На Хрещатику, №29 в Києві (ріг Лютеранської) знаходилося літнє приміщення Київського Дворянського клубу (зимове — Хрещатик, 15). На першому поверсі були глядацька зала на 400 місць, сцена з декораціями, гримерні, фойє і вітальня. Дирекція клубу здавала це приміщення в оренду для організації спектаклів, концертів, танцювальних вечорів тощо.
Тут 1 вересня 1916 р. відкрився «Театр легкої комедії (у пресі називали «витонченої» комедії) «Пел-Мел» (Пел-Мел – вулиця в Лондоні, де містилися аристократичні клуби). Ті, хто час від часу відвідують екскурсії по Києву, напевне чули і про цей київський театр, що проіснував не так багато часу, ми ж підготували розповідь про театр «Пел-Мел»для широкого загалу.
Театр відкрився концертом артистів Імператорських і столичних приватних театрів.
Репертуар першого місяця існування театру складався із сольних виступів артистів цих театрів, гастролерів – пародистки М. І. Ртіщевої, балерини А. С. Легат, інших, а з 1 жовтня і до кінця року зі сцени не сходили комедії Є. А. Мировича «Вова пристосувався» і «Вова у відпустці», де у головній ролі виступав талановитий Г. Токарський. (Є. А. Мирович (Дунаєв) — режисер, актор, драматург, майбутній народний артист БРСР, засновник театру ім. Янки Купали). Успіхом також користувалися комедії Є. Мировича «Вільна любов», «Театр купця Єпішкіна» і «Двійник» Є. Мировича та А. Аверченка.
Театр «Пел-Мел» в Києві був театром малих форм, театром мініатюр, подібним до багатьох таких самих театрів, що розмножилися в передреволюційне десятиліття у Росії, театрів найрізноманітніших художніх рівнів. Тут теж виростали талановиті режисери, актори, автори, композитори, що згодом стали окрасою російських, а пізніше і радянських театру і естради.
Про такі театри О. О. Блок писав:
«Это цельй мир, в котором кипит своя разнообразная жизнь, и здесь можно встретить иногда такие драгоценные блестки дарований, за которые иной раз отдашь с радостью, длинные, «серьезные» вечера, проведенные в образцовых и мертёрых теятрах столицы».
В антрепризі Т. С. Буніна і М. К. Максіна (головний режисер К. Т. Бережной) серед акторського складу «Пел-Мел» -відомий актор і режисер Аксель Лундін, московські акторки Є. В. Зелінська і Н. Струйська, М. Полянський, блискуча акторська пара О. М. Грановська та Г. І. Токарський (ті самі «блискітки дарувань», про яких згадував О. О. Блок) та інші. У фарсово-комедійному репертуарі – О. Грановська (майбутня народна артистка РРФСР), за визначенням театрознавця і критика, професора М.О, Янковського, «усе життя грала одну роль і ніколи не повторювала її». Вона уславилася як блискуча виконавиця ролей витончених світських жінок, іноді легковажних, іноді задерикуватих і сміливих. Дар перевтілення, досконале володіння голосом, майстерність ведення діалогу, промовистість жесту, тонка розробка найдрібніших деталей ролі, дозволили Грановській створювати живі людські характери навіть у легковажних п’єсах.
СПРАГА РАДИТЬ: Єврейські театри в старому Києві
Репертуар у театрі «Пел-Мел складали комедії, фарси, водевілі та інші спектаклі малих форм і жанрів. Крім указаних, популярними були «Повесть о господине Сонькине» С. Юшкевича, «Шпанська мушка» С. Сабурова та ін. Комедії і фарси були, переважно, одноактними, ніби вихопленими з життя. Театри малих форм використовували прийоми шаржу, іронії, гротеску в зображенні дійсності, тут створювався такий контакт із глядачами, який важко було встановити великим драмтеатрам, тут створювався живий відгук на сучасність.
