СПРАГА: Знання,Про Київ Прогулянка Києвом: від Володимирської гірки до «палестинського фільтру»

Прогулянка Києвом: від Володимирської гірки до «палестинського фільтру»

Михайлівська, Олександрівська, Володимирська…  Важко уявити собі киянина, який би жодного разу не побував на Володимирській гірці. Тут відпочивають, прогулюються, звідси милуються краєвидами, саме тут випускники київських шкіл традиційно зустрічають світанки після випускних вечорів, а студенти готуються до іспитів… Але те, що відкрито і відомо всім – затишні алеї, металеві альтанки, бронзова постать Святого князя Володимира із хрестом у правиці на тлі дніпровського простору, – лише невелика частина з минувшини улюбленого киянами парку. Про кожну з існуючих на гірці пам’яток можна розповісти чимало призабутих історій, а якщо пригадати втрачені споруди, то таких історій буде ще більше. Справді, чи знає хто, де тут була «Голгофа», а де «Палестина»? Що таке «Кокорєвська альтанка» і чому з’явився «Дрентельнів обеліск»? 

Памєятник Володимиру Великому на Володимирскій гірці. Стара листівка.
Володимирська (Михайлівська) гірка в Києві

Перш за все, варто розібратися із назвою гори. Власне кажучи, це не є окреме узвишшя, а лише відгалуження, довгастий виступ у південно-східній частині Старокиївського плато. Здавна його називали Михайлівською горою через розташування на її вершині Михайлівського Золотоверхого собору (XII ст.) та однойменного монастиря. Собор, із позолоченим куполом, закладений 1108 р. київським князем Святополком (у хрещенні Михайлом) на честь архангела Михаїла, його небесного заступника та покровителя Києва. Цей храм існував аж до нашого сторіччя, але радянські органи по-варварському зруйнували його у 1934-1936 рр. 

͇Б͇а͇г͇а͇т͇о͇в͇і͇к͇о͇в͇у͇ ͇і͇с͇т͇о͇р͇і͇ю͇ ͇с͇о͇б͇о͇р͇у͇ ͇(͇п͇і͇д͇в͇а͇л͇и͇н͇и͇ ͇я͇к͇о͇г͇о͇ ͇н͇и͇н͇і͇ ͇д͇о͇с͇л͇і͇д͇ж͇у͇ю͇т͇ь͇ ͇а͇р͇х͇е͇о͇л͇о͇г͇и͇)͇ ͇і͇ ͇м͇о͇н͇а͇с͇т͇и͇р͇я͇ ͇н͇е͇м͇о͇ж͇л͇и͇в͇о͇ ͇в͇и͇к͇л͇а͇с͇т͇и͇ ͇у͇ ͇к͇о͇р͇о͇т͇к͇і͇й͇ ͇п͇у͇б͇л͇і͇к͇а͇ц͇і͇.͇ ͇З͇г͇а͇д͇а͇є͇м͇о͇ ͇т͇у͇т͇ ͇л͇и͇ш͇е͇ ͇в͇ц͇і͇л͇і͇л͇і͇ ͇с͇п͇о͇р͇у͇д͇и͇ ͇с͇т͇а͇р͇о͇д͇а͇в͇н͇ь͇о͇г͇о͇ ͇к͇о͇м͇п͇л͇е͇к͇с͇у͇.͇

Найціннішою з них є трапезна церква св. Іоанна Богослова, споруджена у 1713 р. Це видатний та оригінальний витвір архітектури українського барокко. Церкву завершує грушовидна баня, її стіни декоровано пілястрами, складними карнизами й різноманітним оформленням віконних отворів. Первісно дах було вкрито гонтом, надалі з’явилося металеве покриття. Від 1922 р., коли на території монастиря влаштували студентське містечко, тут була їдальня. Будівлі пощастило вціліти, тоді як головні кляшторні споруди руйнувалися; з неї було знято лише баню з хрестом. Але упродовж 1976 — 1981 рр. відреставровано трапезну церкву (архітектор В. Шевченко) з поверненням втрачених деталей та відтворенням вкритого гонтом даху із своєрідним заломом. Нині вона знову є діючим храмом. Позаду неї зберігся двоповерховий будинок, у якому колись жили та навчалися хлопчаки з монастирського хору. Теперішній вигляд він має з 1894 р. (архітектор Володимир Ніколаєв).

