Крізь екран часу: розкриття таємниць перших кінотеатрів Києва

Київ. Кінотеатр Шанцера.

24 грудня 1912 р. на Хрещатику відкрився «Кіно-театр Шанцера». Він став для Києва не просто театром, а справжнім палацом нового виду мистецтва.

Родоначальники кіно брати Огюст та Луї Люм’єр провели перший публічний кіносеанс 28 грудня 1895 р. у паризькому «Гранд-кафе». Через рік без двох тижнів «рухливі картини» були продемонстровані в Києві — у театрі актора і режисера М. М. Соловцова, який орендував для своїх постановок будинок Августа Бергоньє на розі Фундуклеївської та Ново-Єлизаветинської вулиць (нині Театр ім. Лесі Українки). Потім упродовж трьох із половиною місяців покази «синематографа Люм’єра» поєднувалися з виставами артистів драмтеатру Соловцова.

Синематограф, що знаходився в Києві, був пересувним. Його запрошували для залучення глядачів не лише Соловцов, а й цирк Крутікова, трупа братів Нікітіних та різні мандрівні артисти. Дирекція братів Люм’єр давала газетні оголошення, що приймає замовлення та «влаштовує на запрошення сеанси в тих приміщеннях, де існує електрика або може бути проведений електричний струм».

З перших кроків інформаційний зміст кіномистецтва контролювався церквою і державою. У травні 1898 р. міністерство внутрішніх справ розіслало по губерніях циркуляр, повідомляючи: «Святійший Синод ухвалив заборонити при влаштуванні видовищ показувати шляхом живої фотографії (кінематограф) священні зображення Христа Спасителя, Пресвятої Богородиці та Угодників Божих». Губернаторам, градоначальникам та оберполіцмейстерам наказувалося вжити заходів до виконання ухвали.

Незабаром кіно у Києві почали показувати у пристосованих приміщеннях. У 1907 р. тільки на Хрещатику було шість синематографів: у будинку №15 — «Весь мир», №25 — «Express», №27 — Р. Штремера, №31 — «Новый Мир», №36 — А. Мяновського та в №56 — «Oaza».

«Express» належав австрійському підданому Антону Шанцеру, поляку за походженням, уродженцю Галичини, який проживав у Російській імперії з 1895 р. Першою його комерційною справою в Києві була жіноча мода, а потім додалося кіно. Цей напрямок своєї діяльності Шанцер постійно вдосконалював. 15 серпня 1908 р. газета «Кіевлянинъ» повідомила: «Сьогодні відкриття кращого та єдиного в Росії по удосконаленню та красі театру-синематографа «Експрес», Хрещатик, №25 (навпроти пошти). На місці колишнього «THE EXPRESS BIO» відкривається новий «Експрес», який завдяки удосконаленням з технічного погляду та суттєвою перебудовою внутрішнього приміщення заслуговує на загальну увагу.

Всім відомо, що головним завданням під час будівництва залів для глядачів є безпека публіки на випадок пожежі. Театр «Експрес» влаштований у партері та має 10 виходів, що дають можливість в одну хвилину звільнити зал і це унеможливлює будь-яку можливість паніки. Крім того, в театрі введено й інші заходи. Камера, де розташований синематографічний апарат, побудована із заліза та бетону. Крім того, в ній влаштовані апарати, що усувають будь-яку можливість пожежі.

Зал для глядачів є грандіозним приміщенням, оздобленим з дивовижною розкішшю і тонкою витонченістю. Спеціальна вентиляція настільки освіжає повітря, що не тільки не відчувається задуха або підвищення температури, але й навпаки повітря тут чистіше і прохолодніше вуличного. Фоє театру розкішно оздоблене дзеркалами та гобеленами, і для публіки запроваджено оригінальну новинку — кафе, забезпечене найкращими продуктами та прохолодними напоями. Безумовно, це перший і єдиний театр у Києві, і, як кажуть фахівці, усієї Росії».

Навесні 1911 р. було затверджено правила влаштування синематографів. Ось деякі з них: у дерев’яних будинках можна розміщувати тільки на 1-му поверсі, а в кам’яних — не вище 2-го поверху; не дозволяється над аптеками, складами легкозаймистих матеріалів та пекарнями; у фоє треба мати «тарілочки або урни для кидання сірників і недопалків» та «при кінематографі повинні бути не менше двох змін монтерів, тверезих та досвідчених». Наказувалося, щоб «ряди стільців у залі були надійно прикріплені до підлоги, з’єднані між собою і прорізані проходами, що ведуть до виходів, розташованим таким чином, щоб між двома проходами в кожному ряду не було понад 12 місць, а між бічною стіною та найближчим до неї проходом не більше 6 місць», ширина місця для глядача – не менше 52 см.

Після відкриття «Експресу» минуло чотири роки, і 12 грудня 1912 р. газета «Кіевлянинъ» розповіла про нову пов’язану з Шанцером подію: «Вчора, о 3 годині дня, відбулося урочисте відкриття першого міського кіно-театру в Києві, спорудженого у міській садибі на Хрещатику, 38 (її заповів місту купець М. П. Дегтерьов з умовою, що дохід із нерухомості йтиме на благодійні цілі. — В. К.). Величезна будівля знаходиться у дворі й примикає до фасадного будинку, вхід до театру влаштований з вулиці. Поруч із входом знаходиться дуже просторе, багато оздоблене фоє, з одного боку якого влаштовані вбиральні, з іншого боку — буфет. Наприкінці фоє кілька входів у зал для глядачів, що має вигляд справжнього театру. Зал блищить багатством і красою оздоблення та всілякими удосконаленнями, а саме: крісла з відкидними сидіннями, чудова вентиляція, похила підлога і т.д.

