СПРАГА: Все,Знання,Про Київ Як стати емігрантом

Як стати емігрантом

Мій час y Києві вже вичерпався…

Олег Лишега «Портрет»

Місто, у якому я народився, дивовижно мінливе як хмарне небо. Здавалося, 1920-1940 роки, коли його системно, особливо нещадно нищили, уже в далекому минулому. Але безжальний Кронос розкошує на наших теренах і зараз. Постійно зникають старі, навіть меморіальні будинки, видатні споруди, а натомість постать брутальні й неоковирні. На пагорбах з’являються колосальні машини для життя — їх навіть прибутковими будинками назвати важко. Вони затуляють небо й спотворюють краєвид, який «охороняють» — на папері, звісно. Та й хто його пам’ятає, той справжній київський краєвид? Бездушні й захланні мародери нівелюють Miсто. Де храми зі старих фотографій? Де будинки дев’ятнадцятого століття? Ix наче й не існувало… Століття руйнації — 1918-2018 — триває.

Вулиця Дмитрівська, наш час.

I ти, знесилений, вже не можеш боротися з нескінченними підлими «знесеннями» будинків y святкові ночі. Зрештою ціпенієш, дивлячись на невпинні втрати, губиш гостроту зору, відчуття плину часу, інколи протестуєш, підписуєш петиції, але завершуєш усе веденням особистого мартирологу міста.

Будинок на Кониського, 19, який зараз руйнується. На цьому місці вже будують багатоповерхівку.

Можна довго «лірично» розводитися про Київ, «дрєвній і вєчно юний», як писали радянські «майстри пера». Але пояснення початків перманентних руйнацій досить просте. Не забуваймо, що Київ комуністична влада проголосила столицею так званої УРСР (по суті, визнала його одвічний столичний статус) лише в 1934 році, після низки страшних для українства подій: погрому й нищення майже всіх науковців і митців, діячів науки, літератури, мистецтва в 1926-1934 (і далі) роках, після закріпачення незалежних селян y колгоспах із 1928 року й вбивства їх під час Голодомору. Лише після такого ґвалтування України стало можливим перенесення «столиці» підрадянської УРСР з окупованого 1918 року Харкова до стольного граду. Режим Сталіна готувався до повного упокорення українців, але влада не могла ігнорувати Київ як природну столицю. Проте комуністи чудово відчували також одвічну «буржуазність» й українськість Києва, без приборкання якого годі було говорити про тотальну владу над Україною.

Саме тому в Москві склали плани «соціалістичного перетворення Києва», тобто створення іншого, лояльного населення в ньому й зміни архітектурно-історичного (наскільки це можливо) середовища в місті. У широкому сенсі це була програма знеісторення, штучної амнезії народу для формування гомункулусів, «нової історичної спільноти», «советских людей».

Уважний розгляд генеральних планів «розвитку Києва» дає зрозуміти, що він мав би стати майданчиком цілковитої переробки на індустріально-космополітичне місто замість своєрідно-українського, із його тисячолітньою історією, специфічними поглядами мешканців (індивідуалізм, скептицизм, іронія й самоіронія), навіть унікальним за рельєфом.

Неоімперська політика диктувала своєрідні «рішення». Деякі пам’ятники ХІХ століття — Володимирові Великому чи Богданові Хмельницькому — залишали (ці важливі постаті історична «наука» могла «виправдати» чи принаймні вигідно для панівної ідеології інтерпретувати), натомість шедеври саме української архітектури й мистецтва безжально нищили: Михайлівський Золотоверхий монастир (основні мозаїки й фрески з поруйнованого собору вкрадено й неправомірно, навіть за радянськими «законами», вивезено до Москви; скажімо, у Третьяковській галереї серед інших експонують унікальну мозаїку «Св. Дмитро Солунський»), Воєнно-Миколаївський собор, Трьохсвятительська й Георгіївська церкви; мартиролог самих лише київських храмів, здається, нескінченний.

Комуністична влада цілеспрямовано «знешкоджувала» матеріальні пам’ятки — від архітектури до побутових предметів — національного й сакрального буття Києва, аби позбавити завойоване місто виразно українського змісту, зітерти його пам’ять про минуле, принаймні до XVIII століття, до цілковитої інкорпорації в Московію.

Системне нищення визначних споруд Києва в 1920-1930 роках «вдало» для влади доповнилося трагедією Другої світової війни, коли центр Києва, кількасот прекрасних будівель, висадили в повітря радянські «підпільники», а по війні навіть ті споруди, що вцілили в центрі й надавалися до регенерації, було знесено задля нового «соціалістичного образу» Києва — сталінської повоєнної архітектури. Так само намагалися кинути в забуття топографічні й історичні назви. Існували навіть ідеї нівеляції київського рельєфу, але тут вже владі забракло коштів і сил на докорінне спотворення міста.

Минув час, але лишилися радянські люди. Нова генерація стала реальністю. Саме вони і їхні нащадки й зараз з апетитом «доїдають» рештки автентичного міста.

Вулиця Золотоустівська зараз.

***

Після страшної руйнації Києва, заподіяної комуністами та їхніми наступниками, нашими сучасниками, чи, кажучи просто, «совком», Київ докорінно змінився. Завіялися вітром часу й лихої долі знакові речі, які має кожне місто: собори, будинки, цвинтарі. Спотворено краєвиди, які й роблять мешканців певного місця тими, ким вони є, — чи то палкими прихильниками беззмістовної й безглуздої виробничої забудови, чи то споглядальниками, закоханими в зелені схили над рікою, золоті бані стародавніх соборів, y вулиці з бруківкою, химерні «прибуткові будинки» й особняки з дворами-садами за ошатними фасадами. Адже краєвид, ландшафт є дуже важливим елементом історично-природного довкілля, яке підлягає охороні: скажімо, вся туристична індустрія Швейцарії базується, по суті, на «продажу» природних й історичних пейзажів.