Трапезна церква Іоанна Богослова

Збереглися також старовинні келії для ченців – Михайлівський корпус (двоповерховий, ближче до фронту Трьохсвятительскої вул., зведений 1852 р.) та Варваринський корпус (двоповерховий, на цокольному напівповерсі, на шляху до фунікулера, будувався у 1898—1902 рр.). До речі, прохід вздовж Варваринських келій колись являв собою окремий провулочок. Праворуч, якщо йти до фунікулера, його обмежувала втрачена нині монастирська стіна, ліворуч – житлова забудова, яку було знесено у 1930-х роках. Провулочок називали Михайлівським, але оскільки неподалік існує ще один провулок з такою ж назвою, то цей, зрештою, перейменували на Святополк-Михайлівський – на честь стародавнього засновника Михайлівського собору. 

Авторські екскурсії по Києву тут!

З боку Трьохсвятительської вулиці зберігся фрагмент монастирської стіни XVIII сторіччя, у 1997 р. було відтворено її втрачену частину з барокковою Економічною брамою. Далі чималу територію займає «гостьове подвір’я» монастиря – група споруд по Трьохсвятительській, 4.

Михайлівський монастир до руйнування виглядав так

Звичайно ж, славнозвісна Михайлівська святиня із стародавніми мозаїками та знаменитою християнською реліквією -мощами святої великомучениці Варвари (тепер у Володимирському соборі) – приваблювала тисячі й тисячі віруючих. Через це для прочан та гостей монастиря у південно-східній частині його садиби зводили спеціальні готелі, які поступово утворили величезний комплекс. Найдавнішу споруду в ньому було зведено паралельно фронту вулиці, з деяким відступом від «червоної лінії» (архітектор Павел Спарро, 1857—1858 рр.).
При цьому двоповерховому готелі влаштували домову церкву, освячену на честь образу Пресвятої Богородиці Смоленської. Але з часом, через розвиток транспорту, приплив віруючих до монастиря значно збільшувався, тож готель вимагав розширення. До старого корпусу зробили перпендикулярну двоповерхову з підвалом прибудову, що утворила по Трьохсвятительській фасад на три вікна (проект Володимира Ніколаєва, 1883 р.). Новий фасад було витримано у «російському» стилі та прикрашено мальовничим кокошником, що, на жаль, не зберігся, Далі, у 1897-му, Ніколаєв продовжив свою прибудову вглиб садиби. Але й цього готелю не вистачало, тому на початку нового століття архітектор Євген Єрмаков звів ще два величезних триповерхових корпуси. Один з них, побудований у 1903 р., стоїть ближче до схилу гори, другий – влаштований у 1906 — 1907 рр., простягається вздовж вулиці. Серед відвідувачів готелю траплялися відомі особи. Так, у 1902 р. тут перебувала видатна українська письменниця Марко Вовчок, про що свідчить меморіальна дошка на останньому корпусі готелю. Але, як ми бачили, саме цей будинок зведено пізніше, тому пам’ятний знак вміщено на ньому помилково. Точніше було б встановити дошку на більш старому корпусі, ліворуч. Нині колишній Михайлівський готель займають академічні інститути гуманітарного профілю, гуртожитки та кілька інших закладів. Шкода, що первісний вигляд цих споруд зіпсовано через незграбні надбудови, зроблені у радянські часи. Назва вулиці, на яку виходять корпуси готелю, неодноразово змінювалася. Свого часу вона проходила від Хрещатика до Андріївської церкви і називалася Трьохсвятительською на честь однойменного храму, який до 1930-х років стояв на місці теперішнього парку, що на подвір’ї Міністерства закордонних справ. Цей храм був зведений наприкінці XVII сторіччя на залишках давньоруської Василівської церкви. На планах Києва першої половини ХІХ сторіччя Трьохсвятительська вулиця називалася ще Театральною, бо починалася в той час від дерев’яної будівлі міського театру (нині приблизно на його місці -«Український дім»). Під час тотальних радянських перейменувань згадали, що у грудні 1918-го цією вулицею петлюрівці вели до місця страти на схилах Володимирської гірки кількох більшовиків, тому 1919 р. вона прибрала назву «Жертв Революції». Але після сталінських репресій, очевидною стала двозначність такої назви, тож у 1955 р. її було змінено на «Героїв Революції», 1991 р. поновлено історичну назву «Трьохсвятительська». Проте нині ця вулиця сягає лише Михайлівського майдану, а залишок, від майдану до Андріївської церкви, було у 1958 р. відокремлено та названо Десятинною вулицею на згадку про найдавніший кам’яний храм Київської Русі. Зазнавала змін і назва Михайлівської площі. Старе ім’я майдану перед Михайлівським Золотоверхим монастирем офіційно затверджене у 1869 р. На початку 1930-х років площа називалася Міліційною, бо поруч знаходилось управління міліції по Володимирській, 15 (за тогочасною назвою вулиці – Короленка, 15; ця адреса відома киянам так само, як москвичам Петрівка, 38). У 1937 р. площу перейменували на Урядову, бо саме тут проектувався грандіозний урядовий центр із плац-парадом та велетенською статуєю Ілліча. Заради цих задумів знищили Михайлівський собор із дзвіницею та Трьохсвятительську церкву, але, зрештою, з усього, запроектованого архітектором Йосипом Лангбардом комплексу, було здійснено лише одну споруду, в якій нині перебуває Міністерство закордонних справ України. У 1961– 1977 рр. площа називалася Радянською, у 1977– 1991 рр. носила ім’я «всесоюзного старости» Михайла Калініна, а відтоді знову стала Михайлівською. 