Крім місць у партері, у залі є балкон із ложами. Єдиним дефектом нового кінотеатру є недостатньо великий екран для демонстрування картин. Як зал для глядачів, так і фоє та інші внутрішні приміщення виконані в грецькому стилі. Будівництво цієї будівлі, як нам повідомляють, обійшлося близько 200 тис. руб. Збудовано воно п. Шанцером за умов, що він користується ним 12 років, сплачуючи оренди по 22 тис. крб. на рік. Після 12 років будівництво переходить безплатно у власність міста».

Будівлю було збудовано за проектом архітектора І. В. Ніколаєва на місці знесеного флігеля. Зал для глядачів кінотеатру у два з половиною поверхи, розміром 26 м завдовжки та 17 м завширшки був розрахований на 1000 місць. З 15 грудня демонструвалася нова програма, що складалася із чотирьох відділів.

Як підприємець Шанцер досяг великих успіхів. У 1914 р. у його бланку значилося: «Антон Олександрович Шанцер. Київ. Миколаївська вул. №11. Першокласний магазин жіночих нарядів. Синематографічний театр. Прокатна контора синематографічних стрічок. Виробництво синематографічних знімків та спеціальна лабораторія для виготовлення фільми (кінофільм називався «фільмою». — В. К.). Власні будинки: Миколаївська вул. №11, Інститутська вул. №22, Хрещатик №42».

Наприкінці липня 1914 р., з початком Першої світової війни, Шанцер порушив клопотання про перехід у російське підданство. Він зобов’язався з 28 липня до кінця війни перераховувати 5% валового доходу від кінотеатрів на користь Червоного Хреста або на інші потреби для сімей запасників. За період із 28 липня по 3 серпня 1914 р. його внесок становив 183 крб. 95 коп. Подальша доля А. О. Шанцера невідома.

У 1913 р. у Києві працювали 35 кінотеатрів, з них 10 перебували на Хрещатику та 7 – на Великій Васильківській. Головним постачальником кінопродукції було товариство «О. Ханжонков і Ко», яке відкрило на Хрещатику своє відділення. Воно забезпечувало кіноринок картинами «російської художньої серії», а також зарубіжних фірм «Чінес», «Вітаскоп», «Данмарк», «Італа-фільм» та ін.

Кінотеатр Шанцера, названий пресою «першим міським», надовго залишився у пам’яті киян, хоча після націоналізації у 1919 р. його було перейменовано на «1-е Держкіно», а кінотеатр «Експрес» став «2-м Держкіно». Таких номерних державних кінотеатрів у 1923 р. було 17, а завершали список із цим номером колишня «Лілія» на вул. Костянтинівській, 13 (тепер тут поруч є кінотеатр KINO42 — прим. перекл.).

Першим кінотеатром, збудованим за радянських часів, став «Жовтень» на вул. Костянтинівській, 26. Його відкриття відбулося 8 листопада 1930 р., у 13-ті роковини Жовтневої революції.

У 1936 р. було ухвалено рішення про будівництво кінотеатру на вул. Великій Васильківській, та міськрада ухвалила: «Вилучити з володіння житлово-оперативів та передати «Облкінофототресту» для будівництва будівлі кінотеатру, що є в садибах по вул. Червоноармійській, 19 та по вул. Борохова, 8 (вул. Ш. Руставелі. — В. К.). Осіб, які проживають в будинках, що вилучаються, виселити адмінпорядком, при цьому «Облкінофототрест» зобов’язується: а) побудувати для мешканців, що виселяються, на місцях за вказівкою АПУ нову впорядковану житлову площу, рівноцінну вилученій; б) надати транспортні засоби трудящим, які виселяються». Війна завадила виконанню запланованого у намічені терміни, і кінотеатр «Київ» відкрився лише 23 листопада 1952 р.

Наслідуючи заповіти Леніна («…найважливішим з усіх мистецтв для нас є кіно»), Раднарком СРСР у червні 1940 р. прийняв постанову про використання під кінотеатри перших поверхів нових будівель. Але вже за рік почалася війна, яка завдала Києву значних руйнувань. У червні 1944 р., коли ще не вся Україна була звільнена від загарбників, Раднарком УРСР ухвалив передати під кінотеатр будівлю колишньої синагоги на вул. Ш. Руставелі, 19 (ця культова споруда була збудована цукрозаводчиком Левом Бродським). Наказувалося розпочати показ кіно тут у найкоротші терміни — до 1 жовтня. Однак справа затяглася надовго, і кінотеатр, перший панорамний у СРСР, відкрився лише у 1958 р.

Потім з’явилися «Ленінград» (1960), «Супутник» (1961), ім. Довженка (1962), «Україна» (1964), «Аврора» (1966), «Відрадний» (1967), «Краків» (1968), «Лейпциг» (1974), «Київська Русь» (1982) та ін. Статистика повідомляла, що у 1984 р. у Києві працювали 73 кінотеатри та стаціонарні кіноустановки. Багатьох із них уже немає.

Автор: Віталій Ковалинський, газета «2000», 2012, та «Вікенд у Києві», 2019.