Після Лютневої революції 1917 р. театр «Пел-Мел» став одним із небагатьох у Києві, що відгукнулися на ці події (ті, хто полюбляють відвідувати екскурсії по Києву, напевне знають про цей факт).
Першим таким відгуком став концерт скрипаля М. Ерденка 15 березня 1917 р. у залі Купецького зібрання на користь жертв визволення Росії. У центральних кінотеатрах міста «Корсо» і «Ренессанс» (обидва на Хрещатику) із 21 березня демонструвалася документальна стрічка «Темні сили Григорія Распутіна». 25 березня у цирку П. С. Крутікова відбувся концерт «Ранок Свободи» за участю артистів київських театрів: С. Кузнєцова, А. Пасхалової, Токарєвої (театр «Соловцов»), С. Беліна-Скупевського (опера), А, Дундіна, Г. Токарського («Пел-Мел»), Ю. Остерви (Польський театр), М. Ерденка (скрипаля), Л. Штейнберга (диригента) та інших, Увесь збір пішов на користь жертв революції.
У квітні, в театрі «Пел-Мел» було поставлено 15 спектаклів для нього не типових: злободенну п’єсу відомого одеського дотепника, літератора, художника-карикатуриста Михайла Лінського
«Крах торгового дому «Распутін, Протопопов і К°» Грим дійових осіб був зроблений за натуральними портретами. У п’єсі брали участь війська, народ, депутати, два оркестри -понад сто дійових осіб (не даремно цей цікавий факт тримають у фокусі тематичніекскурсії по Києву, які торкаються театральної тематики). Розмах вистави відповідав розмаху подій.
У квітні ж у київському театрі «Пел-Мел» йшов дотепний політичний скетч Павла Германа «Сон Протопопова напередодні революції» і п’єса «Веселі дні Распутіна» за участю О. Грановської і Г. Токарського.
В оперному театрі відбувся мітинг-концерт, влаштований слухачками Вищих жіночих курсів, на користь амністованих політичних в’язнів. Представники соціалістичних партій і національних течій прочитали низку доповідей, після чого український хор Кощиця та інші національні хори виконали російський, український, єврейський, польський і вірменський гімни.
З початку 1917 р. Ітеатр «Пел-Мел» став називатися «Театром легкої комедії та оперети». У репертуарі з’явилися оперети «Вілла Купідона», «Маленька Клодіна», «Щасливчик Беппо», «Секрет Сюзанни» та ін. Основний же репертуар складали комедії і фарси «Великий Шмуль» Софії Бєлої, «Наша утриманка» за участю московської артистки Наталії Струйської, «Біс у ребро», «Козяча харя», «Рожева підв’язка», «Як вони лягають спати», «Душка Анатоль», «Дідки і дівчиська» та ін.
Знаменитий французький фарс «Контролер спальних вагонів» рекламувався й у 1918 р., коли він уже встиг набриднути киянам. Часопис «Зритель» іронізував з цього приводу: «Який там «контролер спальних вагонів» коли спальні вагони скасовані! «Контролер теплушок» — так чи що?» У наш час спілкування в месенджерах і ночівель у чужих квартирах, наймодніший фарс «Радій, або в чужій постелі» напевне був би зрозумілим.
Серед класичних творів у репертуарі театру «Пел-Мел» були «Одруження Бальзамінова» О. Островського, «Мораль Пані Дульської» Г. Запольської, «Дядя Ваня» А. Чехова — спектакль зіграний гімназистами. Назви ж програм театру були найнесподіванішими: «Вечори безперервного реготу», «Вечори реготу», «Вечори одноактних комедій і мініатюр». Проводилися бали-маскаради, танцювальні шоу тощо.
«Пел-Мел» був, мабуть, єдиним театром комедії, що давав дитячі ранкові спектаклі: «Кіт у чоботях», «Принц і жебрак», «Тітка Чарлея» (у головній ролі Г. Токарський), «Царівна Горошина», «Єгорушка-Уморушка», «Хлопчик-мізинчик» та ін (про це детально розповідають театралізовані екскурсії по Києву).