Але повернімося до найменування пагорбу. Свого часу історик Максим Берлинський спробував було накинути цій горі ще назву Кучинської, через нібито влаштування тут саду якимсь паном Кучинським, та Микола Закревський переконливо спростував цю версію. Але той самий Закревський вже згадував гору як Олександрівську, бо у першій половині минулого сторіччя здійснено масштабний комплекс робіт по благоустрою шляху з Хрещатика на Поділ (тепер Володимирський узвіз, а тоді Олександрівька дорога). І лише наприкінці позаминулого сторіччя у путівниках по місту починають вживати назву «Володимирська гірка», але у розумінні парку, що утворився тут клопотом міської влади навколо пам’ятника Святому Володимиру. 

З появою памʼятника хрестителю Русі Михайлівська гірка стала Володимирською
З появою памʼятника хрестителю Русі Михайлівська гірка стала Володимирською

Мабуть, саме так, маючи на увазі лише парк, варто згадувати Володимирську гірку і нині. Це допоможе уникнути плутанини, що іноді виникає при змалюванні популярного куточка на схилі Михайлівської гори. 

Перші кроки до утворення тієї Володимирської гірки, що її ми маємо зараз, було зроблено у 1839 р. Саме тоді військовий інженер, гвардії капітан Лешевський розробив «Проект на устройство в городе Киеве набережной и отделки крутостей левой стороны Александровской дороги при спуске с Крещатика на Подол…» Як бачимо, важливим приводом до початку цих робіт було впорядкування набережної вздовж Подолу. Проект Лешевського передбачав благоустрій схилу понад Олександрівським шляхом, щоб запобігти можливим зсувам та обсипанням. Роботи почалися у 1840 р. і велися так званим «Комітетом по влаштуванню міста Києва», відповідальним виконавцем був капітан Тілло. Але у 1844 р. визнали за доцільне відокремити влаштування набережної від обробки схилів. Проект останньої був переглянутий. Подальші роботи вже виконувалися Правлінням X (Київської) округи шляхів сполучення, керівником призначено підполковника Зільмана. Результатом кропіткої праці стало розмежування схилу на три тераси, з яких верхня була на рівні Михайлівського монастиря, нижня становила власне узвіз і між ними утворилася середня, проміжна. 

Саме у переглянутому проекті визначився задум поставити на середній терасі монумент князя Володимира. Попередні креслення цього монумента вже були затверджені особисто імператором Миколою I.

До речі, існує розповсюджена версія про те, що архітектором пам’ятника нібито був провідний зодчий того часу Костянтин Тон – автор проектів Великого Кремлівського палацу та храму Христа Спасителя у Москві. Але, насправді, на кресленнях київського монумента стоїть чіткий підпис його старшого брата, професора Олександра Тона.

Надалі розглядалися два варіанти облаштування пам’ятника: або зі звичайним обдернуванням нижчих схилів, або з обличкуванням їх гранітом та створенням під постаментом каплиці у вигляді печери. Очевидно, за браком коштів було обрано перший варіант. 