Новітня навала в Києві пам’ятається добре. Скажімо, у місті 1970-x років відбувалося не тільки знесення старих будинків цілими кварталами, але й закриття українських шкіл «на прохання трудящих». Репресували людей, зникала забудова… Та, що й надає своєрідного обличчя місту, створює його чарівність. Авжеж, «звичайні» будинки Києва не конкурували поодинці й за ансамблевістю зі старими кварталами міст Європи, не грали у вишуканість паризьких бульварів чи навіть у поетичність споруд, скажімо, Львова. Але ті київські будинки були справжні, свої, неповторні.

Проте то була лише прелюдія до інвазії. У ті роки масово з’являлися нові мешканці центру Києва, котрі говорили з таким московським акцентом, який шокував навіть російськомовних киян і викликав у всіх «автохтонів» підсвідоме відторгнення. Несподівано характерний «гаварок» стало чути на теплих літніх вулицях під каштанами. Інакші люди притягували за собою, наче магнітом, таких самих інакших людей. Укорінені київські родини стали справжнісіньким раритетом — як інтер’єри старих київських будинків.

Новітня цивілізація скоробагатьків вибухнула новобудовами на живому тілі центральних районів Києва наприкінці ХХ-го століття. Старі кияни перестали впізнавати вулиці. Зникали капітальні, міцні будинки, тривало нахабне видирання здорових зубів заради фальшованого блиску нових. Серед лісу модерних і нахабних багатоповерхівок у центрі зникло затишне, українське за суттю місто. Нова хвиля номад заполонила його. Таксисти почали ставити питання, що приголомшували: «А где ето — Ярославов Вал?».

Сінний базар у 1920-ті, 1980-ті та у наш час. Тепер його немає, на цьому місці стоїть преміум-жк «Ярославів град».

***

Так час пливе містом, місто зникає в часі… Починаєш гостро відчувати стрімкий плин часу у вічному граді. Іти, припнутий до одного місця своїм розміреним життям, змушений обсервувати довколишній калейдоскоп новопосталих урбаністичних краєвиців, немов спеціально демонстровану для тебе виставу 3 постійною переміною декорацій і нескінченною появою нових і нових персонажів. Як з’ясовується, ліку дійовим особам немає, а обличчя в них здебільшого нетутешні.

Але… може, усі ці фантасмагорії, що розгортаються перед очима таких реліктів як корінні мешканці міста, — просто нерозгадане послання вищих сил? Знаки, що потребують розшифрування? Часто про якість «тектонічні зсуви» довкола свідчать малопомітні на перший погляд речі. Скажімо, мешканці мого міста — і ті, хто говорив російською, і ті, хто тримався української мови, — ніколи не вживали слова ринок, лише «базар». Проте з деяких часів слово «ринок» гордо постало на фасадах старих міських базарів… і в мові неофітів міста. I ти вже плутаєшся й не розумієш: що минає — місто чи ти в ньому? Лишається тільки з подивом, радістю чи гіркотою фіксувати зміни довкола й мріяти про мандрівки до інших країн і міст — тільки тому й для того, щоби, повернувшись додому, знову впізнавати обриси старих вулиць, які ще де-не-де збереглися, фіолетові сутінки й вечірні схили, відшукувати якість знакові лише для тебе місця.

Місто стрімко змінюється, а ми (захищаючись психологічно) інколи просто не хочемо помічати змін. l серед новопосталих будинків, нових вулиць і людей, нікуди не виїжджаючи, перетворюєшся на емігранта в рідному місті, на чужинця, який має вчитися жити в новому, часто ворожому до всіх і всього середовищі.

Проте це не ностальгія за минулим; це спроба погляду в майбутнє. У перше десятиліття ХХІ століття написи на деяких київських парканах стверджували: «Всьо будєт Донбас». Виявляється, не все. Так, місто перетворилося останніми роками на справжній мегаполіс третього світу, але всі розуміють, що це аж ніяк не останні зміни. Суворий вітер змін дихає жаром невідомого. Постає нео-Київ, місто, якого вже не побачу. Мабуть, я вичерпався в Києві, але Київ не вичерпується в мені…

Олесь Ільченко «Збирачі туманів. Суб’єктивні нотатки з київського життя»

Оставить ответ

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Також рекомендуємо

Монахиня культуры: киевский гид и эссеистМонахиня культуры: киевский гид и эссеист

Нет уже среди нас тихого скромного человека, влюблённого в Киев и проводившего авторские экскурсии по Киеву и писавшая интересные статьи о нашем родном городе в самых разных киевских газетах —

sichovi_s_1

На стику Кудрявця, Євбазу та Солдатської слобідкиНа стику Кудрявця, Євбазу та Солдатської слобідки

Вулиця Січових Стрільців За часів Київської Русі від теперішньої Львівської площі, де розташовувалася одна із міських брам, починався шлях на захід. У середині ХІХ ст. він оформився як вулиця Львівська.

Эти милые домашние животные (видео)Эти милые домашние животные (видео)

Домашние животные — такие прекрасные, такие милые. Мы их воспринимаем как полноценных членов семьи. Мы заботимся о них. Мы любим их.Онлайн-активность о домашних животных и о том, как животные сосуществуют