Після того, як антрепренери підписали договір із Правлінням Дворянського клубу про продовження оренди на п’ять років із щорічною платою 50 тис руб., на сцені стали виступати й інші колективи: театр кабаре «Гротеск», театр «Фарс» під керівництвом М. Адамова, що ставив фарси «Амур и К°» Л. Фореста, «Дві Леди», «Фіговий листок» та ін. за участю Л. С. Самборської, Горденіна та інших. Якщо 1916 р. кияни були в захопленні від акторської пари О. Грановської і Г. Токарського, то у 1918-му на сцені «Пел-Мел» шалений успіх мали виступи В. Вронського спочатку в дуеті з Л. Самборською, згодом з Є. Астровою. Зазначимо, що це була не перша зустріч киян зі знаменитим комедійним актором.
Василь Михайлович Вронський (1883-1952) свого часу був дуже популярним. Однак, як і багато хто з його побратимів, був знищений, а ім’я його викреслене з історії. Про нього немає відомостей у довідково-інформаційній літературі. Ім’я його повернув історії одеський письменник і краєзнавець, академік В, Р. Файтельберг-Бланк. Життя Вронського головним чином пов’язане з Одесою та Кишиневом. Однак працював він і в Києві — факт, що досі залишався невідомим, факт, про який тепер можуть згадувати екскурсії по Києву.
Народився В. М. Вронський на Волині. Батько його — українець, мати — полька. Після смерті батька мати з дітьми переїхала до Києва, де Василь закінчив гімназію, а 1903 р. — училище, У Києві ж 1903 р. він розпочав свою артистичну кар’єру в антрепризі М. Бородая у Троїцькому Народному домі (спектакль «Плоди освіти» Л. Толстого, роль артільника). Разом із трупою Бородая переїздив до Полтави, потім Житомира, де під опікою артиста Людвігова став набувати популярності. З Житомира — до Ростова, потім — у Новочеркаськ, Самару, Іркутськ. Звідти — до Петрограда, де працював у театрі Лін, у театрі В. Казанського, у Малому театрі і, нарешті, в «Пасажі» -театрі С. Ф. Сабурова, де виступав у парі з О. М. Грановською. Згодом він працював у Москві у Сабурова, переїхав до Одеси, де два сезони служив у Сибірякова. У подальшому — поперемінно в Одесі та Києві, займаючись водночас і антрепренерською діяльністю. Він – комедійний актор і у фарсах та комедіях – не знав суперників. З 1914 р. Вронський живе і працює в Одесі. Вже тоді він мав усеросійське визнання, славу, любов, шану серед глядачів.
У 1916 р. в Києві гастролював Одеський театр «Фарс» (фарсова група одеського російського театру) на чолі з М. Черновим, В. Вронським — прем’єром театру та прем’єршею – його дружиною М. С. Стосіною. На глядачів, змучених і стомлених війною, обрушився каскад комедій та фарсів, що забезпечило суцільні аншлаги. Наприклад, комедія М. Глясса «Поташ і Перельмутер» з Вронським у головній ролі пройшла в Одесі 60 разів, У Москві — 80, у Петрограді — 100 разів. Про гру В. Вронського у фарсі «Бабник» відомий київський журналіст Г. Н. Брейтман писав: «Талант завжди здатний облагородити гидоту. Пан Вронський у «Бабнику» це довів нам. Це була справжня комедійна гра, витончена, сповнена смаку й легкості тону, що іскрилася безпосереднім гумором».
У свій бенефіс В. Вронський поставив комедію С. Ф. Сабурова «Аромат гріха» з таким успіхом, що бенефіс був повторений. А у бенефіс М. Стосіної йшов фарс «Біля ніг вакханки» з таким самим успіхом. В. Вронський часто виступав і в Київському Літературно-артистичному клубі (КЛАК) — одному з центрів культурного життя міста. Тільки у березні 1916-го — три рази.