Памʼятник святому Володимиру на Володимирській гірці

Основний комплекс робіт по обробці схилів надміру затягнувся через складні дренажні заходи і був завершений у 1849 р.
З цього приводу навіть встановили пам’ятний Знак з написом: «Обделка горъ окончена 1849». Це був перший у Києві пам’ятник трудовій діяльності, він існував у районі теперішньої Трьохсвятительської вулиці, але не зберігся. Зате добре зберігся пам’ятник Святому Володимиру, що його було урочисто відкрито 28 вересня (10 жовтня) 1853 р., в один день з освяченням Ланцюгового мосту через Дніпро у Києві. Величну статую Просвітителя Русі із хрестом встановлено на цегляному постаменті з чавунним обличкуванням, на п’єдесталі вміщено горельєф із зображенням хрещення киян, рельєфні регалії ордена Святого Володимира та символи хрещення «вогнем і мечем». Скульптуру виконав професор Петро Клодт — автор знаменитих груп «приборкувачів коней» на Анічковім мості в Петербурзі.
Монумент іноді називають «Верхнім пам’ятником князю Володимиру» тому, що розташований нижче, на березі Дніпра, монумент-колона, більш відомий як «Колона Магдебурзького права», теж присвячено пам’яті Святого князя. Особливо помітною у міському ландшафті статуя князя стала після того, як у липні 1895 р. коштом відомого підприємця і мецената Семена Могильовцева хрест Володимира був підсвічений електричними лампочками. Ввечері це було дуже ефектне видовище, і Михайло Булгаков у «Білій гвардії» згадував «электрический бельй крест в руках громаднейшего Владимира на Владимирской горке», який «сиял в черной гуще небес и холодно и спокойно царил над темными пологими далями». Письменник взагалі був небайдужий до цієї місцевості і змалював чимало її пейзажів у своїх творах. До речі, останніми роками освітлення хреста Святого Володимира було поновлене. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як пам’ятник Шевченку «прагнув з’явитися» і зрештою з’явився в Києві

Ще до закінчення пам’ятника Володимиру начальник Х округи шляхів сполучень генерал-майор Четвериков у листі до місцевого генерал-губернатора Дмитра Бібікова слушно зазначав:
«При таковой обделке средней площадки, по устроению на ней памятника и разведению сада, она, как по достопамятности окрестной местности, так и по необькновенности по красоте вида на Подол, Печерск и окрестности Днепра, – сделаєтся одним из самых приятнейших гуляний для городской публики и притом таким пунктом, которьй должен будет привлекатьгвнимание посторонних посетителей города Киева»!

Але до справжнього благоустрою місцевості було ще далеко. Лист генерала Четверикова, датований 1852 р., а через півсторіччя голова міської садової комісії С. Ромішовський згадував:
«Всякому, кто мало-мальски знаком с Киевом, известно, что лет пять-шесть тому назад лишь незначительная часть откосов Владимирской горы и ее площадок, около 2 десятин ,(десятина складає близько 1, га. — Авт. ), была урегулирована и могла похвалиться благоустройством, а именно часть горы, обращенная уклоном в сторону Царского сада. Остальные площадки и откосы, около 5 десятин, обращенные лицом к Днепру и Подолу, были совершенно неурегулированны. Здесь не было ни террас, ни площадок, ни дорожек, ни насаждений, и зта часть горы представляла собою запущенный и забвтвй пустьрь».

Коли у 1863 р. до Києва приїздив відомий підприємець та меценат Василь Кокорєв, він був захоплений краєвидом від Михайлівської гори, але засмутився відсутністю альтанки або павільйону, що захистили б від сонячного проміння. Кокорєв подарував міському керівництву 1000 рублів (на той час чималенька сума) на влаштування альтанки. Проте «батьки міста» невдовзі забули про його дарунок. 

Лише окремі користувачі дбали у ті часи про стан цієї місцевості. Дещо поліпшила його діяльність місцевого водогінного товариства, заснованого відомим інженером-підприємцем Амандом Струве, якому горішня частина Києва завдячує від 1872 р. сталим водопостачанням. Це товариство влаштувало деякі споруди саме на схилах біля пам’ятника Володимиру. Зокрема, у 1871 — 1872 рр. на верхній терасі з’явилася чимала водонапірна башта (не збереглася). Пізніше, у 1886-1887 рр. в улоговині попід схилом гори, ліворуч, якщо спускатися Володимирським узвозом, збудовано цегляний будинок водоочисного фільтра. Ошатна споруда, що зовні нагадує невеликий замок, свого часу була відома як палестинський фільтр».

Оставить ответ

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Також рекомендуємо

бульварно-кудрявська

Про вулицю Бульварно-КудрявськуПро вулицю Бульварно-Кудрявську

Район Києва між бульваром Тараса Шевченка та історичною місциною Кудрявець поблизу Львівської площі, можливо, не зажив такої слави, як, скажімо, Поділ або Печерськ. Не має він і якоїсь віками закріпленої

…И в мутных стеклах видеть гжель…И в мутных стеклах видеть гжель

Во сне незнакомая девушка несколько раз спросила меня:«Кто ты?» Я в голове попыталась сформулировать ответ, и вышло четверостишие: Я обожаю каламбуры,Мехенди розовым ежей,Разрывный код любой культурыИ в мутных стеклах видеть