землеміра. Саме за його проектами зводидися величезні будинки, що виникали тут з небаченою швидкістю. Задумів було так багато, а часу так мало, що на допомогу Шлейферу приходив співавтор – талановитий вихованець Академії мистецтв Едуард Брадтман. Нерідко йому доводилося втілювати проекти свого колеги у життя. «Тандем» Шлейфер-Брадтман увійшов у історію забудови Києва. 

Проходячи вулицею Архітектора Городецького повз навчальний корпус Музичної академії (консерваторії), ми вже не згадуємо, що протягом чотирьох десятиріч тут розміщався найкращий готель нашого міста -«Континенталь». Через кілька кроків стоїть будинок, де містився відомий магазин французьких парфумів. Зводився він 1900 р. і був тоді найвищою житловою спорудою. Усіляких архітектурних та скульптурних деталей на його фасаді так багато, що миготить в очах. Здається, тут Шлейфер у пошуках найефективнішого рішення непомітно перетнув ту межу, що відокремлює естетику від несмаку. 

Зовсім інше враження справляв на сучасників фасад Театру Домобудівного товариства, що став чудовим зразком архітектурної варіації у стилі «нео-грек» (щоправда, сучасні фасади театру після значної реконструкції вже є далекими від колишньої досконалості), Будівництво театру завершилося 1898 р., і одразу ж його сценою заволоділа популярна трупа російського драматичного театру «Соловцов». Заслуги Шлейфера були відзначені тим, що він отримав у постійне користування особисту ложу в новому Театрі, 

На жаль, восени 1941 р. стали здобиччю вибухівки й вогню розкішні наріжні будівлі, що гармонійно входили до забудови Хрещатика. Їхня виразна архітектура певний час була немовби кульмінацією «київського ренесансу». Завдяки надзвичайно вигідному розташуванню цих споруд обидві вони були використані для розміщення банківських установ. 

Першим за часом було споруджено чотириповерховий будинок по Хрещатику, №19/1, який став власністю відомого київського домовласника К. К. Пастеля. Його соковитий декор складався з рясної ліпнини, скульптурних прикрас, стильних металевих огорож балконів і парапету. Ріг акцентувала подібна до королівського вінця башта із шпилем та численними люкарнами. Будинок зводився протягом 1895-1897 рр. Невдовзі по його закінченні тут розмістилися численні магазини (серед них – винна торгівля славнозвісної фірми братів Єлисеєвих), а офісні приміщення зайняло київське відділення щойно заснованого Південно-Російського Промислового банку, з правлінням у Москві. Цей банк активно кредитував промисловість, яка була тоді на підйомі саме у Південно-Західному краї Російської імперії, центром якого був Київ. Природно, що київське відділення цього банку відігравало особливу роль як найбільш наближене до місць безпосереднього вкладання коштів. 

Минув лише рік і Південно-Російський банк розмістився у новій триповерховій будівлі, зведеній у власній садибі банку на протилежному розі Хрещатика та Миколаївської вул. (Хрещатик, №21/ 2). Цей будинок був прикрашений з не меншою пишністю, яка певними рисами нагадувала стилістику бароко. Примхливі наріжні вежі формували складний силует споруди, а на площині фасаду виділялися масивні парні колони. Будинок був пристосований спеціально для банківських потреб. Особливої відомості набула скарбниця із сталевим обличкуванням. Вона вважалася настільки надійною, що до підвалів Промислового банку передавали на збереження свої дінності інші установи та приватні особи. 

Що ж до приміщення по Хрещатику, №19, то одразу за Промисловим банком тут оселилася інша кредитна установа – Київська контора Московського Купецького банку. Цей банк був заснований ще у 1866 р. Спільними зусиллями кількох відомих представників вітчизняного бізнесу – Василя Кокорєва, Євзеля Гінцбурга, Леона Розенталя та інші. За даними на 1909 р., основний і запасний капітали цього банку становили близько 16 мільйонів рублів. 

Спливали роки, й на зміну одних архітектурних концепцій приходили інші. Той самий ренесанс, що його так полюбляли замовники, поступився місцем модерну. Не всім удавалося одразу перейти на нові рейки. Шлейферу, зокрема, це було непросто. Лишився позаду той час, коли чи не кожна його будівля – скажімо, Перше комерційне училище (нині книжкова фабрика по вулиці Бульварно-Кудрявській, №24), або міська школа імені фінансистакиянина М. Х. Бунге на розі сьогоднішніх вулиць Орлика й Липської оголошувалися зразкамими досконалості. Тепер, на схилі років, бували й прикрі невдачі. Скажімо, участь Шлейфера у конкурсі на кращий проект критого ринку не принесла йому лаврів. Спроба поєднати декоративні деталі модерну – рослинні орнаменти з примхливо вигнутими стеблинами, вишукані форми вікон, магічні символи – нестримною пишністю ренесансу, закінчилися поразкою. На проекті Шлейфера, що зберігся в архіві Київської області, чиясь рука написала: «Безобразие»… 