Знову бачимо Вронського у Києві 1918 р. Ї не випадково. Того року до Києва рушила вся російська інтелігенція, що рятувалася від більшовиків та голоду. Діячі театру і кіно, актори, режисери, письменники і поети, художники і редактори, видавці, адвокати і т. д., і т. п. Приїхав і Вронський. У квітні-травні він – знову прем’єр театру мініатюр «Фарс», що гастролював у Києві. Як і два роки тому — щодня переповнена зала, успіх і тріумф. За два місяці збір склав 210 тис руб. з чистим прибутком близько 100 тис руб. З 28 травня до серпня Вронський — провідний актор і співрежисер театру легкої комедії і оперети «Пел-Мел».
Загалом, «легка комедія» -невдала назва, наче буває «важка комедія». Легка комедія -мистецтво далеко не легке, Комедійна легкість — важкість для багатьох непереборна. Перетворити пусті комедії та фарси на твори мистецтва під силу лише великому теленту. І саме ним володів наш герой. Успіху сприяли також і талановиті актриси, які виступали з ним у парі – А. С. Самборська і Є. Н. Астрова.
Рецензент писав: «Вронський цілком відпобідає вимогам комедійної сцени і веде сбою роль зі справжньою вишуканістю і навіть благородством. У нього прекрасний партнер Самборська, артисти порозумілись у повному розумінні слова і ведуть п’єсу бездоганно».
ЧИТАЙТЕ: Чи складно плакати акторові і як заплакати, граючи?
Вронський і Самборська приводили у захват глядачів у комедіях і фарсах «Аромат гріха», «Людина без квартири», «Мовчання» та інші. Влітку ж 1918-го, там само Вронський блискуче виступає в одноактних виставах «Старики» А. Аверченка та разом із Є. Астровою — у комедіях «Прем’єр-міністр», «Зірвалось!», «Продавщиця шампанського» та ін. З приводу останньої преса була у захваті від «філігранно-тонкої гри пані Астрової і п. Вронського. Обидва талановиті артисти зуміли вкласти у банальний матеріал стільки комізму, стільки веселості, що пустенька комедія надавала істинної естетичної насолоди і збуджубвала хороший нестримний сміх…»
А Вронський і Самборська тим часом продовжують свою «переможну ходу» на сцені театру «Пел-Мел». Ставляться нові комедійні спектаклі: «Маленька жінка з великим характером», «Ніч пані Монтессон», «Мокра курка», «Жовта пляма» і т. ін. Преса захлинається від захвату: «Вронський, безумовно, великий і винятково комедійний актор.., що підкуповує своєю справжністю та благородством… Він – явище виняткове… Він самобутній і безпосередній. Він живе на підмостках своїми штрихами і своїми тонами, які вдало сплітаються у благородноплетивну тканину комічної гри». Небагато акторів удостоювалися такої уваги з боку преси і таких відгуків. Вронський продовжує виступати у Літературно-артистичному клубі разом із видатним актором-коміком В. Хенкіним, артистом театру «Соловцов» Ю. Яковлєвим, режисером і актором М. Бонч-Томашевським. Його обирають кандидатом у члени директорату клубу.
У його бенефіс йшла комедія «Любитель дам», яка давала мало матеріалу для його акторського таланту. Проте бенефіс пройшов із величезним успіхом: овації, що не вщухали, і безліч квітів.
Бенефіс було повторено. Все це підкреслило глибокі симпатії киян до артиста. Його запрошують до театру оперети, а театр «Пел-Мел» пропонує стати компаньйоном, провідним актором та завідувачем художньої частини театру. Але Вронський і його майбутня друга дружина Тамара Дуван у вересні 1918 р. вступають до трупи театру «Соловцов».
Де ї коли у житті В. Вронського з’явилася ця жінка наразі не відомо. Можливо, це сталося в Києві (можливо, це відомо екскурсоводам, які готують тематичні екскурсії по Києву). У театрі «Соловцов» Вронський і Дуван створили низку образів у п’єсах «Лихо з розуму» О. Грибоєдова, «Плоди освіти» Л. Толстого, «Дядечків сон» Ф, Достоєвського (де 35-річний Вронський грав 80-річного старця), «Оголена» А. Батайля, «Справжня» Л. Фульда, «Повість про пана Сонькіна» С. Юшкевича, «Недомірок» Д. Нікодеммі, «Старече кохання» М’ ясницького та інших.