Відійшовши від будівничої діяльності, Шлейфер втішався в інший спосіб. Вже багато років збирав він колекцію творів російських художників. Зрештою, його зібрання вийшло на рівень справжнього музею – адже тут були твори Тропініна й Айвазовського, Шишкіна ії Куїнджі, Ге й Полєнова, Шевченка і Світославського. Збереглася фотографія, на якій колекціонера увічнено у його галереї. На знімку видно, зокрема, невелику картину Рєпіна, що нині експонується в Київському музеї російського мистецтва. А музей історії міста Києва зберігає портрет самого Георгія Шлейфера, створений відомим київським митцем Олександром Мурашком. 

Чималий зиск Шлейфер отримував з кількох садиб, які у різні часи належали йому на вулицях Олександрівській (нині Сагайдайдачного), Басейній, Мільйонній (нині Панаса Мирного), Лабораторній, Німецькій (до останнього перейменування – Тельмана), Сирецькій. На одних він споруджував прибуткові будівлі, інщі слугували йому ще для якихось потреб. Зокрема, з дільницею Шлейфера на Оленівській вулиці (Поділ) пов’язаний важливий епізод київської історії – початок артезіанського водокористування. Теоретично міські вчені давно вказали на цю можливість, але першу практичну спробу зробив саме Шлейфер, влаштувавши 1887 р. у своїй садибі дослідні свердловини. Це нововведення відіграло неабияку роль під час боротьби з епідеміями холери, бо застарілі очисні споруди не гарантували безпечного користування дніпровською водою. 

Власною резиденцією зодчого-банкіра з 1895 р. був одноповерховий особняк, зведений за власним проектом на Банковій вул, (його було знесено у 1930-ті рр. під час розбудови штабу Київського військового округу – нині Офіс Президента України). Але у 1909 р. він придбав у барона Володимира Гінцбурга незабудовану садибу на розі Садової та Інститутської вулиць, Тут з’явилися його двоповерховий особняк (пізніше надбудований), де Шлейфер провів останні роки свого життя, та наріжний прибутковий будинок. В останній споруді архітекторові таки ж пощастило сказати своє слово у стилістиці модерну. Зведена 1909-1911 року, ця будівля справляє цілком приємне враження. На її фасаді завмерли жіночі постаті у святковому вбранні – символ квітучої краси… 

28 березня 1913 р. в особняку Шлейфера, у приміщенні картинної галереї, стояла труна з тілом власника будинку. В залі було понад п’ятдесят вінків, якими вшанували покійного кияни. Своїми спадкоємцями архітектор-банкір визнав удову Ольгу Георгіївну, сина Георгія та дочку Аріадну. В день похорону жалобна процесія спеціально спустилася на Хрещатик, щоб зупинитися біля Міської думи, де тривалий час плідно працював небіжчик. Потім труну було перенесено на кладовище біля Аскольдової могили. 

Нема вже ані того кладовища, ані склепу Шлейфера (лише надгробок Павла Івановича зберігся на Байковому). Тривале забуття чекало на одного з найенергійніших київських діячів. Хіба що 1941 р. на теперішній площі Івана Франка з’явилися німецькі таблички «Фон-Шлейфер плятц». Мабуть, хтось із місцевих жителів послужливо підказав окупантам нагадати про видатного німця-киянина. 

Окупанти нам, звичайно, не авторитет, але хіба ж не заслужив Георгій Шлейфер на визнання від тієї землі, яка завжди лишалася його батьківщиною і на користь якої він прожив своє життя? Як не вистачає нам нині талановитих, працелюбних, досвідчених фахівців, що піклування про власний добробут успішно поєднують із вигодою для всіх. 

М. Кальницький 

Оставить ответ

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Також рекомендуємо

Старий Хрещатие - СПРАГА

Єврейські театри в старому Києві: театральна трагедія довжиною в життяЄврейські театри в старому Києві: театральна трагедія довжиною в життя

Україна за час існування в ній межі осілості кількамільйонного єврейського населення перетворилася на один з найбільших у світі центрів єврейського населення та його культури (недаремно тема єврейської спадщини часто тримається

Октябрьский дворец в Киеве (бывший институт благородных девиц). Гравюра 1960 года

Институт благородных девиц в КиевеИнститут благородных девиц в Киеве

Островок Руссо над Крещатиком В те времена, когда Крещатик только начинал свою историю и застраивался первыми усадьбами, над огромной, еще пустой Крещатицкой площадью (теперь Майдан Незалежности) высился белый трехэтажный дом