У жовтні 1918 р. в театрі відбулися два вечори «короля сміху» А. Аверченка. Тут письменник зустрівся з іншим «королем» — «королем веселості» — В. Вронським (так назвав його театрознавець і журналіст В. А. Чаговець). Один привіз талановиті п’єси, а інший — блискуче втілив їх на сцені. У театрі Вронський працював до листопада 1918 р., коли терміново виїхав до Одеси на поховання своєї першої дружини — актриси М. С. Стосіної. До Києва він повернувся 24 січня 1919 р. і невдовзі взяв шлюб з Т. Дуван ±/– дочкою відомого антрепренера І. Е. Дуван-Торцова.
Його подальший життєвий шлях простежив уже згадуваний нами В. Р. Файтельберг-Бланк. У 1920-1921 рр. подружжя у Берліні, де знімаються разом у кількох фільмах. Тут їх спіткав перший, проте далеко не останній удар: радянська влада відмовила у дозволі повернутися на батьківщину. Починаються поневіряння у пошуках роботи. Вронський виступає на російських сценах у Софії, потім працює у Кишиневському драмтеатрі і очолює його, приймає румунське підданство (Молдова у 1918 р. входила до складу Румунії). Новий удар: його залишає дружина і тікає з «бессарабського болота» до Парижа. Вронський поспішив за нею, але повернути не зміг… Тим часом, румунська влада ліквідувала російський театр у Кишиневі і заборонила п’єси російською мовою. В. Вронський змушений працювати ваговиком на базарі. Він одружується утретє. В 1940 році Молдова стала радянською республікою, а ще через рік Вронський «познайомився» зі страшною Установою – НКВС. Працюючи у драмтеатрі Кишинева, він у порті, група, із великими поневіряннями, лише через 27 (!) днів змогла дістатися Києва.
Взагалі театру «Пел-Мел» не щастило. У липні 1918 р. сталася велика пожежа, театр згорів і якийсь час не працював: у листопаді його приміщення було реквізовано для потреб військових частин і він знову певний період був закритий.
За Директорії театр давав вистави до лютого 1919 р., поки уряд не виїхав із Києва. 25 січня, наприклад, у театрі відбулося вшановування 30-річчя артистичної діяльності і бенефіс актора П. М. Ніколаєва. Було поставлено фарс у трьох дивертисментах «Фівська цариця» (Ніобея) за участю ювіляра, Г. Коханого і художника-карикатуриста В. Тедді. Особливим успіхом у глядачів користувався фарс «Тумовий чоловік».
Екскурсії по Києву тут
Хоча «Пел-Мел» у 1919 р. значився у списку театрів Києва, насправді він, за більшовиків, навряд чи працював. Принаймні у київських газетах того часу не знайдено згадок про театр.
Він відродився у вересні 1919 р. і працював за денікінців під назвою «Пел-Мел. Весела комедія М. Адамова». Із класичних п’єс у репертуарі йшла лише одна -«Правда – добре, а щастя краще» О. Островського, інші п’єси -комедії і фарси «Пішов у гору», спектаклі минулих сезонів «Контролер спальних вагонів», «Пушок» (за участі М. Вернера, Л. Зеленської, П. Ніколаєва, Волкова), «Хочу дитину», «Вова-доброволець», «Пансіон Мадам Серафен», «Офіціант» та ін.
Через місяць після звільнення Києва від денікінців, у січні 1920 р., театр було закрито. Ненадовго він відродився у період окупації Києва поляками 22 травня 1920 р. спектаклем «Превосходительний тесть» М’ясницького. Остаточно театр припинив своє існування у червні 1920 р. після вступу до Києва радянських військ.
